Чи були селяни Речі Посполитої безправними кріпаками? Історик розкритикувала нову книжку Ярослава Грицака

Попри свій науково-популярний характер, нова книжка Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України» спровокувала численні дискусії.

І професійні історики, й пересічні читачі закидали Грицакові доволі нігілістичний тон. Окремі зразки критики спиралися на застарілі народницькі уявлення. Водночас нова книжка Грицака, як і деякі його попередні роботи, сама фрагментарно відтворює ці уявлення, лиш у ключі очорнення українського минулого, а не творення патріотичного міфу.

На цю обставину звернула увагу Наталя Старченко з Інституту української археографії та джерелознавства НАН України – один із провідних спеціалістів із ранньомодерної історії України. Старченко дорікнула Грицакові за те, що він транслює народницько-марксистські стереотипи і вдається до надмірних узагальнень щодо становища українського селянства у ранньомодерну добу.

Предметом обурення Старченко стали ці рядки Грицака: «Цим насильством протягом декількох століть – від середини XVI до середини XIX – була кріпацька система. Працю місцевих селян-кріпаків порівнювали з працею чорношкірих на американських плантаціях. …. Нижче від них [селян] була що їхня худоба – коні, воли, корови, свині. Їх порівнювали з цією худобою та обзивали кличками, які підкреслювали їхній нелюдський тваринний характер: мужик (хлоп або хохол) – “бик, гадюка, свиня”, живе й вмирає, як скотина, і взагалі невідомо, чи має душу. Хлопи навіть своїм виглядом і поведінкою нагадували звірів: були темними, брудними, смердючими, хижими, підступними, брутальними, а понад усе – лінивими. Єдиною мовою, яку вони розуміли, була мова палиці і батога…. Нині про кріпацьку систему мало згадують, наче її ніколи й не було. Але сам факт, що кільканадцять поколінь українців – як і сусідніх поляків, росіян, білорусів – прожили у фактичному рабстві, не міг не позначитися на їхній історії».

«Почала читати версію української історії від Ярослава Грицака. От дуже вже сердита. Звичайно, на тяжкому становищі закріпачених селян тримаються стереотипні прості пояснення повстання Богдана Хмельницького. Розбуди будь-якого українця, що сяк-так пам’ятає шкільну програму і запитай асоціативне слово до слова “українських селянин” часів Богдана Хмельницького, певна, що почую слово “кріпак”, якого тяжко визискувала переважно польська шляхта. Якщо урізноманітнити цю картину, посиплеться й просте пояснення, яке має своїм походженням історіографію XIX- початку XX, яку було розцвічено-розмальовано радянськими ідеологемами», – йдеться у дописі Старченко на сторінці Facebook.

Дослідниця пояснює: «Вживаючи слово “кріпак” (поняття з іншої епохи), ми автоматично опиняємося в колі розповідей про рабське становище селянина в кінці XVIII – другій третині XIX ст. От тільки селянин до повстання Хмельницького – це не кріпак, а підданий з певним рівнем суб’єктності, а обмеження права переходу та, відповідно, прикріплення до землі, не перетворювало селянина на суто об’єкт володіння, раба, якого можна було продати, як і членів його родини. Йшлося про специфічні стосунки “служби-підданства”, які регулювалися тогочасними уявлення про межі дозволеного, зокрема й про добре поводження із залежними людьми як ознаку людини честі, що мало й суто прагматичне підґрунтя – наявність землі, але постійний брак робочих рук. Селяни були економічним суб’єктом, як і їхні пани, інколи досить конкурентним. Окремо, щоправда, існувала група “невільної челяді”, яка представляла переважно військову здобич (частина її була московитами), але не вона складала стан підданих-селян».

«Фільваркова система як спосіб господарювання, заснований на відробітках селян, не була єдиною формою в Речі Посполитій, не була навіть домінантною, – продовжує історик. – Там, де вона впроваджувалася найчастіше – у церковних, королівських і магнатських землеволодіннях – фільварок поєднувався з чиншовою системою, платою за тримання землі. Селянські господарства, що часто складалися з кількох родин, налічували досить багато робочих рук, а відробітки панові йшли від домогосподарства, а не від кожного з його членів. Ірина Ворончук у своїх роботах зауважує, що відробітки для селян були менш обтяжливі, аніж платежі. Врешті, в селянських домогосподарствах вистачало найманих слуг, яких відправляли на роботу на панські лани. Скажімо, в Малій Польщі вони були у половині селянських домогосподарств. Селянські домогосподарства на нашій благословенній Волині, себто дворищна система господарювання, складали основу землеволодіння навіть на середину XVII ст.».

Далі Старченко наводить конкретні приклади рівня заможності українських селян.

«Я не буду вам нав’язувати свої висновки з цього (цитованого вище. – ПТ) фрагменту, ви їх можете зробити самі. Тим більше, що автор завжди може сказати, що він не те мав на увазі, зокрема, що наводячи зовнішню характеристику селян, він взорувався на якісь тогочасні тексти: “Хлопи навіть своїм виглядом і поведінкою нагадували звірів: були темними, брудними, смердючими, хижими, підступними, брутальними, а понад усе – лінивими”. Щоправда, підстав для такої інтерпретації автор практично не дає, а от пов’язаність цієї характеристики з нашою подальшою історією висловлена цілком конкретно», – пише дослідниця.

«І от із цим моментом у мене принципова незгода, бо це не переосмислення нашої історії, а консервування стереотипів, зокрема радянського розливу. І стереотипів, які не маргінальні, а лежать в основі старої історіографії та визначають генеральний погляд на українське минуле», – підсумовує Наталя Старченко.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp