Роберто де Маттеї
Вирішальні моменти історії – ті, в яких цивілізації руйнуються та знову підносяться – завжди позначені релігійними, культурними та соціальними розбіжностями та поляризацією. Однак для тих, хто спирається на «De Civitate Dei» святого Августина, коренем і ключем до інтерпретації кожної проблеми є теологія історії, яка дозволяє нам вийти за рамки суто випадкового тлумачення подій. З цієї точки зору, кризи є не просто продуктом економічних чи інституційних чинників, а відображенням глибокої напруженості між різними баченнями людства та світу.
Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Захід проголосив смерть комунізму, ніби це була якась фізіологічна і остаточна подія. Антикомунізм швидко розчинився, а комунізм заглибився, немов карстова річка, що зникає з поля зору, щоб потім знову з’явитися з більшою силою.
Саме в цьому контексті в 1990 році за ініціативою Фіделя Кастро та Ігнасіо Лули да Сілви в Бразилії було засновано Сан-Паульський форум – підривну організацію, задуману для аналізу «кризи соціалізму» після падіння Берлінської стіни та реорганізації міжнародних лівих сил на новій ідеологічній платформі. Фідель Кастро розпізнав у полковнику Уго Чавесі Фріасі, президенті Венесуели, справжнього «духовного сина», здатного втілити новий синтез марксизму, націоналізму та революційного міфу. Чавес показав себе хранителем духу Сімона Болівара, переосмислюючи утопію Визволителя в соціалістичному та антиімперіалістичному ключі. Таким чином, боліваріанство стало громадянською релігією, заснованою на харизматичному культі лідера, ворожості до Сполучених Штатів та обіцянці соціального відкуплення, довіреній революційній державі. Спадщину Чавеса після його смерті у 2013 році перейняв Ніколас Мадуро, який радикалізував її ідеологічні аспекти, перетворивши Венесуелу на лабораторію постмодерністського соціалізму, що підтримується жорстокими внутрішніми репресіями та систематичними маніпуляціями інформацією та результатами виборів.
У ті ж роки в Росії посадовці КДБ, які контролювали розпад Радянського Союзу, зберегли контроль над ключовими політичними, військовими та економічними структурами влади країни. Владімір Путін, президент Федерації з 2000 року, відродив міф про «Велику Росію», запропонувавши новий синтез між сталінізмом та царським минулим, відродженим як символ імперської місії. Вторгнення в Україну в лютому 2022 року було частиною цього проекту, метою якого було не лише завоювання Донбасу, а й русифікація всієї країни, перетворення її на залежну державу на кшталт Білорусі.
У Китаї Комуністична партія очолила перехід до прагматичного неокомунізму, який поєднував залізний політичний контроль з економічною відкритістю для західних ринків. Вступ до СОТ у 2001 році закріпив цю стратегію: комунізм відмовився від економічної автаркії, але не від своєї ідеологічної та репресивної монополії на владу. Сі Цзіньпін, генеральний секретар Комуністичної партії та Президент Китайської Народної Республіки, позиціонує себе як послідовного втілювача принципів маоїзму та марксизму-ленінізму.
Водночас, на початку 2000-х років на міжнародній арені з’явився ісламський марксизм. Він перейняв на оперативному рівні терористичні методи ленінізму, а на культурному рівні – стратегії Грамші, прагнучи внутрішньої дестабілізації Заходу ще до його військового завоювання. Так званий ісламський радикалізм являє собою забруднення «філософії Корану» марксистською революційною практикою, імпортованою із Заходу. Масова імміграція залишається одним із улюблених різновидів зброї цієї стратегії.
Отож, хіба можна заперечувати поширення комуністичних помилок по всьому світу після розпаду Радянського Союзу? Сила неокомунізму в його різних формах полягає вже не в обіцянці світлого майбутнього, гарантованого законами історії, а в здатності інтерпретувати та використовувати кризи Заходу, який шукає свою ідентичність.
З цієї точки зору, сьогодні дедалі більше стикаються два світогляди, формуючи справжню цивілізаційну альтернативу. З одного боку, ті, хто вважає комунізм явищем, полишеним історії, і ідентифікують Сполучені Штати Америки як заклятого ворога нашого часу, втілення Заходу, який вважається внутрішньо розбещеним і причиною всього зла. Для цих людей «друзі» вже не визначаються спільними принципами істини чи морального порядку, а виключно їхньою опозицією до Америки та Європи. Таким чином, усі симпатії та захоплення спрямовуються до неоднорідного, але конвергентного фронту, що охоплює Росію, Китай, радикальний ісламський світ, правий та лівий гіпернаціоналізм та антизахідні рухи з усіх широт. Будь-яка сила, яка сприяє ослабленню Заходу, виправдовується або применшується, незалежно від її тоталітарної чи відверто антихристиянської природи.
З іншого боку, стоять ті, хто вірить у можливість християнського відродження Європи та Заходу. Вони не заперечують глибокої моральної кризи західних суспільств, але відкидають ідею про те, що рішення полягає в їхньому знищенні або підкоренні ворожим силам. З цієї точки зору, Сполучені Штати розглядаються як історично необхідна присутність для гарантування політичного, культурного та військового простору, в якому відродження залишається можливим. Для захисників Заходу головним ворогом християнської цивілізації залишається комунізм у його численних сучасних метаморфозах. Комунізм, який більше не представлений явними символами ХХ століття, але який діє як метод культурного розпаду, техніка завоювання влади та систематичне заперечення будь-якого природного та трансцендентного порядку.
Проти цієї багатогранної сили розгортається гібридна війна, яка протиставляє Сполучені Штати та Європу, попри всі їхні обмеження, осі, що охоплює тих, хто бореться із західним порядком. Протягом багатьох років Венесуела Ніколаса Мадуро була в цій агресивній галактиці разом з Росією та Китаєм. Ця структура пояснює радикальну розбіжність у думках щодо втручання Сполучених Штатів, спрямованого на удар по керівництву Венесуели. Одні жорстко критикували його, називаючи порушенням міжнародного права та розглядаючи кожну американську ініціативу виключно як вияв імперіалізму; інші ж раділи ліквідації постаті, яка, окрім руйнування власної країни, доведення її до голоду та масової міграції, використовувала будь-яку зброю, включаючи торгівлю наркотиками, щоб зруйнувати природний та християнський порядок двох Америк.
Ця поляризація не є вторинним явищем і приречена посилюватися в міру ескалації гібридної війни, що триває, оскільки вона торкається найглибшого рівня історичного та морального судження. Зрештою, лінія розмежування лежить у прийнятті чи відкиданні теології історії. З одного боку, ті, хто інтерпретує події виключно за іманентистськими категоріями, зводячи все до відносин влади, економічних інтересів та геополітичної динаміки. З іншого боку, є ті, хто інтерпретує кризу нашого часу у світлі надприродного бачення історії, усвідомлюючи, що за видимими конфліктами ведеться справжня релігійна битва. І саме тут слова досі нездійсненого пророцтва Фатіми продовжують резонувати з усією своєю силою: «Росія поширить свої помилки по всьому світу… Та зрештою, моє Непорочне Серце переможе».
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
