Отець Олег Шепетяк: Європу руйнує хибне спокутування провини

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Олег Шепетяк – релігієзнавець, філософ, богослов, священник УГКЦ. Доктор філософських наук, професор кафедри філософії Київського університету імені Бориса Грінченка. Навчався в Іннсбукському університеті Леопольда-Франца (Австрія).

2014 року вийшла друком монографія Олега Шепетяка «Німецькомовна католицька думка другої половини ХХ століття». А нещодавно з’явився завершальний, третій том його ґрунтовної релігієзнавчої праці «Історія релігій».

Отець Олег розповів «Політичній теології» про мотиви своєї праці, окреслив бачення сьогодення та перспектив християнства в Німеччині та Західному світі загалом, а також поділився своїми творчими планами.

«Історія релігій»: три томи, понад дві тисячі сторінок. Що спонукало Вас узятися за написання такої масштабної праці?

Колись, коли я ще працював в УКУ, я викладав там релігієзнавчі дисципліни. І першим, із чим я зіткнувся, було те, що існувало мало україномовної літератури. Особливо такої, яку з огляду на її ідеологічне навантаження я міг би з чистим сумлінням рекомендувати нашим студентам. Бо деяка література тягне ще радянську спадщину, і я не погоджувався з її ідеологічними засадами.

Тому з’явилася ідея працювати над власною книгою. Поступово я почав накопичувати матеріали, працювати над текстом. Текст розростався-розростався, бо важче зупинитися, ніж почати. В результаті вийшло те, що вийшло. Робота викликала певний резонанс у науковому середовищі.

Якими є особливості «Історії релігій» у методологічній площині? Чи комфортно Вам як християнину і, тим паче, священнику працювати на полі релігієзнавства?

В аналізі древніх релігій я виходив із концепції прамонотеїзму, яка мені імпонує і якою послуговуються у нашому академічному середовищі дуже рідко. В аналізі християнства я намагався зробити акцент на ті речі, про які мало пишуть. Наприклад те, що відбувалося з Лютером в Німеччині, – про це написано дуже багато. Але як відбувалася реформація у Нідерландах, Швеції, Данії, Норвегії, – там були свої особливості, і я зіткнувся з тим, що в Україні про це мало літератури. Або як відбувалося поширення християнства в Південній Америці або Австралії – це теж речі, на які я хотів звернути увагу.

В цілому ця робота стала можливістю викласти свої погляди. І щодо прамонотеїзму, і погляди на історію християнства, на Реформацію, на церковні розколи. Певною мірою звільняючи це все від ідеологічних нашарувань, яких було дуже багато як у нас у Східній Європі, так і в Західній. Мова йде, наприклад, про марксизм і фрейдизм.

Стосовно комфорту, я регулярно входжу в суперечки з тими колегами, які виходять із марксистської тези, що релігія є передусім соціальним феноменом.

З іншого боку, коли я писав, я звичайно ж презентував результати праці у Відділенні релігієзнавства, іншим колегам, рецензентам. І я не бачив якогось спротиву. Навіть якщо хтось не погоджувався, він усе одно визнавав, що цей погляд заслуговує на існування. Я помітив відкритість на сприйняття чогось нового.

Зараз у німецькому католицизмі спостерігаються доволі тривожні тенденції: у площинах моралі, сакраментального життя, відтоку вірних, браку покликань. Вас можна вважати знавцем новітньої німецької теології. Чи пов’язані, на Вашу думку, згадані тенденції з динамікою німецької богословської думки, особливо другої половини XX століття?

Думаю, що пов’язані. В будь-якому випадку все, що відбувається ззовні, є вираженням певних ідей і засад, які розвиваються на своєму рівні. При цьому хочу наголосити, що інтелектуальний рівень німецької Церкви дуже високий.

Те, що відбувається серед німецьких католиків або лютеран, не обмежується теологією як чимось автономним. Воно є відображенням того, що відбувається у Німеччині загалом.

До Німеччини приклеєний ярлик з двома світовими війнами. Нюрнберзький процес більшою мірою був політичною акцією. Радянський союз знищив більше життів і відзначився більшим терором, ніж Німеччина, але виступив у ролі обвинувача, а не підсудного. І тепер німці живуть із почуттям провини і прагнуть проявити максимальну ліберальність, аби переконати себе й увесь світ, що вони стали інші. Мені здається, що надмірна толерантність до всього іншого є певною компенсацією. Німці прагнуть заявити всьому світові про свою абсолютну толерантність, абсолютний лібералізм.

Мені здається, що це хибний шлях. Шанувати інших можна лише тоді, коли чітко визначена власна ідентичність.

Все це стосується лише Німеччини?

Вся Європа живе такими настроями. Європейці відчувають певну провину за колонізаційну політику. Коли зараз говорять про колонізацію Африки, ми почуємо про вивезення природних ресурсів, вивезення рабів. Але ніхто не говорить, що європейські країни якраз припинили місцеву работоргівлю, принесли туди цивілізацію, школи, лікарні і так далі. Невже Європа не принесла нічого хорошого? Я гадаю, вона принесла більше позитивного, ніж поганого.

Одначе у європейців існує комплекс провини. Якщо ще в XIX столітті європеєць відчував велику місію нести цивілізацію у світ, сьогодні він радше відчуває вину і намагається це якимось чином компенсувати. З одного боку – політикою, пов’язаною з міграцією. З іншого боку – постійним розширенням прав для різноманітних меншин.

Очевидно, що ми повинні будувати демократичне, свобідне суспільство. Але при цьому варто не перегинати. Бо інколи ідея свободи може стати для нас диктатурою. Найбільші тирани приходили до влади під гаслами свободи. Найбільші терори чинилися в ім’я свободи.

Тому мені здається, що те, що ми спостерігаємо у всьому світі, а в Німеччині найбільше, є хибним. Але я все ж таки вірю, що ситуація якимось чином вирішиться.

Наскільки відмінною є ситуація у США?

В Америці ми бачимо, що релігійні структури, які пішли ліберальним шляхом, зменшують кількість своїх вірним. Зрозуміло, що люди старшого віку будуть ходити туди, куди звикли. А от молодь обирає консервативні релігійні структури, а не лібералізм. Бо лібералізм можна знайти і поза Церквою. Тому перспективи виглядають доволі цікаво.

З одного боку ми бачимо у Сполучених штатах ліберальний розвиток. А з іншого боку – молодь звертається до тих релігійних структур, наприклад баптистів, п’ятидесятників, які стоять на дуже чітких цінностях.

Європа поки що обережна в цьому всьому. Тому побачимо, як усе буде. Мені здається, що оця криза мала би призвести до нового релігійного і культурного відродження.

Що може стати поштовхом до того, аби ті ж німці відмовилися від хибного спокутування провини?

Тут дуже важливою є зміна поколінь. Нове покоління німців готове відходити від почуття вини. Суспільні настрої як маятник. Коли криза дійде до своєї крайньої точки, то ситуація почне вирівнюватися. Принаймні я маю на це велику надію.

Як українським християнам не спокуситися успішністю Заходу і не перейняти ліберальні тенденції, поширені в тому числі серед західних християн?

Дуже важко не спокуситися, коли ми перебуваємо на межі культур, і з кожної зі сторін маємо пропозицію. З однієї сторони «Русский мир» пропонує кровопролиття, війну, дикість, варварство і водночас прикривається тими цінностями, які є здоровими. З іншого боку – Західний світ, який пропонує свободу, демократію, але захоплюється ліберальними крайнощами. І тут визначити добру позицію дуже непросто.

Хоч потрібно розуміти, що Захід висвітлюється нашими засобами масової інформації дуже односторонньо. На Заході дуже багато тих, хто мислить категоріями християнських цінностей, сімейних цінностей, здоровими категоріями.

Звичайно, світ розвивається. Ми не можемо зупинитися на якійсь точці минулого. Звичайно, мусимо розвиватися далі. Потрібно щось змінювати. Але слід дуже ретельно підходити до питання, що саме змінювати.

