Андрій Кліш. Між політикою і релігією: суспільно-християнський рух в Галичині наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Тернопіль, 2018.
«Десять генералів без армії» – так 1911 р. назвав консервативний політичний гурт християнських суспільників на чолі з Олександром Барвінським його колишній соратник Тит Ревакович у листі до єпископа перемиського Константина Чеховича [1].
Важливим атрибутом української історіографії одразу після здобуття незалежності було домінування зацікавленості історією українських партій, в Галичині – зокрема. Наслідуючи позитивістську традицію – Грушевського передовсім – історики розглядали своє ремесло як політику, скеровану в минуле, неодноразово виступали з політичними деклараціями та пробували робити політичні кар’єри. Незважаючи на таке сприятливе для студій на полі партології підґрунтя, історія навіть основних галицько-українських партій так і не була написана – за винятком Української соціально-демократичної партії [2]. Особливу ж «неласку» дослідники проявляли до Християнсько-суспільного союзу (і його попередників – Русько-католицького народного союзу і «Руської громади»). За винятком одної статті Тараса Антошевського [3], текстів Олени Аркуші [4] та Мар’яна Мудрого [5], не пригадую собі більше істотних публікацій на цю тему.
Тож презентована монографія складається з передмови, 7 розділів, 22 параграфів, висновків і додатків. Історіографію українського національного руху в Галичині Автор знає добре. Основу джерельної бази книги становлять публікації львівського щоденника «Руслан» (1897 – 1914), матеріали фонду Барвінських у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України та рукопис мемуарів О. Барвінського в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України.
Історію українського християнсько-суспільного руху Автор розпочав від енцикліки «Rerum novarum» 1891 р. В ній папа Лев ХІІІ виступив на захист робітників проти капіталістичного визиску, вступивши таким чином на поле конкуренції з соціалістичним Інтернаціоналом. Відзначимо порівняльний підхід Автора до розкриття проблеми, а саме змістовні нариси про християнсько-суспільний рух серед галицьких поляків, словенців, хорватів і чехів – але чомусь не серед етнічних австрійців, серед яких ідеї християнської демократії і соціалізму сягнули найвищого рівня популярності. Прологом до формування українського християнсько-суспільного руху в Галичині Автор слушно вважає польсько-українську угоду 1890 – 1894 рр., на якій зупиняється досить детально. Щоправда, в її оцінці Автор не уникнув помилок, запозичених з пропагандистських праць попередніх епох. Зрештою, його завданням не було переписувати її трактування, тому на цьому не акцентуватимемо.
Тож 1896 р. з ініціативи Олександра Барвінського та кардинала Сильвестра Сембратовича утворено Католицький русько-народний союз – перший організаційний зародок українського християнсько-суспільного руху. Проте у 1898 р. кардинал Сильвестр помер, відтак, позбавлена підтримки церковного істеблішменту, партія невдовзі припинила існування.
Планувалося, що КРНС охопить широкі народні маси. Проте після виборчої кампанії до австрійського парламенту 1897 р. партія не проявляла себе нічим, крім видавництва щоденника «Руслан» (як іронізував К. Левицький, «невидима партія» з видимим органом, що звався «Руслан» [6]) та активності О. Барвінського й його однодумців у Райхсраті та Галицькому сеймі. Тому під час виборів 1901 р. до Галицького сейму О. Барвінський реанімував КРНС під назвою «Руська громада».
Проте якщо КРНС безумовно домінував серед української репрезентації в Галицькому сеймі та австрійському парламенті, «Руській громаді» вдалося провести до Сейму і Райхсрату лише самого О. Барвінського. А після 1904р., коли О. Барвінський склав сеймовий мандат у числі усіх інших членів української фракції на знак протесту проти відхилення польською більшістю законопроекту про українську гімназію в Станіславові, позбавлений підтримки адмінресурсу на чолі з намісником гр. Андрієм Потоцьким, як і – додамо від себе – внаслідок інтриг українських націонал-демократів, «Руська громада» остаточно втратила й свого єдиного представника в законодавчих органах Австро-Угорської монархії.
У 1911 р. з ініціативи О. Барвінського виник Християнсько-суспільний союз. На відміну від своїх попередників, ХСС мав чіткішу організаційну структуру та фіксоване членство, арбітражний суд і навіть секції за професійним, становим і іншим чинниками, а основну увагу керівники нової партії приділяли формуванню локальної мережі. Утім, перша світова війна перекреслила всі сподівання на перетворення ХСС у впливову партію.
