Ігор Загребельний
Чимало моментів українського дискурсу так званої євроінтеграції є наругою над логічним мисленням. Квінтесенція цього – вислів «іти в Європу». Хто/що має «іти» в Європу? Сама країна? Країна не може переміщуватися (якщо не брати до уваги руху тектонічних плит). Населення? Масова еміграція – вельми сумнівна ціль. А крім того, з України в принципі неможливо переселитися в Європу. Так само, як це неможливо зробити, проживаючи в Німеччині, Франції чи Норвегії. Україна – європейська країна, країна, розташована в частині світу, що має назву «Європа». Будь-який опис її стосунку до Європи, який відхиляється від опису стосунку частини до цілого, є помилковим.
Крім географічного розташування, Україна – це країна, яку населяють люди білої, європеоїдної раси. Також українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, до якої належать мови більшості європейських народів. Нарешті, в основі української культури, як і в випадку культур інших європейських народів, лежить переплетіння греко-римської спадщини, дохристиянських релігійно-культурних кодів та християнства.
Очевидно, що коли хтось говорить про певну «європеїзацію» України, йдеться не про сутнісну європейськість, яка нам властива і без того, а про щось інше, в кращому разі епіфеноменальне.
Понад десять років ця «європеїзація» трактується як безальтернативна з огляду на наше протистояння з Москвою. В цьому контексті цікаво виглядає та обставина, що піонером у проголошенні гасел такої «європеїзації» був інтелектуал і суспільно-політичний діяч, який бачив майбутнє України невідривним від російського. Маю на увазі таку неоднозначну постать в історії української політичної думки як Михайло Драгоманов.
Для Драгоманова «європейськість», яку він гаряче пропагував, зводилася до прогресистсько-емансипаторської програми (або, ширше, до модернізації). Чим більш розвинутою і поширеною у країні/регіоні була прогресистська думка, тим більш європейськими ці країна/регіон були. З огляду на це, засадниче переконання Драгоманова про необхідність збереження єдності України та Росії доповнювалося доволі своєрідним росієфільством.
Драгоманов трактував (велико)російську культуру як таку, що засвоює, розвиває і втілює прогресистські віяння швидше за культури українських освічених верств обох імперій. Це було небезпідставно. З середини XIX ст. за фасадом абсолютистської політичної системи в Росії справді спостерігалися стрімка дехристиянізація, поширення ідей лібералізму, соціалізму й анархізму, жіноча емансипація. Хоч ці тенденції зачіпали й українські землі, Драгоманов у «Чудацьких думках» нарікав, що його земляки «більше відстали від Європи, ніж петербуржці та москвичі». Але особливо перепадало Галичині.
Цей регіон прикро вразив Драгоманова ступенем консервативності, зокрема релігійністю, незначною обізнаністю з прогресистськими інтелектуальними віяннями, соціальним ієрархізмом та «патріархальним» становищем жінок. Така консервативність, звісно ж, трактувалася як недостатня європейськість. Галичина була «менш європейською», ніж Наддніпрянщина, а тим паче програвала за цим критерієм безпосереднім російським землям.
У якості засобу «європеїзації» Драгоманов наполегливо пропагував серед галичан російську мову та літературу. Перша була потрібною для того, щоб знайомитися не тільки з оригінальними російськими творами, але й із російськими перекладами західних авторів. Крім того, російська література, на думку Драгоманова, мала важливу роль ширшому слов’янському масштабі. В листі Володимиру Антоновичу Драгоманов якось написав, що «на західних слов’ян російська література має більш європеїзуючий вплив, ніж навіть німецька». Останній він закидав, що та «доволі вузька і консервативна». Тут доречно зауважити, що Драгоманов відзначався помітними антинімецькими настроями, у т.ч. був неприхильним до імперії Габсбургів. В тому самому листі до Антоновича він зауважував, що студенти-слов’яни «навчаючись в Росії, є більшими прогресистами і демократами, ніж ті, що вчились тільки в німців, особливо тільки в Австрії».
Коротко кажучи, для Драгоманова «недостатньо європейською» була значна частина Європи. Настільки недостатньо, що програвала Росії. Він не визнавав цінності «плоті» Європи – «плоті», що складалася з численних народностей і народів, зорганізованих в ієрархічні структури і просяклих власними історичними традиціями. Цінною для нього була «Європа» як підбірка певних -ізмів, ідеологічний проект, спрямований у стратегічній перспективі на знищення властивої Європи.
Завдяки Драгоманову таке розуміння європейськості побутувало в Галичині кілька десятиліть. Ті, хто зазнали драгоманівського впливу, на межі XIX-XX ст. з задоволенням констатували, що Галичина «європеїзувалася», маючи на увазі поширення позитивізму, марксизму та подібних течій. Юліян Бачинський навіть написав, що Драгоманов «прорубав вікно в Європу». Згодом таке розуміння європейськості розвіялося. Але зараз ми переживаємо його відродження.
«Європейськість», яка нам сьогодні нав’язується, в абсолютній більшості випадків не стосується тих хороших речей, які все ще існують у країнах на захід від нас, а в нас або не сформувалися свого часу, або були знищені більшовизмом (цим поріддям російської «європейськості» в інтерпретації Драгоманова). Ні, нам нав’язується «європейськість» як сукупність -ізмів та їхнє інституційне втілення. І така «європейськість» є не менш антиєвропейською, ніж у часи Драгоманова. Вона лишається націленою на те, аби знищити залишки властивої Європи, а разом із ними – і нас як один із європейських народів.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
