Ігор Загребельний
Вже більше десяти років в Україні 7 листопада не збираються масові мітинги під червоними прапорами з серпом та молотом. Сама ця символіка – криміналізована, Комуністична партія – заборонена, більше тисячі пам’ятників Леніну та подібних меморіальних об’єктів – знесені. Зазнала суттєвих змін топоніміка. Існує розмазане тонким шаром низове незадоволення цими змінами, проте назагал вони отримали суспільну легітимацію.
Можна говорити, що комунізм в Україні програв. Але програв і антикомунізм. В усякому разі, він програв битву за розуміння комунізму. Образ СРСР, загальні поняття комунізму та радянщини, образ-ярлик «совка» – все це здебільшого інтерпретується не з послідовної антикомуністичної позиції, а з опорою на засади, які часто є їй ворожими.
СРСР був державою, яка керувалася радикально прогресистською, егалітаристською, емансипаторською і до того ж відверто атеїстичною ідеологією. У сучасній Україні з «антисовковою» риторикою дивним чином виступають борці за нові обрії прогресу, рівності й емансипації. Чому так сталося?
Основним фокусом негативного сприйняття радянського минулого було акцентування злочинної сутності сталінського минулого. Ґрунт для цього закладено ще в часи СРСР (від XX з’їзду КПРС до віянь Перебудови). Після здобуття Україною незалежності на цей ґрунт вигідно впали зерна західного сприйняття радянської системи, не в останню чергу позначеного троцькістськими коренями. Засудження радянського минулого значною мірою почало зводитися до засудження тоталітаризму. Останній розумівся дуже поверхнево і спрощено, у дихотомічному стосунку до ліберальної демократії (тим самим служачи тлом для підкреслення її «єдиноправильності»). В ситуації небажання глибше зрозуміти природу тоталітаризму не могло бути й мови про усвідомлення того, що численні злочини і просто антилюдський характер радянського режиму був закорінений у самому змісті комунізму як атеїстичної прогресистсько-емансипаторської доктрини.
Інший спосіб утечі від усвідомлення природи комунізму – редукування його зла до зла російського поневолення України. Про намагання тверезо визначити міру того, наскільки більшовицька революція і започаткована нею радянська система випливали з якихось унікальних рис російського народу, тут не йдеться. В умовах антирадянської боротьби минулого ототожнення комунізму і російськості в ряді випадків справді зачіпало сутнісні речі. Влада Москви над Україною супроводжувалася переслідуванням Церкви, підривом інституту сім’ї, нав’язуванням протиприродних моделей господарювання тощо. Натомість значний сегмент українського спротиву містив релігійну і загалом консервативну складові. Нині цей консервативний вимір української боротьби проти СРСР якраз ігнорується – радянські часи засуджуються просто як часи, коли Україна знаходилася у підневільному становищі стосовно Москви (з одночасним підкресленням теми тоталітаризму). Водночас теперішня РФ майже не розглядається як держава, яка продовжує берегти чимало елементів більшовицької спадщини – замість інтерпретації путінського режиму як неорадянського бачимо популярність уявлень, згідно з якими цей режим є консервативним (а отже, консерватизм і консервативність – це погано), а також безглузді порівняння з німецьким націонал-соціалізмом ( «рашизм», «Путлер») чи «ур-фашизмом» загалом.
Нарешті, формування теперішніх уявлень про комунізм годі зрозуміти без урахування моментів, пов’язаних із переходом від Модерну до Постмодерну. На Заході такий перехід відбувся після Другої світової війни. СРСР на цьому тлі поступово перетворювався з заповідника на мавзолей Модерну. Втрата життєздатності все більше і більше компенсувалася бальзамуванням, що врешті-решт обернулося крахом радянської системи і приходом Постмодерну. Модерн можна порівняти з каліченням людини з одночасним забезпеченням її протезами та інвалідним візком. Постмодерн не тільки не зцілює людину, але й позбавляє її згаданих допоміжних засобів. Так сталося і в випадку приходу Постмодерну на землі (колишнього) СРСР.
Крах радянської системи також означав дискредитацію понять обов’язку, служіння, норми, примату суспільного щодо індивідуального, дисципліни тощо. Всі ці речі безглуздо розглядати як «винахід» комунізму – вони універсальні, існували впродовж тисячоліть і є необхідною умовою належного життя особи і суспільства. В умовах Модерну загалом і радянської системи зокрема вони лиш набирали специфічних, інколи справді відразливих форм і нерідко ставилися на службу деструктивним цілям. Радянська система відзначалася особливо інтенсивною експлуатацією цих речей, що зумовило формування дуже сильних асоціацій, а відтак їхньою глибокою дискредитацією.
Таким чином, виникли умови, коли все, що стосується належного життя особи і суспільства, можна відкидати як «совок».
Обов’язки перед батьківщиною? Совок! Звісно, можна погратися в патріотизм, але це має бути саме короткочасна гра, яка приносить задоволення. Коли ж мова заходить, наприклад, про примусову мобілізацію в умовах війни, то це совок і ще раз совок. І не має значення, що йдеться про війну з державою, армія якої воює під червоними прапорами і несе з собою відновлення пам’ятників Леніну, повернення радянської топоніміки і т.д. Не має значення навіть те, що йдеться про виживання спільноти, до якої належиш.
Цінність інституту сім’ї? Норми сексуальної моралі? Демографія? Совок, совок, совок! Не має значення, що насправді більшовицька революція супроводжувалася власною сексуальною революцією, а подальший прагматичний поворот до визнання цінності «буржуазного» інституту сім’ї не був послідовним і не компенсував цілковитим чином завданої цьому інституту шкоди. Не має значення, що йдеться про речі, які плекалися впродовж століть і тисячоліть, закорінені у релігії і філософії, про речі, необхідність яких для виживання спільноти є досить очевидною. Совок, совок, совок! Дехто асоціює з «совком» навіть будь-яку критику абортів – попри те, що саме комуністи були піонерами їхньої легалізації і що теперішній ліберальний підхід до абортів успадкований саме від СРСР.
Зрештою, практика свавільно називати «совком» все, що забажається, цілком відповідає засадам Постмодерну, який «скасував» не тільки перелічені вище речі, але й саму логіку.
Після здобуття Україною незалежності «рудиментарний» комунізм залишався вагомим чинником її суспільно-політичного життя через ряд причин, насамперед – через проблему українського «незавершеного націєтворення», зорієнтованості значної частини українського суспільства на те, що єднало його з Росією. Додатковою причиною було те, Постмодерн обезсилював найбільш запальних противників комунізму – націоналістичні сили. Їхня серйозність, їхня принциповість у цьому питанні просто не вписувалася у постмодерні правила. Ба, навіть, знаходилися ті, хто відверто звинувачував націоналістів із їхнім антикомунізмом у «совковості». Таким чином, комунізм легально і майже безперешкодно дожив 2014 року. Того року він програв, бо світоглядні обставини, які забезпечували його існування – у тому числі лібералістична і загалом постмодерна налаштованість, – були накаутовані самою реальністю. Проте подальший хід подій показав, що ця налаштованість сильніша за реальність і вимоги, які вона диктує. Комунізмом було пожертвувано. Але, попри те, що його поразка сама по собі є благом, нині її основним бенефіціаром є той загальний деструктивний процес, складовою якого був сам комунізм.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
