Русь-Україна між Сходом і Заходом: наше минуле, сучасне і майбутнє (II)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Попередня частина тут

Ігор Загребельний

Серцевинною причиною напруги і вибуху стало те, що, здавалось би, було найбільш послідовним плодом синтезу – Берестейська унія.

З ініціативою унії виступили саме руські ієрархи. Річ Посполита як держава з католицьким монархом на чолі була змушена її підтримувати, і Рим наполегливо нагадував про цей обов’язок. Ревністю у підтримці унії відзначився Сигізмунд III. Але чимала частина політичної еліти латинського обряду була готова жертвувати її інтересами. Після смерті Сигізмунда заклики уніатів запобігти посиленню відновленої дизуніатської Церкви значною мірою лишалися незадоволеними. Тобто конфлікт щодо унії у першу чергу був внутрішньоруським. Попри цей внутрішній характер, унія спровокувала антипольську боротьбу, яка увінчалася переходом частини українських земель під владу московського царя.

Наприкінці XVI – у першій пол. XVII ст. русини Речі Посполитої відчували значну відособленість відносно московитів. Але ця відособленість не була абсолютною. Існували уявлення про Русь як широке, наддержавне конфесійне явище, а також пам’ять про спільні історичні витоки. Тож немає нічого дивного в тому, що в умовах конфесійної боротьби інтерес до Москви зріс. Спершу – на церковній ниві. Потім – у вирі Хмельниччини. Зрозуміло, що перехід Війська Запорозького «под высокую царскую руку» мав свій прагматичний вимір. Але він був найлогічнішим з огляду на конфесійно обумовлене розуміння руськості, яке стояло за Хмельниччиною. Альтернативні геополітичні ставки козацької еліти програли зокрема тому, що не мали під собою достатньо концептуальних підстав.

Опинившись під владою «єдиновірних» монархів, які до того ж сприймалися за спадкоємців Рюриковичів, українські землі не позбулися попередньо засвоєних західних цивілізаційних начал. Гетьманщина становила собою поєднання річпосполитської політичної культури зі східнохристиянською політичною теологією у її московській редакції. Як засвідчили обставини укладання Переяславської угоди – відмова Бутурліна присягати від імені царя, – це поєднання було непростим. Але саме воно визначило конституцію Гетьманщини. Подібною була ситуація і в релігійній площині. Недарма чимало московитів бачили в духовенстві Київської митрополії чи то напів-, чи то філо-, чи криптокатоликів.

Інкорпорувавши окциденталізовану Гетьманщину-Малоросію, Московське царство саме розвернулося у бік Заходу, користуючись при цьому послугами київської інтелектуальної еліти. Для самої ж цієї еліти служба цареві, а потім участь у розбудові імперії була органічною проекцією візантійської матриці. Історик Омелян Пріцак так писав про це явище: «Українці не йшли вислужуватися Москві, вони прямо прикладали свою лепту до будови своєї Православної Імперії, що об’єднувала і Велику, і Малу Русь. До такої концепції підготовили українські вищі круги ідеологія та історіософія Київської Могилянської академії». Щоправда, Російська імперія ще на початку свого існування сперлася на суттєвий відрив не тільки від московської проекції середньовічної руської спадщини, але й від малоросійської. Петро I зробив ставку на значну модернізацію і секуляризацію своєї держави, в тому числі на своєрідну протестантизацію Церкви (за лютерансько-англіканським зразком). Теофан Прокопович, який йому у цьому допомагав, усе ж вирізнявся на тлі київських інтелектуалів.

Паралельно з існуванням Гетьманщини-Малоросії та її частковим «розчиненням» у Російській імперії частина українських земель і далі перебувала під владою католицьких монархів – спершу польських, а потім австрійських. Форма цивілізаційного синтезу, яка спровокувала Хмельниччину – унійна Церква, – тут таки перемогла.

