Биківня і сучасність

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Петро Гусак про аборти

Петро Гусак

Мертвотна тиша соснового лісу, яку розганяє тільки віддалений гуркіт Чернігівської траси. Сухе, чорне, ніби обпалене гілляччя стирчить зі стовбурів, наче самі дерева здіймають свої обламані руки до небес, волаючи про допомогу. Хрести залізні і дерев’яні, бетонні стовпці та кам’яні брили з висіченими на них хрестами… На деревах стрічки українських та польських національних кольорів. І таблички з іменами чи навіть фотографіями тих небагатьох, тернистий шлях котрих вдалося ідентифікувати…

Здебільшого українські, польські, німецькі прізвища (є й російські, але їх відчутно менше). Схоже, що разом із «класовою боротьбою» (розстріляні – переважно викладачі, вчителі, священники, службовці, юристи, офіцери польської та радянської армій…) проводили й «етнічну чистку»: згадані народи були a priori «враґамі народа».

Трохи історії:

За рішенням Київської ради народних депутатів у 1936 році для відомчих спецпотреб НКВД у районі хутора Биківня Броварського району було відведено ділянку лісу площею близько 5 гектарів. Енкаведисти швидко поставили щільний дерев’яний паркан висотою 2,5 м з колючим дротом угорі. (…) І потяглися майже кожної ночі через ворота огорожі криті вантажівки, які везли свій страшний вантаж. До зони близько нікого не підпускали: вдень і вночі озброєні військові з собаками охороняли таємний об’єкт.

Биківнянський людомогильник було засновано 22 жовтня 1936 року, а припинив він своє існування 10 вересня 1941 року. Залишаючи за наказом Сталіна Київ, енкаведисти в цей день розстріляли уже безпосередньо в Биківнянському лісі останніх “ворогів народу”, що були у їх розпорядженні. А масове полювання на “ворогів народу” розпочалося з 3 липня 1937 року на підставі листа Сталіна Єжову “Про антирадянські елементи”. Відразу ж нарком внутрішніх справ СССР Єжов видає свій горезвісний наказ № 00447, яким визначає, кого і за що репресувати та порядок виконання вироків. …
Тут, у могильниках Биківні, за оцінками дослідників, поховано не менше 130 – 150 тисяч безневинних. Вони лежать на площі 50 тисяч квадратних метрів…: на кожному квадратному метрі по 3 – 4 розстріляних!

За рішенням Уряду України “Про створення Державного історико-меморіального запорвідника “Биківнянські могили” від 22 травня 2001 року, підписаного В. Ющенком, ведуться пошукові роботи та проводиться упорядкування території заповідника. Биківнянський меморіал відвідав 24 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до Києва (з книги Михайла Корніяки «Місце поховання – Биківня»).

Те, що імена – хай небагатьох – загиблих вдалося відшукати, засвідчує, що навіть при таких жахливих злочинах проти людства якийсь облік все ж вівся, на людей заводили «особові справи» і вони гинули під власними іменами. Родинам загиблих видавали – нехай сфальшовані – свідоцтва про смерть. Лише один приклад: на одній із сосен поруч два свідоцтва: одне, видане 17.12.1962 року, свідчить, що Котко Сергій Васильович, нар. у 1896 році, помер 28.02.1942 року. Причина смерті не вказується. Друге свідоцтво, видане 20.03.1993 року, свідчить, що Котко Сергій Васильович помер 13.11.1937 року, у віці 41 рік, в м. Києві. Причина смерті – розстріл.

(Згідно з неперевіреними даними, в 1988-89 роках спецслужби агонізуючого СССР відкопали у Биківнянському лісі кілька мішків з особистими документами розстріляних, а тоді знайшли кочегара на прізвище Калоша, який за горілку спалив ці документи в котлі. Опісля його знайшли повішеним. Тоді ж було розроблено план будівництва на місці поховань нового залізничного вокзалу. Згідно з так само неперевіреними даними, перший президент України Леонід Кравчук передав державі Ізраїль архіви НКВД, які могли пролити світло щодо осіб, похованих у Биківні).

