Осмислення кінця часів у християнській традиції (II)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Катехон

Вступну частину читайте тут

Юрій Олійник

Загальновідомим – навіть на науково-популярному рівні – є факт есхатологічної спрямованості груп перших християн, яких під певним кутом зору можна розглядати як таку собі «юдейську апокаліптичну секту». Тут навіть можна обійтися без відкриттів біблеїстів – достатньо вдумливо прочитати послання святого апостола Павла до Солунян. Та й Книгу Діянь, з настроєм перших християн Єрусалиму продавати маєтки та жити майже комуною (чи напівмонашою общиною), що випливало з гарячого очікування Есхатону з дня на день. Але слід зауважити, що йдеться не лише про локальні викривлення, але й про важливий компонент керигми.

Апокаліптичний настрій стає досить помітним елементом юдейської традиції між II ст. до Р.Х. і I по Р.Х. – по суті від протистояння Маккавеїв Антіоху Епіфану до Юдейських воєн. Саме в цей період пишуться книги так званого «інтертестаментарного» (міжзаповітного часу). Насамперед мова йде про три Книги Еноха (з різними редакціями), Книгу Ювілеїв, Одкровення Авраама, Варуха, Ездри. Деякі з них підозрюють у християнському походженні (особливо 3 Книгу Ездри), однак це лише свідчення близькості семантичного простору. На відміну від давніших пророцтв, які концентрувались на виправленні життя людей і найближчих суспільно-політичних подіях (Ісайя, Єремія), тепер у фокусі осмислення всієї історії, з’ясування кінцевої відплати праведним та грішним і очікування якомога швидшого кінця історії.

Одна з есхатологічних сект (єсеї) будувала своє напівмонаше пустельне життя на ідеї того, що мирні часи пройшли, і наступає фінальна битва Добра і Зла. Відповідно мають пріоритет (за Законом Мойсеєвим) правила воєнного стану – мінімізація залежності від сімей та матеріальних благ, тотальна мобілізація. Ці ідеї, вочевидь, теж просякли світовідчуття перших християн. Очевидно, що розвиток розуміння Одкровення в рамках старозавітньої релігії поступово виходив за межі локального сприйняття дійсності, підносячись до споглядання долі всього людства та космосу, що особливо загострилось на фоні піку очікувань приходу Месії.

До речі, і Одкровення Йоана Богослова за жанровим типом і композицією – органічна частина інтертестаментарної традиції, що магістрально повторює традицію Книги пророка Даниїла.

Щодо останньої, то саме в даному тексті з’являється важливий концепт «чотирьох царств» – імперій з претензією на всесвітню владу, що змінюють одна одну. З’являючись у символічній формі деформованих тварин, вони виражають політичну природу світової імперії. І Одкровення продовжує традицію, зображаючи антихриста як «звіра з моря». Звідси два способи тлумачення. За першим, царство антихриста – це якщо не збірний образ всіх імперій, то органічне продовження четвертої імперії (що підкреслює символіка голів та рогів, яка апелює до Риму). За іншим, згодом магістральним – через спільні символи не можна ототожнювати четверте Римське царство з останнім режимом антихриста – спершу Рим буде зруйнований. Це логічно відсилає нас до теми «катехону».

У період перших Вселенських соборів актуалізується тема «катехону» – сили, що стримує прихід антихриста («чоловіка погибелі» з Послання до солунян). Отці Церкви пропонують кілька тлумачень, які залишаються мейнстрімними й досі. Насамперед йдеться про Римську імперію (як згодом пояснювали, більше про сам римський принцип влади, що запобігає сповзанню в анархію) та самого Святого Духа. На боці другої концепції були зокрема святі Феодор Кірський та патріарх Фотій Константинопольський.

Згодом на Заході виникає окреме вчення про катехонічну функцію Апостольського Престолу (Римського Папи), що в подальшому домінує в латинській теології. Можна згадати про більш вузько поширені концепції (наприклад Єфрема Сирина про необхідність проповіді християнства по всьому світу).

Щодо значення римської державності існує багато спрощень, що прив’язують це бачення до початку набуття державного статусу християнством. Однак його витоки чітко фіксуються ще в перші століття, починаючи з політичного вчення апостола Павла. У II ст. Іриней Ліонський пише: «після нинішнього Римського царства не виникне більше жодного іншого царства» (вочевидь, режим антихриста – то вже не царство, а засадничо інша структура з беззаконною основою). Підсумовує святитель Кирило Єрусалимський вже в IV ст.: «прийде передбачений антихрист тоді, коли закінчаться часи Римського царства і наблизиться кінець світу».

Одначе Рим таки впав (принаймні на перший погляд). Як ці зміни осмислювали християнські теологи, поговоримо далі.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Юрій Олійник

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Закінчив факультет соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістр політології, 2013). В 2013-2016 роках навчався в аспірантурі при Національному інституті стратегічних досліджень.

Співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень».

Інтелектуальні зацікавлення: національна безпека, Африканський регіон, історіософія, футурологія, глобальні загрози.