Слова «Христос воскрес – воскресне Україна!» не втрачають своєї актуальності. В часі війни вони виражають надію на її успішне завершення, повоєнну відбудову та подальше національне процвітання.
Проте надія не має бути легковажною. Зрештою, існує не лише «воскресіння життя», але й «воскресіння суду» (Ів. 5:29). Прикрі події, які відбуваються у великодній час у столиці нашої держави, наштовхують на думку, що ми рухаємося аж ніяк не до першого. Спершу влада дозволила проведення ЛГБТ-заходів у найсвятіші для кожного християнина дні. Потім виявилося, що йдеться не тільки про дозвіл, але й про дуже активне протегування. 19 квітня дійшло до брутального нападу поліції на гурт молоді, що протестував проти проведення блюзнірських заходів.
Навіщо «воскресати» Україні – аби утверджуватися в якості поліцейської держави, де карають за прихильність до Божого і природного закону? І чи має Бог благословляти нашу боротьбу, якщо навіть у часі війни ми рухаємося шляхом бунту проти Нього? Причому Господу необов’язоково насилати нові кари – достатньо, аби Він не був «занадто милосердним» і дозволив природний хід причин та наслідків.
По-перше, напад поліції на противників ЛГБТ-ідеології різко контрастує з м’якістю влади стосовно тих, хто підриває нашу обороноздатність, б’ючи по найбільш болючій точці – мобілізації. В Україні вільно діють мережі спротиву мобілізації. Їхні учасники проводять тематичні тренінги, влаштовують провокації, є дуже активними в інформаційному просторі. Чимось звичним стали випадки нападу цивільних на військовослужбовців. Усе це – на тлі того, що армія продовжує відчувати катастрофічний брак особового складу. Не караючи тих, хто протидіє мобілізації, влада занедбує свої обов’язки щодо захисту країни. І в той же час вона сприяє впровадженню руйнівної для нас ідеології, не цураючись при цьому використання репресивного апарату (причому проти зовсім молодих представників середовищ, вихідці з яких складають ядро тих, хто і в 2014, і в 2022 роках першими стали на захист Батьківщини; досить очевидно, що більшість юнаків, яких 19 квітня затримала поліція, в разі продовження війни за рік-другий приєднаються до армії). Чи має Бог захищати нашу країну від наслідків такої абсурдної поведінки влади?
По-друге, події в Києві, як і ряд інших подій та процесів, значимі в контексті нашої підтримки з боку більш чи менш консервативних сил на Заході. Чи існує сенс нарікати на брак цієї підтримки, якщо Україна справді стає майданчиком для впровадження ліво-ліберальних ідей, від тиранії яких намагаються звільнитися на Заході? Ми можемо і навіть маємо бути такими, які комусь «не подобаються», якщо йдеться про захист наших дійсних національних інтересів. Але навіщо підтримувати негативний імідж заради того, що не має до цих інтересів жодного стосунку?
Проблема нашої «недостойності воскреснути», на жаль, не обмежується тематикою впровадження ЛГБТ-ідеології та діями влади як чогось ізольованого від суспільства.
Візьмемо для прикладу явище абортів. Ми успадкували від комуністичного режиму ультраліберальне законодавство стосовно абортів і досі не стали на шлях декомунізації. Чи має Бог рятувати народ, який масово практикує вбивство батьками власних дітей? Адже це народ, який сам знищує власне майбутнє. Чи має Він захищати державу, з точки зору якої така поведінка є цілком законною? Адже це держава, яка узаконює беззаконня. Справді, Росія у площині абортів є не менш мерзенною, хоч у лицемірний спосіб намагається видати себе за консервативну країну. Але чому Бог повинен бути на нашому боці, якщо ми не намагаємося стати кращими, ніж наші вороги? Це стосується загальної відповідальності народу перед Богом. Що ж стосується площини «земних» причинно-наслідкових зв’язків, то тут ситуація досить очевидна. Сотні тисяч українців могли б боронити свою країну (причому робити це якісно з огляду на вік). Але вони були вбитими ще до народження: волею батьків і за дозволом держави. Те, що ми продовжуємо втрачати свою землю, є закономірним наслідком ситуації з абортами. І такими ж наслідками цієї ситуації, а також інших вимірів морального виродження є невтішна демографічна динаміка.
Звісно, наше становище не складається з одних лише помилок, провин та їхніх наслідків. Подекуди нас «рятують» окремі позитивні риси, які поки що лишаються притаманними нашому суспільству, подекуди – ота «сіль», яку становлять поодинокі праведники. Але, якщо ми як спільнота не станемо на шлях покаяння і виправлення, слова «Христос воскрес – воскресне Україна!» залишаться пустопорожньою балаканиною.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
