Ігор Загребельний
Попри війну та вимогу згуртованості, яку вона висуває, в Україні можна спостерігати дуже палкі суперечки, а через них – різкі поділи, які продовжують існувати в нашому суспільстві.
Наразі Україна вистояла як держава, а це означає, що наявні поділи не настільки глибокі, аби послужити сумною ілюстрацією євангельських слів «кожне царство, розділене в собі, запустіє». Одначе заспокоюватися цим не варто.
Тим паче, помітну частину антагонізмів складають ті, що виражають конфлікт між моделями українськості. Тобто маємо справу з дійсно фундаментальними суперечностями. Ігнорувати їх було б тим самим, що ігнорувати буквально тріщини у фундаменті будівлі. Звісно, не всі такі тріщини призводять до того, що будинок за рік-другий завалиться. В деяких випадках попри тріщини будівля може лишатися дуже стійкою. Виявивши їх, не варто впадати у крайній неспокій. Найперше, що потрібно зробити, – це добре їх дослідити.
Отож, про які моделі українськості йдеться? Їх можна назвати ідеально-національною та емпіричною.
Перша вважає легітимним виключно той стан речей, який диктується нормативністю модерної нації, зокрема панування по всій території України єдиної – української – мови, а також певних «догм» історичної міфології, які постали в процесі українського націєтворення. До переліку останніх входить загальна антиросійська і антирадянська тенденція, а також особлива увага до національно-визвольної боротьби минулого століття, передусім ОУН та УПА. Крім того, ідеально-національна модель висуває до всього населення країни вимогу дуже високого градусу патріотизму, в тому числі у його пафосно-емоційних формах.
Друга модель – це модель реального українського суспільства. До недавнього часу значна частина цього суспільства не тільки була російськомовною, але й відзначалася більш чи менш вираженою проросійською налаштованістю і прихильністю до історичних міфів, які були панівними за радянських часів. Вибух війни у 2014 році і її перехід у повномасштабну фазу на початку 2022-го дещо змінили ці реалії. З очевидних причин радикально зменшилася кількість проросійськи налаштованих мешканців України. Щодо мови, то явище переходу з російської на українську відчутне, одначе, здається, тут ситуація є найбільш статичною. Зміни в прихильності до тих чи інших історичних міфів напевно буде виправдано поставити десь посередині між масштабами зникнення проросійської позиції та мовними конверсіями.
Ситуація з цими двома моделями може видаватися досить парадоксальною. З одного боку, маємо зрілий український націоналізм (у широкому сенсі). З іншого боку, реальне українське суспільство далеке від нормативності, яку він диктує. Утім, якщо тверезо враховувати історичні обставини, нічого надзвичайного в такій ситуації немає.
По-перше, слід тверезо визнати, що історичні долі України та Росії тісно переплетені, і цей взаємозв’язок годі звести до схеми «гноблення» чи «поневолення» одним чужорідним історичним гравцем іншого. Це аж ніяк не означає, що ми приречені бути тією чи іншою мірою залежними від Росії, проте пояснює, чому теперішнє утвердження суб’єктності стосовно неї вимагає таких жертв.
По-друге, пояснення теперішньої ситуації варто шукати у специфіці творення модерної української нації.
На загальноєвропейському тлі українське націєтворення було дещо запізнілим, проте його відставання саме по собі не було чимось фатальним. Головною проблемою українського націєтворення мабуть можна назвати те, що в 1917-1920-х роках воно не увінчалося закріпленням незалежної держави. Більшість українських земель опинилися під владою більшовицької Москви, і саме в умовах цієї влади відбувалося остаточне формування модерної масової свідомості.
Яким був національний вимір цієї свідомості?
Безглуздо заперечувати, що комуністична влада в ряді моментів плекала специфічний український радянський патріотизм. Модель цього патріотизму увібрала в себе чимало елементів, властивих українському національному рухові дореволюційної доби, зокрема етнографізм, культ національних письменників (Шевченка, Лесі Українки, Франка), а також окремі елементи історичної міфології – загальний «козацький» фокус сприйняття ранньомодерної доби, її антипольське трактування, особливий наголос на Хмельниччині.
Водночас поруч із таким плеканням української окремішності спостерігалися процеси, які її розмивали. Розуміння українців як нації вписувалося в ширшу схему «трьох братніх народів», з яких «старшим» був російський. Існували спроби утвердження «нової історичної спільності» – «радянського народу». Все це сприяло культурному і мовному зросійщенню. У дечому зросійщення було свідомим, цілеспрямованим, у дечому стихійним чи то пак – зумовленим об’єктивними соціальними трансформаціями, передусім урбанізацією. Зросійщення самих українців доповнювалося переселенням до України етнічних росіян. Спроби виразнішого плекання української окремішності, не кажучи вже про самостійництво, переслідувалися як засадничо нелегітимні. В міжвоєнний час вони делегітимізувалися як «контрреволюційні», після Другої світової війни – насамперед у рамках антифашистської міфології.
