Джейсон Бреннан. Проти демократії. Київ, 2020.
Якби цю книгу видали в Україні невдовзі після президентських та парламентських виборів 2019 року, вона могла стати хітом продажів. Спрямовані «проти демократії» міркування Джейсона Бреннана припали б до душі тим українцям, які були шоковані вибором більшості своїх земляків.
У США книга «Проти демократії» вийшла друком 2016 року і наступного року була перевидана. Її автор – філософ і політолог, професор школи бізнесу Джорджтаунського університету – уже не вперше піднімає питання виправданості загального виборчого права. У своїй праці 2016 року він підбирає аргументи проти демократії у концентрований спосіб і пропонує альтернативу, яку він називає епістократією.
Аргументація Бреннана поєднує строгу рефлексію і дотепні приклади (на кштал обрання найкращої свині на ярмарку). Таке поєднання американського професора мабуть здивує частину українських читачів, які звикли до двох опцій: або суха формальна академічність, або публіцистика з її патетичністю і поверхневістю. Недоліком стилю Бреннана, на мою думку, є те, що автор анонсує свої тези, а потім дуже повільно до них підводить, унаслідок чого книга сповнюється повторами. Гадаю, якби не цей недолік, книга могла бути вдвічі меншою, не втративши нічого суттєвого.
Уже з наявних у книзі посилань зрозуміло, що у питанні, яке досліджує Бреннан, він не є піонером. Автор веде діалог зі своїми численними колегами: політичними філософами та теоретиками права. Також він активно посилається на дані соціології. Ці дані, взяті з країни-еталону «свободи і демократії», можуть здивувати тих українців, які звикли нарікати на своїх співвітчизників.
Наприклад, під час виборів більшість американських громадян не можуть назвати жодного з кандидатів до Конгресу від свого округу. 60-70% американців упродовж виборчих кампаній останніх десятиліть не звертали увагу на вагомі маркери бюджетної політики своїх обранців. Пів століття тому ситуація не була кращою. 1964 року, невдовзі після Карибської кризи, більшість американців не знала, що радянська Росія не є членом НАТО. Нині 40% американців не знають, проти кого воювала їхня країна у роки Другої світової.
Змальовуючи некомпетентність пересічного виборця, Бреннан уникає твердження про інтелектуальну нерівність людей. Натомість він використовує поняття «раціональне незнання». Таке незнання – це свідоме уникнення когнітивної діяльності, якщо її результат не буде відповідним витраченим зусиллям. Реальна політична вага одного голосу є нікчемною, близькою до нуля. Тож громадянину як носію одного голосу справді нераціонально витрачати час і зусилля для того, аби зробити компетентний вибір. Тут, схоже, Бреннан занадто віддається теорії. Адже навряд чи пересічний некомпетентний виборець мислить настільки раціонально. Тим паче, частина виборців так чи інакше вважає, що їхній голос є важливим. У цьому, зрештою, їх переконують агітатори.
На основі емпіричних даних та теоретичних роздумів Бреннан приходить до висновку: демократія несправедлива. «Більшість моїх співгромадян є некомпетентними, незнаючими, нераціональними (то все ж люди інтелектуально нерівні? – І.З.) та морально нерозсудливими щодо політики. Незважаючи на це, вони мають політичну владу наді мною. Ці люди можуть посідати високі посади й володіти примусовою владою держави проти мене. Вони можуть змусити мене робити те, чого я не хочу або не маю жодних підстав робити. Вони володіють своєю владою у спосіб, що його не можуть виправдати, і накладають на мене політику, котру вони не підтримали б, якби вони були поінформованими або засвоювали політичну інформацію у раціональний спосіб» (с. 195).
Альтернативою демократії є епістократія, влада компетентних (знаючих). Ця остання може мати різні форми. Наприклад, громадяни можуть отримувати ліцензію на голосування лише після успішного складання кваліфікаційного іспиту. Або ж охочі голосувати можуть брати участь у розіграші лотереї: для її переможців будуть створені умови підвищення компетентності (ця ідея належить іншому авторові, і Бреннан висловлює стосовно неї застереження). Нарешті, загальне виборче право можна зберегти за умов існування епістократичної ради, яка володітиме правом вето стосовно результатів виборів та рішень законодавчих органів (але не матиме права призначати на посади чи ухвалювати закони).
Автор книги «Проти демократії» аж ніяк не є людиною правих, консервативних поглядів. Теократичні і монархічні режими він вважає принципово несправедливими і тішиться, що вони здебільшого лишилися у минулому. Також він демонструє доволі вороже ставлення до обрання Трампа та результатів референдуму у Британії.
Про погляди Бреннана яскраво свідчать наведені ним приклади «несправедливості демократії». Скажімо, він вважає несправедливим, що більшість населення країни може проголосувати за політсилу, здатну зашкодити мігрантам, які взагалі позбавлені права голосу.
Подібний приклад він наводить у статті, яка увійшла до українського видання. Бреннан моделює таку ситуацію: серед чорношкірої меншини аж 80% виборців є некомпетентними. Серед білих виборців показник некомпетентності менший – 60%. Користуючись кількісною перевагою, ці некомпетентні білі виборці можуть привести до влади політиків, які зашкодять багатьом представникам чорної меншини (Бреннан наводить такі приклади як жорстка боротьба з наркоторгівлею та більш різкий характер покарань за злочини загалом). У випадку епістократії голоси чорних відіграватимуть меншу роль, бо серед чорних менший відсоток компетентних, але це піде меншині на користь: «Оскільки погані білі виборці відсторонені, політичний результат, скоріше за все, буде кращим для чорношкірих. Дональд Трамп не мав би шансів. Можливо, відсторонення більшості поганих білих виборців – це саме те, чого потребують меншини» (с. 350).
