Ігор Загребельний
Розклад традиційних форм громадського й політичного життя, секуляризація та становлення масових суспільств породили особливе явище – ідеологію. Ідеології різнилися способом прочитання чи, подекуди, заперечення базових ідей Просвітництва та філософського проекту Модерну загалом, по-різному поєднували прогресистські і консервативні елементи, віддавали перевагу універсалістському або локальному (а часто – і першому, і другому, лиш на різних рівнях). Але їх об’єднувала спільна ціль – забезпечити суспільство та, нерідко, певну групу, яка мала його очолювати, набором гасел, цінностей та ерзаців абсолютних істин, зібраним у кабінетах людей інтелектуальної праці.
Ідеології могли декларувати власну «неідеологічність». Скажімо, «науковість» або, навпаки, «органічність» – походження з нутра певної спільноти, претензії бути виразником «духу» та «ірраціональних сил» тощо. Але від цього вони не переставали бути ідеологіями.
Ідеологізація суспільств була неминучою. Так само як і масовізація політики. А відтак чимось неминучим була простота і схематичність ідеологій. Навіть коли йшлося про розробку теоретичних положень для відносно нечисельного руху, ці положення повинні були за потреби зводитися до простеньких гасел і «катехизмових» формулювань. Адже такий рух не міг складатися з одних лише інтелектуалів, здатних і зацікавлених мати глибокий світоглядний базис і здійснювати ретельне нюансування власних уявлень і переконань.
У цьому аспекті ідеологіям довелося стати бунтівником-тираном відносно тих і того, ким і чим вони були породжені – відносно інтелектуалів та самого критичного розуму. Їхній появі передував бунт філософії проти теології, а згодом поява особливої критичної настанови – в стилі кантівського заклику «мати мужність користуватися власним розумом». Одначе, народжуючись із критичного процесу, ідеології врешті-решт повстали проти самої критики, накинувши рефлексії дуже вузькі рамки. Прикметно, що СРСР із притаманним йому радикальним обмеженням свободи думки з-поміж іншого постав на засадах написаної 1844 року книги «Святе сімейство, або Критика критичної критики».
Якраз оця конфліктність між ідеологією та філософією спала мені на думку, коли я отримав пропозицію написати вступне есе до збірника творів Юліяна Вассияна – ідеолога ОУН та, за словами одного з творців тієї ж ОУН Володимира Мартинця, носія «критичного розуму, критичного аж до меж скептичності» [1].
Юліян Вассиян народився 12 січня 1894 року в селі Колоденці Жовквівського повіту на Львівщині у сім’ї вчителя Івана Вассияна. Матір майбутнього ідеолога ОУН – Вільгеміна з дому Урбан – мала польське походження. Вдома сім’я говорила польською [2].
Характерна південна зовнішність Ю. Вассияна вкупі з формою прізвища навіюють думку, що Вассияни були асимільованими вірменами. Відомо, що на малій батьківщині Вассияна вірмени проживали щонайменше з XVII ст. Так, найдавніша згадка про вірмен у Бродах походить із 1634 року, у Жовкві – з 1612-го [3]. Щоправда, ретельні генеалогічні дослідження, які би підтвердили або спростували цю думку, не проводилися. Сумніви щодо вірменського походження Вассиянів виникають уже на рівні антропоніміки. Мені не вдалося знайти приклади використання прізвища Вассиян дійсними вірменами. Лишається незрозумілим його корінь, адже, якщо припустити, що «ян» є суфіксом, то яке ім’я лягло в основу прізвища: запозичені і деформовані Василій чи Власій? При цьому св. Власій відомий серед вірмен як Барсег. Слід пам’ятати і те, що серед вірмен Речі Посполитої було поширеним використання прізвищ слов’янської форми: прикметникових або на -ович. Нарешті, антропонім Vasjan зустрічається на Балканах, зокрема серед албанців.
Вассиян мав фахову філософську освіту. Але його філософськість сягала куди глибше за написану дисертацію і полягала у перманентній глибокій рефлексії з формулюванням граничних запитань і пошуком відповідей на них. Попри це, зайняти університетську кафедру філософу не судилося. Натомість йому довелося мати справу з нелегальними структурами та місцями позбавлення волі. Зрештою, це для філософів не є чимось надзвичайним: намагання впливати на політичну ситуацію, а відтак проблеми з законом чи сильними світу цього можна спостерігати вже біля витоків європейської філософської думки.