На референдумі в грудні 1991 року більшість мешканців України підтримала незалежність. Здавалось би, несподівано перемогла «чиста», «ідеальна» концепція модерної української нації. Одначе постання незалежної української держави не призвело до якогось автоматичного «зняття» утверджених за радянських часів елементів масової свідомості та соціальної реальності загалом, які суперечили ідеально-національній моделі.
Подальші роки незалежності в Україні спостерігалися конкуренція і водночас гібридизація ідеально-національного, того, що лишилося в спадщину від радянської епохи, та новітньо-російського.
Прикладом поступового утвердження ідеально-національного можна назвати просування відповідних наративів на рівні шкільної програми історії. У той же час помітна частина мешканців України орієнтувалася на комуністичне минуле. У мовній площині ситуація була неоднозначною. Перепис 2001 року засвідчив незначне зростання частки тих, хто вважав рідною українську мову. Одначе спостерігалися і протилежні тенденції, зокрема мовне зросійщення продовжувало бути супутником урбанізації. Нарешті, константою суспільства незалежної України стала популярність російської масової культури: музики, кіно і навіть художньої літератури.
Непростою була ситуація у вимірах патріотизму на ідентичності. Тенденції утвердження лояльності до української держави зачіпали у тому числі російськомовних громадян включно з особами неукраїнського походження. З іншого боку, помітним явищем, в тому числі серед україномовного населення, якраз була нелояльність до держави, викликана соціально-економічними негараздами або тими чи іншими суспільними трансформаціями, які оцінювалися як негативні. Зворотною стороною цієї нелояльності була ностальгія за СРСР, симпатії до сучасної Росії та прагнення, аби Україна об’єдналася з нею. Плекання національної ідентичності на рівні шкільної освіти та так званої художньої самодіяльності часто було продовженням гірших традицій радянського етнографізму. З цими обставинами резонувала дегенеративна культурна продукція в стилі Вєрки Сердючки та «95 кварталу». Все це не тільки не сприяло тому, аби українська етнічність утвердилася в якості центруючого принципу суспільства незалежної України, але й підштовхувало до певного дистанціювання значної частини мешканців України від сконструйованого таким чином образу українськості.
Отож, реальне українське суспільство виявилося досить далеким від нормативності модерної нації. Звісно, ситуація різнилася залежно від регіону. Найближчою до ідеально-національної моделі була Галичина. Одначе різниця між нею та рештою територій була відносною. Залежність від сучасної російської маскультури була серед галичан приблизно на рівні загальноукраїнських показників. Існував певний консенсус щодо глорифікації бандерівського руху, але відповідна міфологія не викликала масового ентузіазму. Приміром, коли після 8 класу я поїхав навчатися до школи закритого типу на Тернопільщині, виявилося, що в моєму класі боротьбою ОУН та УПА захоплюється стільки ж осіб, скільки і в моєму попередньому класі у школі на Полтавщині – тільки я один. Виразним індикатором поширеності у Галичині антиросійських настроїв є кількість тамтешніх мешканців, що їздили на заробітки до начебто ненависної їм Росії.
На тлі таких реалій в Україні виник прошарок людей, які відчували певну відчуженість від суспільства чи, принаймні, вважали нелегітимною суспільно-політичну систему. Значну їхню частину складали члени націоналістичних чи націонал-демократичних партій та організацій. Хоч також це могли бути люди, які не належали до жодної організованої структури.
Ситуація справді була доволі дивною. В Києві та інших великих містах центру та сходу країни знаходилися люди, які, наприклад, шукали для себе «українське середовище» чи горіли бажанням творити «українську громаду». Здавалось би, які артикульовано українські громади та середовища можна шукати та творити там, де майже все за замовчуванням українське – в українській столиці, де більшість населення становлять громадяни України, що мають українське етнічне походження й ідентифікують себе українцями? Проте свідомо україномовна людина з високим градусом патріотизму дійсно мала підстави відчувати різницю між собою та пересічними киянами.
Практична відчуженість від суспільства на теоретичному рівні могла осмислюватися по-різному.
В окремих випадках наголос переносився з суспільства на політичну систему. Показовою тут можна вважати концепцію «режиму внутрішньої окупації». Автор цієї концепції, один із лідерів і провідних теоретиків націоналістичного руху Василь Іванишин, пояснював її через таке визначення: «Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати та нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне національне державотворення і народовладдя».
Неважко помітити, що така риторика випливала з основоположних засад націоналізму в широкому сенсі – ідеї народу-суверена, а також із загального прославлення нації. Проте реалії брали своє: дехто з тих, хто публічно говорили про необхідність повалення «режиму внутрішньої окупації» і встановлення «національного народовладдя», поміж «своїх» жонглювали фразами в стилі «Україну врятують лише концтабори і масові розстріли». І справді: важко послідовно вірити в «народовладдя» за умов, коли бачиш, що насправді 80% населення є «не таким» за тими чи іншими критеріями.
