Ігор Загребельний
Що можна сказати про чоловіка, в якого викликає обурення використання на його батьківщині власних національних прапорів, хоч він толерує шанування власних прапорів у інших державах? Гадаю, багато хто побачить в ньому згусток неадекватності – навіть якщо не оперує категоріями на кшталт «божевільні ліваки».
На жаль, на Заході підтримка України часто асоціюється саме з такими ненависниками власних прапорів. Яку позицію щодо нашої країни за таких умов можуть мати люди, яким не бракує базової адекватності?
Описане ставлення до прапорів настільки нездорове, що спершу навіть важко уявити, що хтось буде його відверто декларувати. Але такі декларації існують. «Українська правда» опублікувала колонку такого собі Генрі Марша під заголовком «Соціальна нерівність – причина, з якої популізм та ксенофобія стають усе популярнішими». Уже на початку публікації автор пише: «Декілька днів тому я приїхав на лондонське летовище Гітроу, щоб зустріти приятельку з України. На виїзді з аеропорту я побачив, що на всіх ліхтарних стовпах вздовж дороги хтось порозвішував прапори. Юніон Джек (офіційний британський прапор, що є комбінацією з прапорів Англії, Шотландії та Ірландії) перемежовувався з полотнищами з червоним хрестом святого Джорджа – патрона Англії. (…) Гостей, які прилітають у Гітроу, зустрічає абсолютно протилежне за смислом до “ласкаво просимо” вітання. Я відчув, що мені досить важко пояснити своїй українській гості, чому ці прапори викликають у мене не гордість за націю, а сором та зніяковіння. Сподіваюся, що хтось на правах офіційної влади вже познімав ці прапори».
Наскільки можна зрозуміти Марша, він не закликає спалити всі британські і суто англійські прапори і навіть готовий терпіти їхнє обмежене використання. В центрі його нарікань – те, що ці прапори почали асоціюватися з «ультраправими угрупуваннями». Але в цьому якраз і суть: на тлі таких як Марш «ультраправість» сьогодні – це просто адекватність. Аби бути «ультраправим», достатньо визнавати дійсність, називати речі своїми іменами, дотримуватися засад соціальної поведінки, які відносно нещодавно вважалися нормою.
Повернемося до поставленого вище питання: яку позицію щодо нашої країни можуть мати адекватні люди на Заході, коли існує багато підстав асоціювати підтримку України з ось таким антипатріотизмом відносно власної країни? Причому Марш – далеко не найгірший зразок «друзів України». Які наслідки, натомість, може мати те, що кольори українського прапору для когось асоціюються з транс-непорозумінням, яке, беручи участь у гей-параді, обмоталося/обтягнулося в одяг цих кольорів? Які наслідки може мати показова «проукраїнськість» окремих фрікуватих політичних екстремістів?
На щастя для нас, на Заході серед тих, хто підтримує Україну, існують люди з виразно правими поглядами чи просто нормальні люди (хоч, як було сказано, бути просто нормальним сьогодні дуже часто означає «бути ультраправим»). З іншого боку, серед виразно лівого табору можна знайти багато тих, хто або відверто виступає проти України, або відстоює вкрай шкідливі для нашої країни позиції. Одначе це не скасовує загальної прикрої для нас тенденції.
Зокрема тому, що образи «проукраїнськості» і «антиросійськості» міцно закріплені не тільки за «низовими» «друзями України», але й за ненависними для багатьох мейнстрімними політсилами. Тими самими, хто втілює собою «все погане» – покривання банд мігрантів-педофілів, політику заміщення місцевого населення мігрантами загалом, позбавлення батьків права виховувати власних дітей і нав’язування останнім гендерного божевілля, драконівські заходи проти інакодумців тощо.
Людське мислення дуже недосконале. У тому числі воно легко хибить через схильність до бінарних протиставлень, яка подекуди може привести до інфантильного «на зло мамі відморожу вуха». От і маємо ситуацію, коли владу звинувачують не тільки через внутрішню політику, але й через зовнішню, хоч вона й може мати у собі здорові елементи.
Такий стан речей для нас суттєво погіршує та обставина, що відповідність національним інтересам підтримки Києва і протидії Москві в багатьох випадках не є очевидною, а то й виглядає дуже сумнівною. За умов відсутності/неусвідомлення прагматичних національних інтересів свою роль може відігравати ціннісний вимір. Одначе Україна, на жаль, не змогла сказати свого слова у цьому вимірі – не запропонувала чогось справді концептуального, що резонувало б із тенденціями отієї «революції здорового глузду», яка нині розгортається на Заході. Не кажучи вже про комплексну методичну активність, спрямовану на тих, хто таки шанує власні національні прапори.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