Специфічне поєднання інтересу до академічної філософії та складних життєвих обставин зустріло Вассияна вже на зорі його зрілості. Вассиян закінчує гімназію і стає студентом філософського факультету Львівського університету за рік до початку Першої світової війни. З вибухом війни Юліян разом із братом Володимиром намагається вступити до Легіону УСС, та по дорозі до Стрия вони натрапляють на патруль угорської жандармерії. Прикра зустріч закінчується для братів інтернуванням. Відомо, що поширені серед частини галичан москвофільські погляди стали причиною масштабних репресій, які зачіпали і тих, хто якраз не мав таких поглядів. Важливу роль у цих репресіях відіграли угорці, серед яких панували стійкі антиросійські настрої. Як можна зрозуміти з епізодичних свідчень, Юліяну та Володимиру потрапити до концтабору у якості «москвофілів» довелося через словесний конфлікт із жандармами. Богдан Гошовський говорив у цьому контексті про «горду оборону української назви» [4]. Імовірно, предметом суперечки, яка так дорого коштувала братам, були або захист традиційного етноніму – русини – і його відмежування від усього російського, або ж відстоювання модерного етноніму «українці». В усякому разі, як констатувала сестра Вассиянів Галина, угорців «не вдалося переконати, що воюють по один бік» [5].
Після виходу з концтабору Ю. Вассиян таки включається у безпосередній, військовий буревій подій Першої світової та подальших Визвольних змагань. Цей буревій закидає його аж на Наддніпрянщину. Демобілізується Вассиян улітку 1920 року. Далі його як колишнього українського вояка чекає інтернування у польському таборі. Після виходу з останнього, 1922 року, Вассиян стає студентом Таємного українського університету у Львові. «Хлопець, який змалечку розмовляв вдома польською мовою, обирає свій шлях і поступає до таємного, невизнаного в більшості європейських країн, українського навчального закладу, жертвуючи освітніми перевагами, якими користувалися студенти польських університетів» [6].
Упродовж наступних дев’яти років Вассиян поєднуватиме здобуття освіти й інтелектуальну працю із напівлегальною та нелегальною діяльністю.
Під час навчання в Таємному університеті Вассиян працює у складі українських освітніх товариств. 1924 року у зв’язку з ліквідацією Таємного університету Вассиян переїздить до Праги, де стає слухачем Вищого педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова та Карлового університету. Водночас у чеській столиці він приєднується до Групи української національної молоді. Як член ГУНМ Вассиян бере участь у I Конференції українських націоналістів (листопад 1927 року, Берлін), під час якої було засновано Провід українських націоналістів. У другому числі журналу «Розбудова нації», який почав видаватися як офіціоз ПУН, виходить один із найвідоміших Вассиянових творів – реферат «До головних засад націоналізму».
Вассиян бере участь і в II Конференції українських націоналістів (квітень 1928 року, Прага), а відтак у відомому віденському Конгресі, під час якого було засновано ОУН (28 січня – 3 лютого 1929 року). Під час останнього йому довелося бути заступником голови президії і головою ідеологічної комісії. Протокол засідання цієї комісії [7] досить показовий: головуючи, Вассиян брав слово нечасто, а в частині його усних реплік неважко розгледіти знайомий читачам його творів «важкий» стиль мислення. Недарма В. Мартинець пригадував, що Вассиян «годинами міг думати, творчо думати, щоб у висліді записати в нотатнику одно-два речення» [8]. Учасник того ж засідання Зенон Пеленський, пишучи про Вассияна як про «виключно філософа», зазначав, що «його великою життєвою пасією був – як сказав раз підписаному – “Amor vitae contemplativus”» [9].
Стоячи біля витоків організованого націоналістичного руху, ідеолог ОУН водночас довершив здобуття філософської освіти. Його дипломна робота була присвячена поглядам німецького біолога і філософа Ганса Дріша. Докторська дисертація Вассияна зачіпала тему співвідношення метафізики і поетики.
Попри пропозиції залишитися в університеті на посаді асистента, 1930 року Вассиян повертається до Галичини. Вже 1931 року його заарештовують як учасника Конгресу. Судовий вирок – чотири роки позбавлення волі. Попри ту очевидну обставину, що тюремні стіни формують ненайкращу атмосферу для творчості, перебуваючи у них, Вассиян знаходив можливості для інтелектуальної праці. Його блискуче есе «Простір між Москвою і Візантією» написане саме у в’язниці.
Перелік «польських ув’язнень» завершило інтернування в Березі Картузькій. Вийшовши з концтабору в Березі, Вассиян опиняється під радянською окупацією, але йому, як і плодам його праці, щастить: «… в пору прибули молоді відважні висланці, щоб допомогти Ю. Вассиянові в утечі та провести через большевицько-німецький кордон на еміграцію до Кракова. При тому виконуючи доручення – забрати і доставити через кордон рукописи Вассияна» [10]. В умовах розколу ОУН Вассиян залишається на боці мельниківців. При цьому сам поділ він переносив «з болем і великою журбою» й «до кінця свого життя щиро болів над фактом роз’єднання, від фракційних суперечок тримався здалека і, де міг, там старався ладнати і злагоднювати» [11].
Останнім в’язничним епізодом у біографії Вассияна стає арешт гестапо у січні 1944 року. Цей арешт можна вважати елементом завершальної хвилі німецьких репресій проти мельниківської фракції ОУН (для порівняння: самого Андрія Мельника заарештували у тому ж січні 1944 року). На волю Вассиян виходить восени 1944 року – в умовах хиткої згоди між Німеччиною та українськими політичними середовищами.