Одним із найкращих заперечень тези про «зраду еліт» є те, що значна частина інтелігенції, яка розгорнула процеси українського націєтворення у XIX – на поч. XX ст., походила саме з нобілітету. У випадку Російської імперії такими інтелігентами у першу чергу були вихідці з малоросійського дворянства – нащадків козацької старшини, а почасти і річпосполитської шляхти. До запуску процесів націєтворення якоюсь мірою долучалися і вихідці з правобережної шляхти. У випадку Галичини за процесами націєтворення передусім стояли або самі греко-католицькі священники, або вихідці зі священичих родів, значна частина яких також походила зі шляхти. Таким чином перехід до новітньої доби спирався на попередній історичний досвід у всій його строкатості. Іншою справою є те, що чимало представників інтелігенції-вихідців із нобілітету захопилися доволі егалітарними ідеями. Та це – тема для окремої розмови.

Пам’ять про конфесійні конфлікти у постхристиянській країні

Перш ніж детальніше зупинятися на проблемі національної пам’яті в контексті суспільно-політичної ситуації, зокрема викликів із боку Росії, приділю особливу увагу питанню сприйняття конфесійних конфліктів минулого з огляду на сучасну релігійну ситуацію.

Якщо вживати популярну термінологію, Україна відбулася як православно-католицька країна або ж православна країна зі значною католицькою меншиною. При цьому сучасна Україна практично є постхристиянською. Більшість українців не є практикуючими християнами, одначе часто вдаються до релігійного способу самоідентифікації, а також визнають ряд елементів християнської культури. За таких умов немає сенсу будувати релігійно ексклюзивний гранднаратив.

Відмова від намагань при погляді на минуле жорстко прив’язувати українськість до однієї конфесії є плідною під власне релігійним кутом зору, адже дозволяє побачити справжнє місце віри у житті наших предків. Скажімо, мені як греко-католику неважко визнавати, що запал багатьох борців проти унії випливав зі щирих релігійних мотивів; оцінюючи ці мотиви з католицької точки зору як такі, що відходили від повноти істини, я усе ж сподіваюся, що Господь дарував спасіння тим, хто боровся проти Католицької Церкви у своєму незнанні. Тим паче, я не бачу причин зневажати релігійність багатьох поколінь власних предків, які були підданими російських імператорів і вірянами панівної у їхній державі Церкви. Негативно ставлячись до «синодальної протестантизації» цієї Церкви, я визнаю, що в її історії було чимало яскравих зразків благочестя, в тому числі на українських землях та за участі вихідців із них.

Важливо також коректно сприймати практики релігійної дискримінації та використання у конфесійному протистоянні зброї самі по собі. В умовах ранньомодерних конфесійних монархій ці речі були цілком природними. Можна і варто засуджувати непропорційне насильство, а також випадки, коли на перше місце виходила злоба чи корисливі мотиви. Одначе сама дискримінація некатоликів у Речі Посполитій була тим, що випливало з учення Католицької Церкви, яке проповідувалося аж до Другого Ватиканського собору. Так само недопущення існування в Гетьманщині унійної Церкви випливало з релігійних ідей, що стояли за її (Гетьманщини) виникненням. Подібним чином можна сказати про релігійну політику Російської імперії. Принцип релігійної дискримінації в ті часи був так само логічним, як нині, в умовах світських держав і дехристиянізованих суспільств, є логічною солідарність християн різних конфесій (за умов уникнення доктринального релятивізму).

Серед українських наративів ще досі можна знайти приклади того як сюжети релігійних утисків використовуються для моделювання картини «історичного ворога». У першу чергу йдеться про антипольські наративи. Але так само можна знайти сповнені обурення оповіді про, скажімо, насильство російських військ щодо унійних громад на Правобережжі, а потім і цілковиту ліквідацію там унійної Церкви. Причому такі оповіді можуть шизофренічним чином поєднуватися з позитивним ставленням до Коліївщини. Куди краще визнавати, що приєднання Правобережжя до Російської імперії в тому числі спиралося на релігійно вмотивовані запити місцевого українського населення, а з іншого боку – що частина цього населення була «навернена на православ’я» лише силою, і спротив цьому «наверненню» насамперед був проявом відданості католицькій вірі, а не формою «національно-визвольної боротьби».

