Русь-Україна між Сходом і Заходом: наше минуле, сучасне і майбутнє (I)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Минулорічна публікація від імені Володимира Путіна статті «Про історичну єдність росіян і українців» стала черговим свідченням того, що загальні схеми розуміння історії продовжують мати значну політичну вагу. На жаль, вона засвідчила й інше – певну слабкість «офіційного» українського гранднаративу.

Звісно, не варто перебільшувати пропагандистське значення цієї статті. Але факт залишається фактом: попри всі свої інтелектуально недолугі моменти, вона «б’є» у слабке місце українського гранднаративу – намагання заперечити спільні сторінки минулого українців та росіян.

З іншого боку, вона, переслідуючи свої політичні цілі, апелює до ряду мотивів, які багатьма українцями досі вважаються складовою «патріотичного канону» розуміння власного минулого. Йдеться про образи «польського гніту», глорифікацію Хмельниччини та абсолютизацію козакоцентричного ракурсу і т.д. Таким чином підписана Путіним стаття засвідчила, що окремі «патріотичні» українські наративи є вигідними з точки зору російських ідейних упливів. Напевно, не один місцевий учасник «русской весны» на Донбасі виніс зі шкільної програми, а потім підсилив чимось на кшталт «Тараса Бульби» Бортка уявлення про згаданий «польський гніт», і це пояснює, чому поміж сепаратистів інколи ходили чутки про «польских наемников».

Чи можливо подолати народницький підхід

Як і багато інших, український гранднаратив постав шляхом перенесення на «донаціональне» минуле уявлень, властивих добі модерних націй. Таке перенесення обернулося тим, що складні візерунки династичних зв’язків, релігійності, культурних засад, соціальних реалій й інтелектуальної динаміки стали тлом для свавільного накреслення ліній національного поділу, розмежування «своїх» і «чужих». У результаті таких креслярських робіт виникло розуміння значних відрізків українського минулого як періодів «бездержавності» і супутньої «визвольної боротьби».

Згідно з цим підходом українці стають бездержавними з занепадом Галицько-Волинської держави. Інколи існування української державності дещо продовжується завдяки Великому князівству Литовському (до Люблінської унії). З утратою державності відбувається «зрада» еліт через їхню полонізацію. За таких умов у гру вступає козацтво: або як вираження боротьби народних мас (лівий, егалітаристський варіант), або як нова еліта. На якийсь час державність відновлюється завдяки повстанню Богдана Хмельницького, але невдовзі знову втрачається: козацьку «державу» поглинає Російська імперія. Українські (малоросійські) еліти, що брали участь у розбудові цієї імперії або просто були їй лояльними, стали такими ж зрадниками, як і ті, що раніше ступили на шлях полонізації. Відтак українці знову опинилися у стані «поневолення» чи навіть «окупації», очікуючи «національного пробудження/відродження» (того, що більш доречно називати модерним націєтворенням).

Такий підхід значною мірою закорінений в егалітаризмі раннього українського національного руху і знайшов цілісне вираження у творчості Михайла Грушевського як еталоні націєтворчої історіографії. Чимало його елементів були властивими радянському українському патріотизму. І саме цей підхід став панівним за часів незалежності.

Водночас за часів незалежності почали з’являтися наукові праці, які повертають українцям частину їхньої історії. Йдеться передусім про роботи, присвячені «польській» шляхті XVI-XVIII ст., хоч також можна помітити тенденцію кращого розуміння малоросійських еліт. Також ще до здобуття незалежності вдалими зразками перегляду українського минулого могли похвалитися окремі зарубіжні україністи.

Класичний, народницько-націоналістичний гранднаратив має ту перевагу, що пропонує чітку вісь національної історії. Ця вісь ілюзорна, збудована на штучній «націоналізації» минулого. Але вона «працює» в тому сенсі, що збудований навколо неї образ минулого викликає довіру в людини, не переобтяженої комплексом гуманітарних знань та схильністю до копіткого аналізу. Натомість новітні дослідження дають нам послідовні, раціонально переконливі образи конкретних «областей» українського минулого, але їхня сукупність погано укладається в єдине ціле, бо позбавлена чіткої осі. Адже й справді: важко поєднати реалістичні оповіді про інтелектуальну еліту, шляхту та козаків межі XVI-XVII ст., динаміку настроїв козацької старшини упродовж XVIII ст. та свідомість малоросійських інтелектуалів першої пол. XIX ст., які, будучи патріотами «единой Руси», в той же час стояли біля витоків модерного українського націєтворення. Тим не менше, всі три «області» – складові нашого минулого. 

Наше минуле справді визначається рисою, яку можна назвати розцентрованістю. Воно тісно переплетене з минулим наших сусідів, передусім Росії та Польщі. Безперечно, будувати національний гранднаратив було б легше, якби наше минуле було більш монолітним. Одначе, на моє глибоке переконання, його необхідно сприймати таким, яким воно є, а не хвататися за ілюзорну вісь. Хоча б тому, що ця вісь раніше чи пізніше може розсипатися під дією раціональних аргументів. Водночас, визнаючи розцентрованість власного минулого, усе ж можна побудувати дидактичну історію, яка відповідає не тільки оперативним, але й стратегічним суспільно-політичним потребам.

Поза атомарною простотою

Розцентрованість нашого минулого може здаватися чимось патологічним лише тоді, коли ми штучним чином накидаємо на нього «національно-атомарні» критерії, тобто зводимо історичний процес до взаємодії націй як своєрідних індивідів – чітко відокремлених один від одного і водночас внутрішньо неподільних. Куди більш релевантним буде врахування того, що історію і українців, і їхніх сусідів формували речі, які є наднаціональними з одного боку, і такими, що можуть вносити поділи у «національні тіла» – з іншого. Значний пласт цих речей можна означити поняттям цивілізаційності. Це поняття включає в себе і фундаментальні світоглядні засади, передусім релігію, і геополітичні чинники – логіку простору та сил, які його опанували.