Подальші декілька років Вассиян провів подібно до тисяч інших українців-політемігрантів: намагання не опинитися в радянській зоні окупації, табори переміщених осіб, перетин Атлантичного океану. До США Вассиян дістався на початку 1950 року і вже навесні оселився у Чикаго. Там і прожив останні роки свого життя, передчасно померши 3 жовтня 1953 року від серцевого нападу. Ці останні три роки доктор Вассиян прожив у скруті, будучи змушеним заробляти собі на прожиток на низькооплачуваних роботах і водночас не залишаючи творчої праці.
Непатріотичний патріотизм
Одним із виразних мотивів творів Вассияна є національна самокритика. Ця самокритика контрастує з популярним образом патріотизму з його захопленням усім своїм. Одначе для українського політичного дискурсу міжвоєнного часу, зокрема його націоналістичного сегменту, вона не була чимось надзвичайним. Її легко помітити у творчості таких представників націоналістичного табору як Дмитро Донцов, Євген Маланюк, згадуваний Володимир Мартинець. Останній, приміром, покладав певні надії на приплив в українське національне тіло крові сусідніх народів як один із чинників його оздоровлення – самі по собі українці здавалися йому занадто «травоїдними» [12]. Ще один сегмент політичної думки з виразною тенденцією самокритики становили консерватори: Вячеслав Липинський, Степан Томашівський, єпископ Григорій Хомишин, Василь Кучабський.
Сплеск національної самокритики міжвоєнного часу був доволі закономірним явищем, адже існувала потреба якось пояснити поразку Визвольних змагань та й просто раціоналізувати той психологічний стан, який вона породила. Він не був чимось унікальним у ширшому історичному контексті. Так, після поразки Січневого повстання (1863) помітним явищем польського суспільно-політичного життя стає краківський консерватизм. Формуючись передусім як історична школа, краківський консерватизм відкинув ідеалізацію минулого і почав шукати витоки польських проблем у самій же польськості. В українському випадку міжвоєнного часу біль поразки був особливо сильним, а відтак не варто дивуватися, що самокритика подекуди набирала дуже різких і нерелевантних форм.
Приклади такої нерелевантності легко відшукати у баченні Вассияном української історії. Наприклад, мислитель дорікає українській минувшині у тому, що «вона не знає справжньої боротьби світоглядів, потрясаючих духовних революцій; у ній нема властиво ні середньовіччя, ні ренесансу, ні раціоналізму, ні романтизму, а тільки якість знетворені слабі рефлекси цих велетенських переломових рухів вічно неспокійного, ніколи до краю неопанованого ритму діяння» (До головних засад націоналізму) [13].
Дослідник міжконфесійної боротьби, що точилася на українських землях в ранньомодерну добу, може лише посміхнутися, читаючи про брак «справжньої боротьби світоглядів». Що ж стосується того, що «велетенські переломові рухи» доходили до українських земель лише як «рефлекси», то подібний закид можна озвучити всім європейським народам на схід від Німеччини. Одначе в ряді випадків Вассияна мало цікавила історична коректність. Зрештою, філософам властиво вдаватися до узагальнень, які занадто відриваються від конкретних фактів, а ідеологам – і поготів.
Цей текст було написано в якості вступного есе до перевидання праць Юліяна Вассияна «Рефлексії. Вибрані твори» (Київ, 2021). Публікується з незначними змінами.
Продовження читайте тут
[1] Мартинець В. Українське підпілля. Від У.В.О. до О.У.Н. [Вінніпег], 1949. с. 212.
[2] Панораму питань із приводу походження Ю. Вассияна та сімейної атмосфери, в якій він ріс, див. у: Стефанчук У. Д-р Юліян Вассиян – кілька ескізів до портрету // Український визвольний рух. Львів, 2012. Збірник 17; її ж. Ecce homo. Юліян Вассиян (спроба довершити портрет).
[3] Дашкевич Я. Розселення вірменів на Україні у XI-XVIII ст. // Український історично-географічний збірник. Київ, 1971. Вип. І. с. 157,160.
[4] Гошовський Б. Мислитель, ідеолог, публіцист // Вассиян Ю. Степовий cфінкс: Cуспільно-філософічні нариси. Торонто, 1972. с. 18.
[5] Стефанчук У. Юліян Вассиян (спроба довершити портрет).
[6] Там само.
[7] Муравський В. Протоколи засідань військової та ідеологічної комісій Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. // Український визвольний рух. Львів, 2004. Збірник 3.
[8] Мартинець В. Вказ. твір. с. 212.
[9] Пеленський З. Д-р Юліян Вассіян: мислитель і публіцист // Український самостійник. 1953. Ч. 43 (197). с. 5.
[10] Гошовський Б. Вказ. твір. с. 22.
[11] Пеленський З. Вказ. твір. с. 5.
[12] Див. його статтю «Чи дбати нам про чистоту раси?», опубліковану в «Українському слові» та збірнику «За зуби й пазурі нації» (Париж, 1937).
[13] Тут і далі праці Вассияна, що увійшли до збірника «Рефлексії», цитуються зі згадкою їхньої назви в самому тексті.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
