Що таке політкоректність

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Олег Горінецький

Звідки все це: «пригнічені феміністки», «рух за права гомосексуалістів», надумана статистика, переписана історія, брехня, нахабні вимоги, все інше? Звідки це все з’явилося?

За останні 50 років Західна Європа підкорилася особливій силі. Ця сила – ідеологія. Саме вона прийшла на зміну традиційній культурі, спотворивши її, відсунувши на другий план. І разом з ідеологією прийшли страх та руйнація.

Ця ідеологія, яка захопила Західну Європу, найчастіше називається «політкоректністю». Деякі люди сприймають її як жарт. Це дарма. Вона вбивчо серйозна. Вона прагне змінити практично всі правила, формальні та неформальні, які регулюють відносини між людьми та громадськими інститутами. Вона хоче змінити поведінку, думки і навіть слова, якими ми користуємось. Значною мірою це вже сталося. Хто контролює мову – той контролює думки.

Що ж таке політкоректність? Насправді політкоректність – це культурний марксизм, тобто марксизм, перенесений з економічних у культурні умови. І зусилля з перенесення марксизму з економічної сфери в культурну почалися не зі студентських бунтів 1960-х років – вони сягають принаймні 1920-х років і робіт італійського комуніста Антоніо Грамші. У 1923 році у Німеччині група марксистів заснувала інститут реалізації цього перенесення – Інститут соціальних досліджень (пізніше відомий як Франкфуртська школа). Один із його засновників, Дьйордь (Георг) Лукач, заявив про цю мету, відповідаючи на запитання «Хто врятує нас від західної цивілізації?»

Маркузе розвинув цю фразу так: «Захід здійснив геноцид проти всіх цивілізацій та культур, з якими стикався. США та західна цивілізація – найбільше у світі місце зосередження расизму, сексизму, ксенофобії, антисемітизму, фашизму та нарцисизму. Американське суспільство – гнітюче і порочне, таке, яке не заслуговує на відданість йому».

Франкфуртська школа отримала величезний вплив у європейських та американських університетах після того, як багато її корифеїв, рятуючись від націонал-соціалізму в Німеччині, втекли у 30-х роках до інших європейських країн та до Сполучених Штатів.

В рамках становлення культурного марксизму Маркса було змішано з Фрейдом; до них додали лінгвістики, щоб створити «критичну теорію» та «деконструкцію». Це, у свою чергу, дуже вплинуло на теоретичну базу освіти, і через інститути вищої освіти дало народження того, що ми тепер називаємо «політкоректністю». Родовід чудово проглядається, і він тягнеться безпосередньо до Карла Маркса.

Політична коректність (political correctness, PS) – термін для мовних практик, призначених для того, щоб не ображати або іншим чином не ставити в незручне становище вразливі групи людей (національні меншини, осіб із сексуальними відхиленнями, інвалідів тощо).

Паралелі між старим, економічним марксизмом та культурним марксизмом очевидні.

Культурний марксизм (чи політкоректність) поділяє з класичним марксизмом бачення безкласового суспільства, тобто суспільства не тільки рівних можливостей, а й рівних умов. Зважаючи на те, що це бачення суперечить людській природі – оскільки всі люди різні, вони всі закінчують нерівними, незалежно від їх стартових позицій, – соціум погодиться з ним лише у примусовому порядку. Таким чином, обидва варіанти марксизму є примусовими. Це перша головна паралель між класичним та культурним марксизмом.

Друга головна паралель у тому, що класичний і культурний марксизм мають подібні підходи до пояснення історії. Класичний марксизм стверджує, що історія визначається класовим протистоянням, спричиненим формою виробництва. Культурний марксизм каже, що історія загалом пояснюється тим, яка група – певної статі, раси, релігії та сексуальної орієнтації – має владу над іншими групами.

