Прихід до влади у Польщі лібералів невигідний Україні – Пшемислав Журавський

Пшемислав Журавський про опозицію

Якби до влади у Польщі повернулися ліберали, це мало б негативні наслідки для України, зокрема могло послабити її позиції у протистоянні з Росією.

Про це йдеться в опублікованій Європейською правдою колонці політолога Пшемислава Журавського вель Граєвського, голови Ради безпеки й оборони при президентові Польщі.

Політичний аналітик відзначає, що в провідних українських колах, які формують громадську думку, наявна точка зору про нинішню польську владу як націоналістичну, таку, що порушує закони і принципи демократії, а на додачу – є недружньою до України. Відповідно, нав’язується думка, що як тільки правлячий табір втратить владу, то польсько-українські відносини повернуться до періоду перед 2015 роком. Отже, варто перечекати. Цю ілюзію, пише Журавський, підтримують численні представники польської опозиції та мейнстрім ЄС, включно з німецькими організаціями, ворожими до нинішнього польського уряду.

«Україні бракує власних дослідницьких центрів, які б зосередилися на систематичному відстеженні ситуації в Польщі та поясненні її українцям не через призму польської опозиції чи німецьких організацій, а відповідно до власного розуміння. Наведений нижче текст є спробою хоча б частково заповнити цю прогалину», – пояснює політолог.

Варто зауважити, що сам факт публікації «Європейською правдою» цього тексту виглядає несподівано, адже цей ресурс сам значною мірою доклався до формування в Україні хибних стереотипів щодо польської політики.

Пшемислав Журавський наголошує, що справжня лінія розмежування в Польщі – це ставлення не до України, а до самої ж Польщі. Польська політична сцена поділяється на два основні табори – тих, хто вважає Польщу слабкою і незначною країною, і тих, хто вважає, що вона може дозволити собі грати самостійно, а пошук союзників не означає пошук зовнішнього суверена.

Перший табір, що прийшов до влади у 1989 році і правив до 2015-го, з перервами в 1992 році і в 2005-2007 роках, тепер в опозиції. «Він вважає, що Польща мусить шукати захисника і підкорятися йому в надії, що той прихильно поставиться до її прохань і потреб. Це називалося політикою “потворної дівчини без приданого, яка, бідна й некрасива, мусить бути мила з усіма”. Ідеальною політичною стратегією вважалося “плисти за течією європейської інтеграції” – тобто пристосувати польську політику до очікувань Німеччини і Франції як “двигуна” ЄС», – пояснює автор.

«Це табір “лібералізму і прогресу”. Він не однорідний, але дуже гнучкий – адже адаптація до “основної течії” ЄС вимагає гнучкості. Нині, за прикладом мейнстріму ЄС, він “ліволіберальний”. Цей табір має багато течій, які еволюціонували за останні 30 років. Сьогодні він антирелігійний, соромиться польських традицій і не бажає виявляти національні почуття, що в будь-якій формі трактуються як шовінізм. Цей табір підтримує велика група знаменитостей, для яких польськість символізує відсталість, а всі ідеї мейнстріму ЄС – прогрес. Щирість поглядів, що панують у цьому таборі, різна – від справжніх послідовників модних ідеологій (переважно молодь великого міста) до цинічних старих діячів комуністичної номенклатури, які в молодості були причетні до репресій воєнного стану та залежності від СРСР, а тепер перефарбувалися в “європейських лівих, стурбованих правами жінок, сексуальних меншин, зміною клімату та верховенством права в Польщі. Саме до цього табору входять і Александр Квасневський, відомий контактами з Леонідом Кучмою та посередництвом під час першого Майдану, і Радослав Сікорський – промоутер “Східного партнерства”, але також “Калінінградського трикутника” (Німеччина–Польща–Росія), що закликав другий Майдан до капітуляції та запросив у 2010 році Лаврова на щорічну зустріч послів Польщі», – додає він.

Другий табір, що тепер при владі (на чолі з ПіС), поєднує в собі моральний консерватизм та прихильність до історичної спадщини Польщі, яку розуміють та тлумачать по-різному.

«Серед послідовників цього табору панують дві основні традиції. Перша – “Ягеллонська”, яку репрезентував покійний президент Лех Качинський, – пишається Річчю Посполитою, трактуючи українців, білорусів, литовців і латвійців як співспадкоємців “найбільшої на той час спільноти вільних людей у ​​світі”, і у співпраці з ними вбачає найкращий шанс зберегти політичну суб’єктність націй між Росією та Німеччиною. Друга традиція апелює до міжвоєнного націоналістичного руху, що трактує “польськість” етнічно, а не політично, глибше занурена в роздуми над історією та дотримується ідеї “національного егоїзму”, що подається як “реалізм”. Ця течія протистоїть “романтичним” прихильникам ягеллонської традиції, і саме вона готова сперечатися про історичну пам’ять з Україною», – йдеться в колонці.

Цей табір готовий вступити в суперечку про суверенітет з ЄС, де домінують Німеччина та Франція. Цінуючи незалежність і усвідомлюючи недоліки потенціалу Польщі, вони прагнуть її зміцнення серед націй, які перебувають у подібному становищі. Саме у цьому таборі виникла концепція Ініціативи трьох морів, Люблінського трикутника та Бухарестської дев’ятки (група з дев’яти країн східного флангу НАТО з сильним відчуттям російської загрози, що лобіює посилення Альянсу на його східних рубежах).

Табір цей вкрай недовірливо ставиться до Росії і відкидає німецько-французьку політику пошуку компромісу з нею, символом якої є «Північний потік-2» і співпраця французьких компаній з Роскосмосом для будівництва європейської супутникової системи, незалежної від США/НАТО.

Журавський переконує: «Крах нинішньої влади (на щастя, малоймовірний) призвів би до глибокої уніфікації політики Польщі щодо України з політикою Німеччини та Франції, що означало би віддалення від Кримської платформи, припинення регіональних ініціатив (Ініціативи трьох морів та Люблінського трикутника), прийняття “Північного потоку-2” та відмову від спроб побудувати конкурентну цьому німецько-російському проекту систему постачання скрапленого газу через Свіноуйсьце та традиційно – через польсько-норвезько-данський газопровід з Північного моря на ринок Центральної Європи».

«Варшава обмежилася б ритуальною підтримкою декларацій Нормандського формату та вписалася би в “конструктивний діалог” між ЄС та Росією на чолі з Москвою та Берліном із дедалі слабшим впливом Парижа. Саме нинішня влада готова до реальної підтримки України в ім’я інтересів Польщі, незалежно від поглядів Німеччини, Росії чи когось іншого. Було б добре, якби у Києві це розуміли», – підсумовує автор.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Wmeritum.pl

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp