Повномасштабна війна між Україною та Росією змусила багатьох носіїв ліво-ліберальних поглядів змінити свою публічну позицію.
Показовою виявилася ситуація з ветераном дивізії «Галичина» Ярославом Гунькою. Коли місяць тому на Заході спалахнула хвиля цькувань українського вояка, на його захист із патріотичних міркувань почали ставати навіть прихильники доволі лібералістичних ідей. Проте згадана ситуація також стала лакмусовим папірцем для виявлення патологічних випадків відданості ліво-ліберальній парадигмі.
Так, кампанію з очорнення українського формування, до якого належав пан Гунька, розгорнула «історикиня» і «гендерна дослідниця», яка зараз мешкає у США, Марта Гавришко. Точніше, Гавришко не обмежилася однією лише дивізією «Галичина», а вирішила укотре запротестувати проти глорифікації ОУН та УПА, а також висловила невдоволення тим, що сучасні українські воїни шанують героїв антирадянського спротиву часів Другої світової війни. Предметом її критики передусім стали бійці елітної 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ.
В центрі аргументації Гавришко лежить теза, що «героїзація Дивізії кидає виклик усталеній на Заході моделі пам’яті про Другу світову війну» – так, ніби українці зобов’язані оцінювати Другу світову не з власної точки зору, а з точки зору сучасних лібералістичних сил на Заході.
Цікаво поглянути, які позиції Гавришко займає стосовно інших питань.
Наприкинці жовтня Гавришко опублікувала на своїй сторінці Facebook ряд дописів, у яких сучасним українським захисникам дісталося уже не за симпатії до збройних формувань минулого, а всього лише за те, що вони не відповідають феміністичним ідеалам.
Зокрема, предметом її критики були військовослужбовці, які наголошували на тому, що війна – це чоловіча справа. В одному з дописів «гендерна дослідниця» пише, що «Вкотре почула тезу про те, що нібито сучасна нормативна мілітарна маскулінність змінюється. Відходить від засад гегемонної маскулінності (сила, домінування, культ насильства, сексизм і мізогінія тощо)», проте ця теза не відповідає дійсності, і це викликає у Гавришко жаль.
Закономірно, що з такою концентрацією лівацьких переконань Гавришко зневажає християн і тішиться насмішкам над Церквою – таким як у випадку нещодавнього блюзнірства у львівському храмі св. Андрія.
Нарешті, виглядає чимось закономірним і те, що Гавришко підтримує ліво-ліберальні політсили у країнах Європи. Коли стали відомими результати екзитполів парламентських виборів у Польщі, вона опублікувала допис, в якому висловила надію на поразку ПіС.
При цьому головним питанням, яке породжувало радісні очікування гендеристки, були перспективи легалізації у Польщі абортів.
У такій позиції немає нічого дивного. Проте вона показова двома моментами.
По-перше, у спрямованих на очорнення «Галичини» публікаціях Гавришко спекулює темою того, що до дивізії влилися окремі особи та формування, які здійснювали воєнні злочини, в тому числі вбивства цивільного польського населення. І в той же час у неї викликає радість імовірність того, що в Польщі почнуть вбивати беззахисних ненароджених дітей. Причому йдеться про особливо протиприродні вбивства – вбивства дітей із волі їхніх батьків.
По-друге, у згаданих спекуляціях Гавришко нібито переймається почуттями сучасних поляків та тим, як українська політика пам’яті може вплинути на відносини між Варшавою та Києвом. Але водночас вона радіє поразці сил, які якраз відстоювали польський суверенітет і виступали союзником України у протистоянні Росії.
Така кунсткамера патологічних позицій добре ілюструє, що в основі лівацтва лежить бунт проти природного порядку і ненависть до свого. Україна не має права на трактування власної історії, яке може образити когось за кордоном. Передусім ідеться про те, що українці не мають права ставити під сумнів утверджену на Заході лібералістичну «антифашистську» парадигму. Але, коли йдеться про заборону дивитися на історію власними очима, також можна згадати про поляків. Водночас самі поляки не мають права мати уряд, який захищає польську ідентичність та національний суверенітет. Сучасних захисників України варто критикувати, бо їхні переконання суперечать фемінізму, а в історії боротьби за незалежність слід бачити не воїнську доблесть і героїзм, а воєнні злочини. Нарешті, воєнні злочини, здійснені в рамках міжнаціональної боротьби, слід засуджувати, натомість «право» вбивати найрідніших людей – власних дітей – варто усіляко захищати.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!