Першу частину читайте тут
Ігор Загребельний
Помітним виміром практик самокритики, що побутували в націоналістичному таборі, була легітимізація того, що, як здавалося націоналістам, єдине спроможне змінити становище народу, етнічні землі якого були розподілені між чотирма державами, – плекання мілітаризму й волюнтаризму.
У справі творення «нового українця» були корисними як позитивні зразки, так і антиприклади – прив’язування дійсних чи гаданих історичних невдач до образу українського як чогось занадто м’якого, миролюбного, пасивного і позбавленого творчості. Подекуди це набирало вульгарних, дуже спрощених і поверхневих форм. Проте Вассиянові можна закинути хіба що згадані узагальнення, а не подібні речі. Бачення мислителем тієї ж проблеми пацифізму вибудувалося у досить складну, «кількаповерхову» систему.
Вассиян безперечно виступав критиком тогочасної «слізливої сентиментальності». «… ще нині вершком честилюбства українського промовця, будь він політик чи духовник, є довести слухачів до спазмів плачу. Масове ридання, заразливий ревіт юрби – це мета патріотичного промовця», – нарікав «непатріотичний» ідеолог ОУН [1]. Такий стан речей мав певний стосунок до глибинних засад української ментальності. Важливу складову останньої за Вассияном складала селянська миролюбність. Але тут мислитель бачив кілька «але». По-перше, «Агресивність селянина розвивається під плугом, тому селянство є біологічним авангардом кожного народу. Властива війна є все тільки обороною зо становища хліборобського світогляду і хліборобство в тому роді війни незрівняне» [2]. По-друге, «Український селянин виграв свою історичну офензиву, як це видно з підбоїв його плуга». По-третє, – і це найважливіше – «Пацифізм української дореволюційної еліти не мав глибшого споріднення з миролюбністю хліборобської душі» [3].
Важливим полем критичного національного самоаналізу для Вассияна стало дослідження цивілізаційних витоків України. Вассиян із захопленням писав про генезу Західної Європи, зводячи її до синтезу Півночі (світу варварських народів) та Півдня (християнізованої Римської імперії). Україні, за Вассияном, не пощастило вирости з цього синтезу, і причиною тому була Візантія з її моделлю християнства: «Схід Європи виявляє хіба тільки формальну зовнішню подібність – християнський Південь і поганська Північ – зрештою суттєвий бік його історичного процесу зовсім відмінний. Східний тип християнства вибуяв в абстракції, контемпляції, аскетизмі, втечі від життя. Коли Західня Церква майже від початку оживлялася життєвим патосом романської раси та озброїлася таким могутнім інструментом-зброєю як організаційний досвід державної римської традиції… то східня Церква згаданих суб’єктивних і об’єктивних передумов не мала. Схід був усе тільки завойованою провінцією Риму» [4].
На тлі свого антивізантійства Вассиян дуже позитивно оцінював варязький чинник в українській історії. В цьому він був подібним до перелічених «непатріотів» Донцова, Маланюка, Мартинця. Вассияновий ракурс бачення варязької проблематики особливо близький до Маланюкового: обидва нарікали на те, що варязька «ін’єкція» виявилася заслабкою. Вассиян писав про це такими словами: «Варяги принесли з собою на українську землю духа північної раси і посіяли на ній його здорові зерна. Та не довелось їм закріпити за собою переваги, і волево-індивідуалістичний душевний устрій тої здобувчої й активної раси розслабила і розм’якшила степова анархічна розчуленість. Сувора вдача лицарів снігової півночі розтаяла в теплі південної сонячної Аркадії» [5]. Маланюк подібним чином нарікав на те, що варязькі «конструктивно-металеві впливи з часом розчиняються в “руськім морі”, асимілюються в хліборобсько-полянськім етнографічнім тілі» [6].
Цікавою обставиною є те, що своїм антивізантійством Вассиян зближувався з католицькими консерваторами, зокрема Томашівським та єпископом Хомишиним. Мислитель був настільки упередженим, що навіть говорив про «Візантію як варварство» [7]. Подібну упередженість у полеміці з «восточниками» демонстрували і католицькі консерватори-«западники». Одначе існує одна суттєва деталь. Украй критично ставлячись до Візантії як історичного явища, єпископ Хомишин безперечно нарікав на те, що її спадщина негативно позначилася на долі українців у світсько-політичній площині, писав, що український народ «мав те нещастя, що, прийнявши віру зі Сходу, попав в залежність від візантійських впливів, а тим самим досвідчує на собі судьбу Сходу» [8] . Проте антивізантійство ієрарха в першу чергу диктувалося суто релігійними міркуваннями (примат яких стосовно світсько-політичних речей він невтомно підкреслював). Натомість Вассияна цікавив передусім світський вимір. Ба більше, і в випадку рецепції візантійської спадщини, і в низці інших питань його ставлення до релігії було доволі утилітарним. Втім, Вассияновий стиль мислення давав про себе знати і тут.
Неортодоксальна «досконалість християнства»
Напевно, найвідомішим твором Вассияна можна вважати його коротеньку статтю «Бог і Батьківщина». Якщо сучасний активіст націоналістичного руху, який водночас є практикуючим християнином, похапцем пробіжиться по цьому тексту, він зможе натрапити на окремі фрази, які подарують йому мотивацію і відчуття гармонійності власного світогляду. Одначе уже сам цей коротенький твір в аспекті бачення Вассияном релігійних питань є непростим. Ще складнішою виглядає загальна ситуація з релігійною проблематикою у творчості мислителя.
Ще в рефераті «До головних засад націоналізму» Вассиян пише: «Політика супроти церкви повинна бути такою, щоби церква виправдала своє існування справді видними цінностями, інакше відношення до неї мусить бути негативне». Такі рядки видають у Вассиянові справді ідеолога, автора політичних програм, але аж ніяк не християнського мислителя. Далі в тексті бачимо все той же утилітарний ракурс сприйняття релігії: «Націоналізм не зв’язує себе з ніякою окремою формою духового життя як головним моментом визначення його цілісного образу, а тому релігійна ділянка не являється внутрішнім предметом його програми, але тільки одним із організованих виявів в житті нації, щодо нього занимає він своє відношення на ряду з іншими головними ділянками національного життя». Але пізніше Вассиян напише ряд творів, в якому релігія все ж буде виходити за межі «організованого вияву в житті нації», а з-поміж них – і нарис «Досконалість християнства» [9].
Чи був Вассиян християнином? На це питання не існує простої відповіді. Він безперечно не був атеїстом. На щиру релігійну віру мислителя вказують передусім його пізні твори – написані незадовго до смерті. Також він сприймав християнство як одну з підвалин Західної цивілізації, релігію білої раси. Нарешті, в його творах можна знайти сприйняття Христа як Воплоченого Бога, істинного Богочоловіка (а не, скажімо, просто вчителя моралі, етичного еталона тощо) [10]. З іншого боку, його розуміння християнства було доволі гетеродоксальним – як і в багатьох його сучасників-інтелектуалів, які, не пориваючи з християнською традицією цілковитим чином, дивилися на неї під упливом інтелектуальної і ментальної стихії тодішньої доби.
Своєрідним лекалом для кращої артикуляції Вассиянової гетеродоксії можна вважати течію католицького модернізму. Зокрема, у творчості Вассияна можна відшукати таку характерну рису модернізму як психологізація релігії з одночасним підважуванням її раціональної складової. Ось характерний пасаж: «Подібно як одного дня в тиші сонячної благодати родиться в людській душі незнаний до тої хвилини порив поетичної уяви, що з неї добуваються свобідним зривом духові квіти мрії, так душа, сповнена вином релігійної туги, іде наперед шляхом призначення, що його сама вибрала і на себе вложила. Іншої релігійности нема, бо поза нею все є пустим словом, вивченою позою і самообманним примусом розумової віри» [11].
Зауважу, що подібне розуміння релігії включно з порівнянням її підвалин зі станами поетичного натхнення демонстрував греко-католицький священник Гавриїл Костельник (одна з ключових постатей у спробах радянської влади ліквідувати УГКЦ). Вассиян і Костельник ходили в один і той самий час вулицями тих самих міст, зокрема Львова та Бродів. Виглядає цілком імовірним, що ідеолог ОУН міг бути знайомим із творчістю Костельника, тим паче останній брав слово у дискусіях щодо релігії і націоналізму. Ще одним чинником психологізації релігії могло бути знайомство з творчістю Анрі Бергсона, чий вплив на Вассияна досить очевидний [12] і який, водночас, спричився до посилення тенденцій католицького модернізму .
До інших моментів, які споріднюють Вассияна з католицькими модерністами, можна віднести окремі мотиви критики історичного християнства (аж до протиставлення християнства і самого Христа), підважування надприродного характеру Церкви, доктринально-конфесійний релятивізм.
При цьому всьому «пізньому» Вассияну, як і багатьом іншим представникам націоналістичної еміграції, був властивим релігійно забарвлений культурний песимізм. Походження цього песимізму збагнути неважко, адже йшлося про людей, які виросли у відносно консервативній релігійній атмосфері й мусили бути свідками тріумфу атеїстичної більшовицької системи на рідних землях й одночасних процесів розкладу на Заході.
Неідеологічний ідеолог
Завершуючи дуже побіжний огляд Вассиянової творчості, повернуся до того, з чого починав, – ідеології як явища загалом та взаємостосунку ідеології і філософії зокрема.
Рефлексія щодо ідеології була властивою Вассияну впродовж усієї його творчості. 1928 року – в часі, коли Карл Мангейм готував до друку книгу «Ідеологія та утопія» – Вассиян міркував над допустимими межами ідеології і закликав «насилуванням життя в стверділі, штучні рамки канонізованих правд не ослаблювати занадто його природньої динаміки» (До головних засад націоналізму). 1941 року він намагатиметься гармонізувати власні погляди на ідеологію як явище. «Ідея – це життя у найвищому стані своєї волі ставання; життя це кожночасна можливість ідеї», – долатиме свої сумніви філософ і навіть назве ідею «найглибшою й найвищою творчою силою життя» [13]. За десять років, у творі «Воююча Україна», він міркуватиме над шляхами «самозаконного» розуму з його схильністю продукувати «ізми».
На мою думку, ця схильність шукати відповіді на граничні питання щодо ідеології мала дві основні причини. Перша – специфіка філософських поглядів Вассияна, передусім його своєрідний віталізм (вже на основі двох наведених у попередньому абзаці цитат можна зробити спостереження, що Вассиян намагався визначити легітимні межі ідеології, відштовхуючись від категорії життя). Друга – особисте життєве становище: належність до ідеологічної організації і навіть обов’язок бути її ідеологом, будучи при цьому філософом.
Ситуація Вассияна була особливо трагічною тим, що його значення як ідеолога ОУН було доволі обмеженим. Глибокий інтелектуал із ідеями, частково співзвучними ідеям популярного серед молоді Донцова, Вассиян справді був корисним для організованого націоналістичного руху на початках його існування – в умовах непростих відносин цього руху з Донцовим. Одначе інтелектуал, який «годинами міг думати, щоб у висліді записати одно-два речення», і то записати зі властивим собі стилем, у соціологічній площині об’єктивно не міг конкурувати з блискучим публіцистом Донцовим. Згадану працю 1951 року «Воююча Україна» можна вважати своєрідною квінтесенцією «ідеологічної» творчості Вассияна. Під таким заголовком могло би бути щось по-донцовському п’янке чи, скажімо, щось у стилі повоєнних творів Ярослава Стецька. Одначе Вассиян написав під ним текст, сповнений численних відступів глибокого філософського характеру, в тому числі щодо «ізмів», і ці роздуми, вочевидь, були йому необхідними у якості самоаналізу.
Водночас трагізм ситуації Вассияна у дечому підкреслює його статус філософа. Вассиян пожертвував можливістю академічної кар’єри і творчості у комфортних умовах, ставлячи перед собою етичні зобов’язання, які випливали з його світогляду, а така вірність власному світогляду є однією з головних чеснот філософа у автентичному сенсі цього поняття.
[1] Вассиян Ю. Назад до Шевченка // Суспільно-філософічні нариси. Чікаґо, 1958. с. 42.
[2] Вассиян Ю. Пацифізм і психологія української миролюбности // Суспільно-філософічні нариси. с. 16.
[3] Там само. с. 18.
[4] Вассиян Ю. Простір між Москвою і Візантією // Суспільно-філософічні нариси. с. 67.
[5] Там само. с. 75.
[6] Маланюк Е. Буряне поліття // Книга спостережень. Т. I. Торонто, 1962. с. 14. Подібність поглядів Вассияна та Маланюка простежується не тільки стосовно варягів, але й стосовно Риму, Візантії та субстрату, що лежав в основі українського етногенезу. Показовою є і подібність образів: там, де у Вассияна «сонячна Аркадія», у Маланюка – «степова Еллада».
[7] Вассиян Ю. Назад до Шевченка. с. 48.
[8] Пастирский лист Григорія Хомишина Епископа Станиславівского до Клира Епархії Станиславівскої про Византійство. Станиславів, 1931. с. 16.
[9] Як самостійний нарис цей текст опубліковано у збірнику 1958 року. У «Степовому сфінксі» його об’єднано з нарисом «Парадокс християнства» під єдиним заголовком «Християнство».
[10] Див. зокрема: Вассиян Ю. Різдвяна правда // Степовий сфінкс. с. 239.
[11] Вассиян Ю. Релігія і церква // Степовий сфінкс. с. 212.
[12] Вплив Бергсона на Вассияна відчувається вже на рівні термінології. Скажімо, в «Ідеологічних основах націоналізму» Вассиян використовує бергсонівське поняття елану.
[13] Вассиян Ю. Життя, як ідея // Пробоєм. Прага, 1941. Ч. 7-8. с. 466.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