Однією з основ європейської ідентичності можна вважати християнство. Водночас на роль такої основи претендує спадщина Просвітництва. Чи можна сказати, що існує дві принципово відмінні моделі європейської ідентичності, і друга витісняє першу? Чи це все ж послідовний процес, і моделі ідентичності пов’язані між собою?

Мені здається, що Просвітництву важко конкурувати з моделлю християнської ідентичності Європи, яка формувалася майже два тисячоліття. В чому була суть Просвітництва? Заперечити. Часто заперечити, а не збудувати щось нове. Просвітництво не заснувало багато університетів, академій, шкіл. Це радше була салонна філософія у певному протесті до традиції. Що воно дало? Французьку революцію з її кровопролиттям і терором. І дало по всій Європі моду на протест.

Важко сформулювати, в чому суть європейської культури та ідентичності, основи яких заклало Просвітництво. Це радше був протест проти традиції.

Але ж зараз цей протест продовжується. Зараз ми дійшли навіть до протесту проти людського тіла, проти статі.

Атакувати значно простіше. Не пропонуючи нічого взамін, ми можемо атакувати, критикувати, і все це робиться доволі просто. Отож, ми маємо оце протистояння. Але чи зможе просвітницько-ліва тенденція запропонувати щось інше? Поки що, коли ми приїжджаємо до якогось європейського міста, ми дивимося храми, університети, те, що надбала оця стара, мудра Європа.

Я все ж таки оптимістично-консервативний. Я хотів би стояти на якомусь міцному фундаменті. І таким добрим міцним фундаментом для мене є християнська Європа.

Постмодернізм: із одного боку це продовження критичного процесу. А з іншого – це змія, що кусає себе за хвіст, критика самого Модерну. Чи можна з християнської точки зору сподіватися, що постмодернізм розчистить деякі завали і очисть фундамент? Чи він все ж таки і сам фундамент остаточно руйнує?

Я скептично ставлюся до можливості позитивних наслідків постмодернізму. Це критика будь-чого, будь-чого усталеного. Від чого триває очищення? Наприклад від сімейних цінностей. Від людей, урешті-решт. Європа переживає жахливу демографічну кризу.

А якщо говорити вужче: про епістемологію, історію ідей? Про детронізацію розуму в раціоналістичному сенсі, деконструкцію модерних ідеологій як секулярної карикатури на християнство?

Мені здається, що ми маємо досвід того, що відбувається зараз. Є помітною аналогія з тим, що відбувалося в останні століття Римської імперії. Коли метанаративи впали, постало питання: а як бути далі? І тоді творцями нової Європи стали ті, які не відійшли від певних моральних, сімейних, релігійних цінностей. На чому далі будувалася Європа? На релігії, на сім’ї, на вічних цінностях.

І в умовах сучасної деконструкції метенаративів, яка, напевно, вже відбулася, постає питання: хто зможе будувати? Той, хто уміє будувати. Той, хто вміє руйнувати, напевно нічого нового не побудує.

Тобто зараз є актуальним модус святого Бенедикта? Формування нової інтелектуальної і духовної еліти?

Мені здається, що зараз ця еліта дуже непомітна. Бо сьогодні модно декларувати свій лібералізм, свою багатогранну толерантність до всіх і вся. Але ті, що роблять велику справу, не завжди є помітними.

І на останок: над чим зараз працюєте? Яку книгу чекати українським читачам?

Безпосередньо зараз готується до друку написаний разом із моєю дружиною, Оксаною Шепетяк, підручник із філософії. Далі планую попрацювати над певними аспектами релігієзнавчого дискурсу. Працюючи над «Історією релігій», з’явилося дуже багато питань. Це напевно найбільший успіх дослідження: коли воно не тільки дає результати, але й породжує нові питання. Праця над «Історією» справді породила багато питань, які я хочу глибше опрацювати.

Політична Теологія

Політична Теологія