Коротко кажучи, Бреннан міркує у своїй книзі над можливістю демонтажу демократії, водночас орієнтуючись на ті ідеї та принципи, які в популярному політичному лексиконі продовжують позиціювати як «демократичні».
Заголовок цієї рецензії сформульований у вигляді питання. Це подвійне питання. По-перше, чи демократії взагалі щось загрожує, аби існував привід її рятувати? По-друге, якщо ця загроза справді існує, то чи варта демократія того, аби її рятували? Я зачіпав ці питання раніше, у т.ч. у книзі «Європейські хроніки». Тут дозволю собі повторити деякі тези у їхній кореляції з міркуваннями Бреннана.
Почну з відповіді на перше питання: так, демократія перебуває під загрозою. Поки що це загроза звуження, а не цілковитого демонтажу. Проте, де існує чіткий вектор, там можна припускати досягнення екстремальної точки. Бреннан із колегами – не єдині, хто публічно декларує незадоволеність демократією. Таке незадоволення впродовж останніх років лунає доволі часто. Приводами для нього стали обрання Трампа, Брекзит, провал конституційного референдуму в Італії, успіхи політсил, які демонструють елементарне дисидентство стосовно мейнстрімного глобалістського дискурсу.
Проте колонками з рефреном «демократія перестала працювати» справа не обмежується. Останні десятиліття відзначилися на Заході відчутними тенденціями централізму та обмеження повноважень представницьких органів. Так, у США доволі централістську політику проводив Барак Обама. Централізацію і обмеження повноважень парламенту передбачала конституційна реформа в Італії, яка 2016 року була винесена на згаданий референдум. Нарешті, нинішній устрій ЄС. Єдиним органом, який формується шляхом голосування громадян, є наділений незначними повноваженнями Європарламент. Основна влада зосереджена у руках чиновників та структур, які не мають безпосереднього стосунку до волевиявлення громадян: Єврокомісія, президент Європейської ради, Високий представник ЄС з закордонних справ.
Тепер розглянемо друге питання. Серйозні сумніви у доречності демократії, спертої на загальне виборче право, були властивими демократам/лібералам XIX ст. (сам Бреннан згадує у цьому контексті Джона Стюарта Мілля). З одного боку, ідея загального виборчого права логічно випливала з більш фундаментальних переконань тодішніх «визвольних» рухів: соціального атомізму, рівності, народного суверенітету, зрештою – самого фетишу народу. З іншого боку, тогочасні революціонери і реформатори побоювалися наслідків запровадження загального виборчого права, адже розуміли, що фетиш народу і реальні народи (суспільства) – це різні речі. Народні маси викликали недовіру через свою консервативність: релігійність, прихильність до пережитків станового суспільства тощо. Тому подекуди лунала думка, що загальне виборче право буде доречно запроваджувати тоді, коли маси будуть «готовими», тобто зазнають достатнього рівня індоктринації.
Зараз спостерігається подібна ситуація. Носіями ідей новітньої форми лібералізму (глобалізм, промігрантська позиція, ЛГБТ, гендерна теорія) є еліти. Частина суспільств засвоїла ці ідеї через ЗМІ, масову культуру та освіту. Але тільки частина. Подальше впровадження згаданих ідей наштовхнулося на інертність мас, а то й відвертий спротив. Це провокує все виразніший елітаризм сучасних лібералів. Маркери самоідентифікації та протиставлення себе «темним масам» стосуються сприятливих середовищ та механізмів індоктринації: освіта, робота, місце проживання (місто-село, столиця-периферія). Звідси – всі оті нарікання на «реднеків», що обрали Трампа, та «селюків і провінціалів», які нещодавно переобрали Анджея Дуду.
Те, про що пише Бреннан, безпосереднім чином перегукується з елітаризмом сучасних лібералів. Автор, щоправда, допускає, що кваліфікаційні іспити для виборців можуть бути «неідеологічними», наприклад у формі математичних задач та загальних задач на логіку. Але не варто сумніватися: якщо на основі нинішніх тенденцій справді постануть епістократичні практики, вони матимуть виразно ідеологічний характер. Іспити перевірятимуть ідеологічну лояльність. Механізми «формування компетентності» будуть механізмами індоктринації. Епістократичні ради блокуватимуть те, що суперечить новітнім догмам.
Безперечно, сперта на загальне виборче право демократія доволі недолуга. Коріння цієї недолугості криється не в «раціональному незнанні», а хибності засновків, із яких виросла ідея зробити маси атомізованих громадян джерелом влади. Одначе сьогодні загальне виборче право є хоч якимось запобіжником від радикалізму еліт, способом етнічного самозбереження, механізмом захисту від упровадження ЛГБТ-ідеології та подібних доктрин. Саме тому демократію варто рятувати. Як я вже писав у згаданій книзі, цінність демократії сьогодні полягає у тому, що вона є хоч якимось засобом протидії тиранічним прагненням новітніх «демократів».