Ці факти спонукують замислитися над сучасністю, у якій начебто вже нема такого страшного геноциду (навіть кару смерті в Україні відмінено!). Над сучасністю, у якій Україна «впевнено крокує» до «цивілізованої Європи»…

Справа в тім, що відсутність у сучасному світі геноциду, схожого на Биківнянський – лише ілюзія. Його ведуть у далеко страхітливіших розмірах, далеко безжалісніше, тільки більш замасковано та прихорошено облудними фразами і законодавчими формулюваннями. Ім’я йому «штучне переривання вагітності»: чи то шляхом прямих – механічних чи хімічних – абортів, чи то внаслідок застосування гормональних та внутрішньоматкових «контрацептивів», які мають насправді абортивну дію.

Ворог роду людського удосконалив технологію знищення: не треба вже скликати «трійки», вигадувати приводи для розстрілу, а потім морочитися з трупами, відводячи для їх захоронення квартали лісу, подібні до Биківнянського… Найефективніше, це – взагалі не дати цим людям народитися. Дитина ж бо не втече з лона матері, ніхто не почує її крику, коли її там шматуватимуть; дитина не зареєстрована, на неї немає документів, а значить – немає мороки, та й «дати собі раду» з мініатюрними трупами набагато легше.

Скажімо, коли я як учасник руху «За життя», поцікавився у Перинатальному центрі, що по вул. Джорджа Вашінґтона у Львові, куди ж діває абортованих дітей розквартироване у Перинатальному центрі найбільше у Львові «Госпрозрахункове відділення по перериванню незапланованої вагітності» (була підозра, що абортованими дітьми торгують як сировиною для фармацевтичної та косметичної промисловості), то у відповідь почув: «Ні, у них ці технології так високо не розвинені. Там – що в унітаз, а що – у смітник» (Розмова була на початку 2000-х. Тепер цього «Госпрозрахункового відділення» у згаданому Перинатальному центрі немає, але аборти роблять в «державних» гінекологічних відділеннях – і так по всій Україні. І в приватних – теж).

Саме так: в унітази й смітники «захоронюють» невинно убієнних, безіменних, незареєстрованих, непохованих, оплакуваних хіба що – глибокими ночами, тихцем у подушку – стражденними від постабортного синдрому матерями (та й тих горе-лікарі переконують, мовляв, нічого страшного не сталося, невеличкий психічний розлад, найкраще – викинути з пам’яті…), позбавлених усіх людських та громадянських прав дітей…

Жоден «Меморіал» не знайде цих «поховань»! («Високотехнологічна» переробка у фармакологію та косметику нічого не міняє у злочинності цих дій). І, беручи до уваги «пропускну спроможність» абортаріїв та час, що пройшов, відколи Нікіта Хрущов легалізував аборти, й дотепер, рахунок замордованих дітей в самих тільки клініках Львова ведеться вже мільйонами. А в масштабі України? А світу?

Конвеєри смерті: тоді – Биківня, тепер – абортарії… Люди, схаменіться!

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Петро Гусак

Петро Гусак

Доктор філософії

Закінчив Львівський державний університет, факультет іноземних мов (1989-1994, диплом з класичної філології).

1993-1996 роки: студії в Міжнародній академії філософії у Князівстві Ліхтенштайн, ступінь магістра (MA) у філософії. Захищена магістерська праця: «Die Gottesidee beim hl. Dionysius Areopagita: Die Möglichkeit einer adäquaten Prädikation der Vollkommenheitsattribute von Gott».

1997-2004 роки: докторант в Міжнародній академії філософії у Князівстві Ліхтенштайн. Захищена докторська дисертація (2004): «Gibt es eine akzeptable Deszendenztheorie für den Menschen? Kritische Reflexionen über die Phylogenese und Ontogenese des Menschen».

Викладав в Українському католицькому університеті. Активіст руху про-лайф.