Непроста історія: інструкція з використання

Чи не найкращий спосіб оборони перед російськими історичними наративами в стилі статті Путіна – зробити так, аби донесення цих наративів виглядало намаганням ломитися у відчинені двері. В України та Росії справді багато спільних сторінок історії. Але це аж ніяк не означає, що сьогодні Київ має залежати від Москви. Визнання спільного в часи Середньовіччя нам не шкодить, адже йдеться передусім про києвоцентричний дискурс. Історія Гетьманщини-Малоросії – це історія про те, що частина предків сучасних українців долучилася до творення Російської імперії, суттєво відрізняючись від предків сучасних росіян. Малювати перебування у складі Російської імперії виключно в темних тонах не варто. Натомість ці тони варто зосередити, малюючи явище більшовизму (звісно, пам’ятаючи, що він з’явився не на порожньому місці).

Водночас необхідно відмовитися від тих історично невиправданих міфів, які на догоду російській пропаганді налаштовують українців проти західних сусідів, передусім від очорнення Речі Посполитої. Від цих міфів варто було б відмовитися задля одного лише кращого розуміння власної історії. Адже без Речі Посполитої та того, що їй передувало, не було б навіть Гетьманщини. Проте нині ми бачимо як Москва використовує будь-які можливості для роздмухування українсько-польських суперечностей. Нам вистачає і трагічних сторінок історії минулого століття. Безглуздо шукати те, що нас роз’єднує, ще й у пізньому Середньовіччі та ранньому Новому часі. Навпаки – ця доба приваблива для побудови наративів, які можуть консолідувати Україну і Польщу.

Як було відзначено на початку, цілісне сприйняття історичного процесу в усій його складності вимагає багажу гуманітарних знань та належних навичок мислення. Проте й чинний гранднаратив є панівним не тому, що мільйони українців регулярно перечитують багатотомники Грушевського.

Для елементарної корекції національної пам’яті достатньо «точкових ударів» у вигляді окремих маркерних наративів. Образи Хотинської та Віденської перемог – чудова альтернатива темі «селянсько-козацьких повстань», яка активно мусолиться ще з радянських часів. Романтика Реконкісти, мотив фронтирності (наявний у того ж таки Грушевського) можуть об’єднувати два періоди нашої історії, коли українці успішно розширювали свій життєвий простір, будучи під скіпетром спершу Гедиміновичів-Ягеллонів та виборних польських королів, а потім і Романових. Мешканців Полтавщини не варто переконувати, що після поразки Мазепи історія їхніх міст та сіл була суцільною темною смугою «московської окупації». Навпаки, потрібно доносити позитивні образи тодішньої української самобутності. Водночас їм не завадить нагадувати світлу постать Яреми Вишневецького і те, що їхні предки переселилися на цю землю, знаходячись на вістрі протистояння Європи та Азії і будучи форпостом великої багатонаціональної держави – Речі Посполитої, контури якої і нині диктують доволі вигідні для України геополітичні ставки.

Нарешті, польсько-руські та центральноєвропейські загалом акценти при належній міфологізації створюють точку опори для руйнування хибної дихотомії Росії і сучасного Заходу у найгірших сенсах цього поняття. Центральноєвропейський регіон був вторинним відносно Західної Європи. Та нині, за умов суїцидальних процесів на Заході, він може обороняти те, що засвоїв. Перспективи Міжмор’я як втіленого у формі потужного геополітичного блоку консервативного проекту ще досі виглядають дуже туманно. Одначе варто принаймні шукати загальні концептуальні засади, спираючись на які, народи Центральної та Східної Європи зможуть протиставитися і Заходу, і Росії з її вдаваним консерватизмом. Пам’ять про ряд спільних сторінок історії – непоганий засновок для пошуку цих засад.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.