Меншою мірою суперечностями відзначалася концептуальна схема «національного відродження» з його супутником – поширенням «національної свідомості». У дечому вона пасувала новітній українській ситуації навіть краще, ніж своєму «рідному» історичному контексту XIX – поч. XX ст. (коли під вивіскою «відродження» відбувалося творення модерних націй). Хоч, звісно, чимось, що об’єктивно відображає дійсність, ця схема не була.
Попри концептуальні недоречності, люди, що займали активну позицію, орієнтуючись на ідеально-національну модель, вносили лепту у те, щоб українське суспільство стало до неї ближчим. Але куди більші суспільні трансформації спровокувала російська агресія. Внаслідок цих трансформацій виник досить цікавий, для декого парадоксальний стан речей. Якщо площини патріотизму, мови, історичної свідомості та ставлення до Росії розглядати поодинці, то бачимо наближення до ідеально-національної моделі. Але в сумі виходить дещо інше. Адже маємо величезну кількість жертовних патріотів, які, одначе, є російськомовними. Причому ці російськомовні можуть щиро захоплюватися бандерівською міфологією. З іншого боку, незалежно від мови спілкування, частина українців не спирає свій патріотизм на цю міфологію. Нарешті, бачимо, що можна продовжувати спілкуватися російською, але при цьому бути прихильником політики, спрямованої на утвердження української мови.
Здавалось би, наявним трансформаціям можна радіти. Бо вони не тільки дозволяють досягти базового рівня консолідації під час війни, але й створюють умови для подальшого утвердження й української мови, й україноцентричної історичної пам’яті, й ідентичності суспільства незалежної української держави загалом. Одначе паралельно з цими трансформаціями можна спостерігати активність людей, зорієнтованих не на їхнє реальне поглиблення, а просто на маніфестування вимог ідеально-національної моделі, передусім стосовно мови. Як не важко здогадатися, йдеться про осіб, які називають своїх російськомовних співвітчизників (незалежно від їхніх громадянських якостей) «москворотими виродками», говорять, що «боротьба на мовному фронті» важливіша за реальний фронт, і т.д. Про спосіб мислення цих людей промовисто свідчить те, що вони вживають поняття «ми, українці» та «російськомовні» як взаємовиключні. Можна подумати, що вони обмежують категорію української нації лише до носіїв української мови. Одначе оте «ми» вказує на ще вужче, сектантське розуміння української нації. Таким чином, у час, коли реальне українське суспільство бореться за те, щоб Україна лишилася найбільшою країною Європи, ці люди готові звести українців до становища якоїсь меншини.
У щойно змальованій ситуації ми бачимо, як ригористична відданість ідеально-національній моделі штовхає до поведінки, яка насправді шкодить національним інтересам, в тому числі тим, які, власне, диктуються нормативністю модерної нації. Яким же має бути вихід? Як поєднати згадану нормативність і реалії українського суспільства? На мою думку, тут необхідна певна ревізія самого національного способу мислення. Ось деякі тези в руслі такої ревізії:
1. В минулому столітті українське націєтворення не дійшло довершеності. Ми не можемо відмотати час назад і здійснити те, що не було здійснено. По-перше, неможливо просто проігнорувати досвід, отриманий унаслідок вказаної недовершеності. По-друге, теперішні люди в принципі відрізняються від тих, які були об’єктами нав’язування модерної масової свідомості.
2. Утвердження цілком гомогенних суспільств, абсолютна більшість членів яких була б здатною постійно демонструвати зразкові національно-патріотичні якості, не відбувалося навіть у випадку успішних націєтворчих проектів. Сьогодні ми маємо прагнути не тотальної гомогенності і зразкових індивідуальних якостей, а того, що дозволятиме нашому суспільству існувати як суспільству незалежної держави, що продовжує тяглість української історії.
3. У ставленні до нації потрібно уникати крайнощів. З одного боку – її обоження чи дуже високого ступеню прославлення. З іншого боку – розчарування тим, що реальна більшість її членів «не така». Особливо ж варто уникати шизофренічного поєднання обох підходів.
Підсумовуючи, можна сказати, що згадана ревізія повинна враховувати те, що новітня реальність значною мірою є продуктом мислення в парадигмі модерної нації, але водночас ця ревізія не має вбачати в такому мисленні суцільні непорушні догми. Безперечно, сучасна Україна постала, зокрема, завдяки ідеям, процесам та явищам XIX – першої пол. XX ст. Але наша історія сягає куди глибше (і її неможливо звести до схем, що постали в означений період). Водночас ми ступили в третє десятиліття XXI ст., і воно сповнене неабияким динамізмом. Для того, щоб вистояти в умовах цього динамізму і здобути собі гідне майбутнє, ми самі маємо бути динамічними, а не прив’язуватися до минулого та позаминулого століть.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