Третя паралель полягає в тому, що обидва різновиди марксизму оголошують певні групи чеснотливими, а інші поганими апріорі, тобто без огляду на фактичну поведінку індивідуумів. Класичний марксизм визначає робітників доброчесними, а власників капіталу – поганими. Культурний марксизм визначає меншини, які йому бачаться жертвами – мусульман, феміністок, гомосексуалістів тощо – як чеснотливі, розглядаючи етнічних європейських чоловіків-християн як поганих. При цьому культурний марксизм не визнає існування жінок-нефеміністок.

Четверта паралель – у засобах: експропріації. Економічні марксисти там, де вони отримували владу, експропріювали майно буржуазії на користь держави як представники робітників і селян. Культур-марксисти, коли отримують владу (у тому числі й через наш власний уряд), створюють незручності для корінних європейців-чоловіків та інших незгодних, даючи привілеї групам «жертв», яким вони захищають. Прикладом цього є позитивна дискримінація.

Сьогодні, коли економічний марксизм мертвий, культурний марксизм продовжує його шлях. Середовище змінилося, але сенс все той же: суспільство радикального егалітаризму, нав’язуваного силою держави.

Історичне коріння політкоректності

У ХХ столітті успіх більшовицької революції 1917 року в Росії викликав серед марксистів у Європі та Америці хвилю оптимістичних очікувань народження нового пролетарського світу рівності. Росія, перша комуністична країна у світі, мала привести революційні сили до перемоги.

Марксисти в Європі з радістю вхопилися за цю нагоду. Відразу після закінчення Першої світової війни, в 1919 відбулося комуністичне повстання спартакістів у Берліні, очолюване Розою Люксембург; була заснована Баварська Соціалістична Республіка, одним із лідерів якої був Курт Ейснер; Бела Кун проголосив Угорську Соціалістичну Республіку. У той самий час існувало велике занепокоєння, що Європа може впасти перед наступом більшовиків. Цьому страху кінця, що наближається, дало вторгнення Червоної Армії, веденої Троцьким, до Польщі в 1919 році.

Однак Червона Армія була переможена польськими військами у Варшавській битві 1920 року. Ні спартакісти, ні Баварська Республіка, ні уряд Бели Куна не змогли отримати широку підтримку робітників і незабаром були повалені. Ці події викликали подив серед марксистів-революціонерів у Європі. За марксистською економічною теорією, пригнічені робітники повинні були бути зацікавлені в соціальній революції, яка поставить їх на вершину ієрархічних сходів. Однак, коли ж випала можливість для цієї революції, робітники не зреагували достатньою мірою.

Марксисти-революціонери не вважали свою теорію винною у цих поразках. Вони звинувачували робітників. Вони вважали, що європейці занадто прив’язані до традицій, раси, нації, сім’ї та віри, щоб прийняти комунізм. Антоніо Грамші перебуваючи у в’язниці описав, що марксизм і комунізм міг процвітати тільки після довгого маршу через культурні установи.

Антоніо Грамші у 1923-1924 pоках працював у структурах Комінтерну у Москві та Відні. Після овернення до Італії опинився у в’язниці, де й написав свої знамениті «Тюремні зошити». Серед марксистів Грамші відомий своєю теорією культурної гегемонії як засобу класової переваги. У його уявленні, для того, щоб була можлива будь-яка політична революція, має бути створена нова «комуністична людина». Це змусило його зосередитися на зусиллях інтелігенції у сферах освіти та культури. Грамші передбачав довгий шлях, що стосується громадських інститутів, включаючи уряд, суди, війська, школи та ЗМІ. Він також зробив висновок, що доти, доки робітники мають християнську свідомість, вони не дадуть відповіді на заклики до революції.

Георг Лукач був сином успішного угорського банкіра, зі студентських років долучився до соціалістичних кіл. Його книга «Історія та класова свідомість» зробила його провідним теоретиком марксизму після Карла Маркса. Лукач вірив, що для появи нової марксистської культури, існуючу культуру треба знищити. Він говорив: «Я розглядав революційну руйнацію суспільства як єдине вирішення культурних протиріч епохи», і ще: «Таке повсюдне скидання цінностей не може статися без знищення старої системи цінностей і створення нової революціонерами».