Базова цивілізаційна матриця закладається на наших землях унаслідок прийняття християнства з Візантії. Або безпосереднім чином, або через слов’янські Балкани середньовічна Русь «імпортує» візантійське богослов’я, ієрархів, мистецькі форми, засади політичного мислення. Русько-візантійські відносини складалися по-різному. Після 1054 року можна було спостерігати певну конфесійну турбулентність, зокрема проримські кроки окремих князів. Також слід пам’ятати і про тісні династичні зв’язки руських князів із європейськими монархами та вельможами латинського обряду. Тим не менше, матриця лишалася матрицею: середньовічні руські князівства були простором утвердження візантійського християнства.

Суттєве посилення західного цивілізаційного вектору пов’язане зі становленням Галицько-Волинської держави. Історія цієї держави тісно інтегрована в центральноєвропейську – аж до авантюрної (і невдалої) участі у Війні за австрійську спадщину. Особливо тісними – хоч у дружбі, хоч у протистоянні – були відносини Галича та Львова з Угорським королівством та польськими князівствами. Політичній інтегрованості сусідять культурні впливи – чого лише варте широке використання латини. Важливими носіями цих впливів стають німецькі колоністи (які також значною мірою визначили риси культурного обличчя польських земель).

1340 року, будучи отруєним боярами, помирає останній незалежний володар Галицько-Волинської держави – Юрій ІІ Тройденович. У середині XIV ст. Галичина опиняється під владою польського короля Казимира III – двоюрідного небіжа Юрія І Львовича. Таким чином відбувається перехід частини теперішніх українських земель безпосередньо під владу католицьких монархів (я не беру тут до уваги те, що формування етнічного характеру Закарпаття проходило під владою корони св. Ішвана, а також задля спрощення схеми виношу за дужки литовське питання). З одного боку це ніби продовжує попередню лінію окциденталізації (скористаюся цим терміном замість терміну «вестернізація»). З іншого – розпочинає довгу і сповнену трагічних сторінок історію конфесійного протистояння, яке з часом пошириться і на решту українських земель. Інакше кажучи, те, що бере свій початок із правління незалежних галицько-волинських князів, вступає у конфлікт із закладеною раніше візантійською матрицею.  

Паралельно з формуванням Галицько-Волинської держави на північному сході руської ойкумени формувався інший політичний і культурний полюс. Приблизно в той самий час, коли Львів втратив свою незалежність, цей полюс увиразнився піднесенням Москви. Московська Русь значною мірою була відгороджена від західних впливів, а відтак «законсервувала» візантійську спадщину. Вагому роль у цьому відіграло саме падіння Візантії, яке дозволило Москві виступити з позицій єдиного оборонця «православ’я» (репетицією цих претензій стало відкидання Флорентійської унії). Нарешті, на конституції Московії позначилося довготривале панування Золотої Орди.

У той час, коли відбувалося становлення і посилення Московського царства, більшість українських земель перебувала під владою Ягеллонів, а потім у складі Речі Посполитої. Цей час був епохою своєрідної східноєвропейської Реконкісти – витіснення татар. Протистояння з татарами, а також інші військові конфлікти вплинули на соціальну структуру населення українських земель: призвели до формування багаточисельного шляхетського стану, а також до появи козацтва. Це ж протистояння стало передумовою розширення українського етнічного масиву. Водночас ця епоха позначалася новими культурними хвилями з Заходу, які або засвоювалися безпосередньо, або провокували більш складну рецепцію, – Ренесансом, Реформацією та Контрреформацією, Бароко.

Конфесійна ситуація упродовж згаданого часу змінювалися в діапазоні від шовінізму до віротерпимості, що межувала з віробайдужістю. Константою на тлі цієї мінливості була тенденція конфесійного розуміння руськості, причому йшлося не тільки про грецький обряд, але й про «послушенство» Царгородському патріарху. Це була саме тенденція, а не абсолютний стан речей. Автори латинського обряду долучалися до творення концепції тяглості руської історії і певної суб’єктності руських земель у складі Речі Посполитої. В умовах викликаного Берестейською унією протистояння її прихильники оскаржували спроби дизуніатів монополізувати руськість. З іншого боку, противники унії визнавали легітимність «двох Русей» – грецької та латинської – і відмовляли в праві на життя саме унії. 

Іншою важливою обставиною стало те, що оборона перед «наступом католицизму» відбувалася, по-перше, в системі координат конституції Речі Посполитої, по-друге – шляхом засвоєння західних віянь. Руська шляхта боронила «послушенство», користуючись своїм соціальним становищем, апелюючи до Люблінської унії та посилаючись на інтереси спільної Ojczyzn-и. Створені задля захисту «руської віри» братства у дечому виражали протестантський дух. Союз противників унії та протестантів виходив за межі прагматики і призводив до проникнення протестантських уявлень у доктрину дизуніатів. З іншого боку – очищення від результатів цього проникнення, а також обставини антикатолицької/антиунійної полеміки водночас штовхали до інтелектуального зближення з католицьким світом (якщо грубо узагальнювати – до засвоєння ідей другої схоластики), а відтак і до мінімізації доктринальних розбіжностей і наслідування душпастирських практик. Таким чином оборона того, що випливало з візантійської матриці, водночас сприяло подальшій окциденталізації й утверджувало синтез двох цивілізаційних начал. Одначе цей синтез не був цілковитим і не усував протилежного явища – зростання внутрішньої напруги, яка врешті-решт призвела до вибуху і нового розлому.

Продовження читайте тут

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.