У монографії Автор акцентував на ідеології. Він підтвердив вже відому істину про концепцію «органічної праці» як ідеологічну основу політики «нової ери» (1890 – 1894), «нового курсу» (1895 – 1897, Автор не розрізняє «нового курсу» від «нової ери» – неслушно, на наш погляд), діяльності усіх політичних угруповань на чолі О. Барвінським. Це політика «малих діл», раціональної модернізації русько-української спільноти шляхом еволюційного поступу насамперед в просвітній і економічній сферах, непримиренна позиція до москвофільства, католицизм, акцент на ідеях Соборної України та «українського П’ємонту», лояльність до правлячого дому Габсбурґів та пошуки компромісів з домінантною в Галичині польською консервативною фракцією «станьчиків». Достатньо уваги Автор приділив відповіді на питання: чи можна вважати консервативні угруповання О. Барвінського клерикальними? Відповідь однозначна – ні. Тому що їхній провід постійно перебував у руках світської інтелігенції, а єпископат греко-католицької церкви (за винятком кардинала С. Сембратовича у 1896 – 1898, єпископа станіславівського Г. Хомишина в 1911 – 1914 рр., відродив християнсько-суспільний рух у міжвоєнний період, та єпископа перемиського К. Чеховича), хоча й симпатизував християнсько-суспільному рухові, все ж утримувався від безпосередньої участі в ньому.
Натомість організаційній структурі християнсько-суспільних угруповань Автор приділив недостатньо уваги; особливо партійна мережа КРНС і «Руської громади» залишається нез’ясованою проблемою. На жаль, Автор повторив й методологічну помилку більшості своїх попередників на полі української партології, а саме іґнорування здобутків політології, незнання теорії політичних партій [7].
Книгу завершують додатки, серед яких відзначимо імена 254 членів «Поазбучного списку «Християнсько-суспільного Союзу у Львові» з фонду Барвінських у відділі рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України та укладений Автором біографічний словничок його діячів. Натомість ілюстративний додаток потребував би уточнення джерельного походження фотографій – бо складається враження, що фотографував сам Автор. Необхідним атрибутом монографічного жанру є також алфавітні покажчики, які у книзі відсутні. Текст англомовного резюме не витримує жодної критики. У випадку перевидання ми б порадили Автору також залучити наукового редактора і коректора – у монографії чимало термінологічних помилок, понятійних ляпсусів і просто курйозних автоматичних виправлень авторського тексту програмою «Ворд». На с. 302 – 303 Автор описав події 1901 року, а на с. 304 – 305 продублював той же текст під датою 1904.
Незважаючи на вказані недоліки, книга А. Кліша – перша цілісна історія християнсько-суспільного руху в Галичині і, безумовно, є новим словом у галузі української партології.
[1] Archiwum Państwowe w Przemyślu. Zespół 142: Archiwum Greckokatolickiego Biskupstwa w Przemyślu. Sygnatura 9478. s. 244.
[2] Жерноклеєв О. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890 – 1918). Івано-Франківськ, 2006; Райківський І. Українська соціал-демократична партія (1928 – 1939). Івано-Франківськ, 1995.
[3] Антошевський Т. Олександр Барвінський і український християнсько-суспільний рух наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття // Олександр Барвінський. 1847 – 1927. Матеріали конференції, присвяченої 150 річниці Олександра Барвінського. Львів. 14 травня 1997 р. / Ред. М. Гнатюк і ін. Львів, 2001. С. 45-58.
[4] Аркуша О. Український християнсько-суспільний рух у Галичині на початку XX століття: політичне товариство «Руська громада» // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Івана Франка. На пошану професора Костянтина Кондратюка. Львів, 2004. С. 63-99;
[5] Мудрий М. Рукописні джерела до історії християнсько-суспільного руху в Галичині // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Київ – Львів, 2004. С. 421 – 440.
[6] Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців: на пiдставi споминiв. 1848–1914. Львів, 1926. c. 597.
[7] Методологічні проблеми дослідження історії українських партій Галичини я спеціально розглянув тут: Система українських партій австрійської Галичини та польської Західної України: політологічний контекст // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. Львів, 2017. С. 202-242.