Коли в 1919 році Лукач обійняв посаду заступника наркома освіти в уряді Бели Куна в Угорщині, він почав те, що стало відомо як «культурний тероризм». Як один із аспектів цього тероризму він затвердив радикальну програму сексуальної освіти в угорських школах. Угорських дітей навчали вільномy коханню, розповідали про архаїчну природу сімейних законів середнього класу, старомодність моногамії, марність релігії, яка позбавляє людину всіх задоволень. Жінок також закликали повстати проти сексуальних норм того часу. Кампанія «культурного тероризму» Лукача стала провісницею політкоректності, яку пізніше запровадили у західноєвропейських школах.

В 1923 році Лукач та інші представники марксистської інтелігенції, пов’язані з Комуністичною партією Німеччини, заснували Інститут соціальних досліджень при Франкфуртському університеті. Цей інститут, який став відомий як Франкфуртська школа, був створений на зразок Інституту К. Маркса та Ф. Енгельса в Москві. У 1933 році, коли нацисти прийшли до влади в Німеччині, члени Франкфуртської школи покинули країну, більшість поїхала до Сполучених Штатів.

Представники Франкфуртської школи провели великі дослідження переконань, поглядів та цінностей, на яких, як вони вважали, ґрунтувалося піднесення націонал-соціалізму в Німеччині. Їх дослідження об’єднали марксистський аналіз із психоаналізом Фрейда, щоб піддати критиці основи західної культури, включаючи християнство, приватну власність, владу, сім’ю, патріархат, ієрархію, мораль, традиції, сексуальні обмеження, вірність, патріотизм, націоналізм, спадковість, етноцентризм, звичаї та консерватизм. Ця критика, відома в сукупності як «критична теорія», була відображена в таких роботах Франкфуртської школи як «Втеча від свободи» та «Догмат про Христа» Еріха Фромма, «Масова психологія фашизму» Вільгельма Райха та «Дослідження авторитарної особистості» Теодора Адорно.

Раніше з цього приводу Грамші писав, що необхідно позбавити владу «будь-якого духовного престижу… шляхом постійної критики, що роз’їдає» Головне – поселити в душі людини сумнів щодо потреби культурної доброчесності, чесності, необхідності дотримуватися моральних та етичних принципів, закладених у класичній культурі.

«Дослідження авторитарної особистості», опубліковане у 1950 році, виявило суттєвий вплив на західноєвропейських психологів та соціологів. Ідея цієї книги ґрунтується на тому, що наявність у суспільстві християнства, капіталізму та патріархально-авторитарних сімейних цінностей створює ґрунт для расових та релігійних упереджень та нацизму. «Дослідження авторитарної особистості» стало керівництвом для національної кампанії проти будь-яких видів упереджень або дискримінації, будучи заснованим на теорії про те, що якщо це зло не буде знищено під корінь, на європейському континенті станеться черговий Голокост. Ця кампанія підготувала базу для формування політкоректності.

«Критична теорія» включає субтеорії, у тому числі «теорію матріархату», «теорію андрогінності», «теорію особистості», «теорію влади», «теорію сім’ї», «статеву теорію», «расову теорію», «теорію права » та «літературну теорію». Вони призначені для того, щоб поступово позбавлятися окремих елементів існуючої культури. Будучи втіленими в життя, ці теорії повинні були бути використані для повалення існуючого суспільного ладу та підготувати соціальну революцію.

Критичні теоретики із Франкфуртської школи усвідомили, що для досягнення цієї мети традиційні вірування та існуюча соціальна структура мають бути зруйновані, а потім замінені. Патріархальну соціальну структуру буде замінено матріархатом; переконання, що чоловіки та жінки різні та належним чином мають різні ролі, буде замінено андрогінністю, а переконання, що гетеросексуальність є нормою, буде замінено вірою, що гомосексуалізм не менш нормальний. Оскільки загальна схема призначалася для заперечення самоцінності європейських гетеросексуальних чоловіків-християн, критичні теоретики Франкфуртської школи відчинили двері расовим і сексуальним протиріччям троцькістів.

Багато хто вважав, що пригноблені мусульмани, неєвропейські меншини та інші групи, такі як феміністки та гомосексуалісти, можуть бути авангардом комуністичної революції в Європі. Ідеї Троцького було прийнято багатьма ідейними лідерами контркультурних рухів 1960-х, які намагалися просунути революційно налаштованих представників меншин на позиції лідерів їхніх рухів.

Нижче я зупинюся на ще кількох постатях, які відіграли важливу роль у становленні культурного марксизму.

Культурний марксизм у обличчях

Вільгельм Райх. У своїй книзі 1933 року під назвою «Масова психологія фашизму» він пояснює, що Франкфуртська школа відокремилася від марксистської соціології, яка протиставляла буржуазію пролетаріату. Натомість битва буде йти між «реакційними» та «революційними» характерами.

Він також написав книгу під назвою «Сексуальна революція», яка стала провісником того, що станеться у шістдесятих. Його «сексуально-економічна» соціологія була спробою поєднати психологію Фрейда з економічною теорією Маркса. Теорія Райха виражалася у таких словах: «Сім’я – це авторитарна країна у мініатюрі. Структура особистості людини формується під впливом сексуальних заборон і страху жити серед сексуального потягу. Сімейний імперіалізм ідеологічно репродукується в національному імперіалізмі; авторитарна сім’я – це фабрика, де виробляються реакційна ідеологія і реакційні структури».

Теорія Вільгельма Райха у поєднанні зі статевою освітою Георга Лукача в Угорщині може розглядатися як джерело наполегливості американського освітнього картелю щодо статевої освіти, що починається з дитячого садка, і є повним запереченням сім`ї, зовнішнього авторитету та традиційної структури особистості.

Теорія Райха включала й інші твердження, які, схоже, просочилися в систему американської освіти:

— Організований релігійний містицизм християнства був елементом авторитарної сім’ї, який вів фашизму.

— Патріархальна сила поза та всередині людини підлягала розвінчуванню.

— Революційна сексуальна політика означатиме повний колапс авторитарної ідеології.

— Контроль народжуваності був революційною ідеологією.

— Людина спочатку була сексуальною твариною.

Еріх Фромм. Його книга «Втеча від свободи», опублікована 1941 року, є ідеологічним супутником «Масової психології фашизму» Вільгельма Райха.

Фромм стверджував, що у початковій стадії капіталізм створив соціальний порядок, який призвів до кальвіністської теорії зумовленості, що відбивала, своєю чергою, принцип базової нерівності людей, відродженого нацистською ідеологією. Він заявляв, що авторитарна особистість відчуває лише домінування чи підпорядкування, і «статеві чи расові відмінності розглядаються нею обов’язково як переваг чи недолік».

Згідно з Фроммом, «позитивна свобода» має на увазі принцип, згідно з яким немає нічого вищого, ніж сама унікальна особистість; що людина є центр і сенс життя, а зростання і реалізація людської індивідуальності є підсумком, який може бути підпорядкований цілям, що мають більшу важливість.

Фромм ясно позначив реальне значення цієї «позитивної свободи» в «Догматі про Христа», де він описує революціонера таким, яким він є:

як людину, що розірвала зв’язки із землею та кров’ю, зі своїми матір’ю та батьком, з особливою прихильністю до держави, раси, партії чи релігії. У цій книзі Фромм дуже ясно показує свої революційні наміри: «Ми можемо визначити революцію в психологічному сенсі, стверджуючи, що революція – це політичний рух, очолюваний людьми з революційними характерами, і приваблює людей із революційними характерами».

Герберт Маркузе. Ідейні революціонери також залежали від ідей Герберта Маркузе, іншого члена Франкфуртської школи. Маркузе проповідував «Велику Відмову», зречення всіх базових західних ідей, статеве розкріпачення і гідність феміністських і чорних революцій. Його основна теза в тому, що студенти університетів, чорні з гетто, ізгої, маргінали та люди Третього Світу можуть замінити собою пролетаріат у Комуністичній революції. У книзі «Есе про Звільнення» [7] Маркузе оголосив свою мету: радикальну переоцінку цінностей, ослаблення табу, культурні зміни, критичну теорію та лінгвістичний бунт, який означатиме методичну зміну смислів.

Як і Вільгельм Райх та Еріх Фромм, Маркузе був інтелектуалом із Франкфуртської школи, який приїхав до Америки у 1930-х. Він був справжнім соціальним революціонером, який обмірковував руйнування західноєвропейського та американського суспільств: «Можна справедливо говорити про культурну революцію, оскільки протест спрямований на всі культурні засади, включаючи мораль існуючого суспільства… Є річ, яку ми можемо заявити з упевненістю: традиційна ідея революції та традиційна стратегія революції більше не працюють. Ці ідеї старомодні… Ми повинні взяти на озброєння неорганізоване та розосереджене руйнування системи».

Опублікована Маркузе в 1955 році робота «Ерос і цивілізація» стала основною працею для контркультури 1960-х і повела Франкфуртську школу в коледжі та університети Західної Європи та Америки. Маркузе стверджував, що єдиним способом уникнути одномірності сучасного індустріального суспільства є звільнення еротичної сторони людини, чуттєвого інстинкту, бунт проти «технологічної раціональності». Це еротичне звільнення мало прийняти форму «Великої Відмови», повного неприйняття капіталістичного монстра та всіх його продуктів, включаючи технічну основу та ритуально-авторитарну мову.

Маркузе надав необхідні інтелектуальні обґрунтування для підліткового сексуального бунту і вигадав гасло «Make love, not war». Його теорія включає переконання, що жіночий визвольний рух має бути найважливішою складовою опозиції і, потенційно, найрадикальнішим. Революційні зусилля Фромма та Маркузе обернуться у школах та коледжах повномасштабною війною революційного марксизму проти європейських білих чоловіків.

Теодор Адорно. Він був ще одним марксистським революціонером та членом Франкфуртської школи, який приїхав до Америки у 1930-х роках. Поряд з іншими Адорно написав книгу «Дослідження авторитарної особистості», яка була опублікована в 1950 році. Книга Адорно була натхненна тими самими теоретичними твердженнями, що розкривалися у роботах Вільгельма Райха, Еріха Фромма та Герберта Маркузе. Ці роботи були засновані на аналітичних дослідженнях німецького товариства, започаткованих у 1923 році.

Основна тема була такою ж. Авторитарний характер був протилежністю бажаному революційному характеру. Цей авторитарний характер був продуктом капіталізму, християнства, консерватизму, патріархальної сім’ї та сексуального придушення. У Німеччині, згідно з теорією Франкфуртської школи, це поєднання викликало антисемітизм і нацизм.

Теодор Адорно та інші члени Франкфуртської школи хотіли постулювати існування авторитарних особистостей серед західних європейців та американців зі схильністю до упереджень, а потім використати це, щоб викликати «науково-плановане перевиховання» західних європейців та американців під приводом викорінення цих упереджень. Це перевиховання стало основним проектом з перетворення європейської та американської системи фундаментальних цінностей на їхні протилежні революційні значення через освіту, тож школярі перетворилися б на точні втілення «революційних характерів» Франкфуртської школи і, отже, було б створено Нову Західну Дитину. Це може бути підтверджено зауваженням, що «Дослідження авторитарної особистості» є ключовим джерелом поняття «афективної галузі» в «Таксономії освітніх цілей» Бенджаміна Блума, що вийшла 1964 року.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Олег Горінецький

Олег Горінецький

Студент факультету політології Жешувського університету