Ігор Загребельний
Те, що новообраний Папа нарікся іменем Лев, закономірним чином привернуло увагу до понтифікату Лева XIII. 10 травня Святіший Отець підтвердив, що ця увага була недаремною, зазначивши, що при виборі імені справді орієнтувався на постать Вінченцо Печчі.
У цьому контексті хочу відзначити популярну хибу у рецепції понтифікату Лева XIII, а саме спрощене сприйняття цього Папи як буквально творця католицького соціального вчення, того, хто це вчення започаткував.
Вказана хиба є не просто популярною – вона претендує на статус чогось нормативного. Скажімо, в статті «Соціальне вчення католицької церкви» в українській Вікіпедії стверджується, що це вчення «засноване Папою Левом XIII в енцикліці “Rerum novarum”». Стаття про КСВ в англомовній Вікіпедії говорить, що «Rerum novarum» заклала його «основи»; розміщений у цій статті розділ-перелік основних документів КСВ розпочинається з цієї ж енцикліки. На жаль, подібний спосіб розуміння постаті Лева XIII є нормативним і серед католиків. В одній із нещодавніх публікацій на Vatican News стверджується, що «саме з “Rerum novarum” починається формування того, що сьогодні ми називаємо соціальною доктриною Церкви» і навіть говориться, що саме ця енцикліка «стала першим офіційним документом, в якому Католицька Церква заявила про свою відповідальність за соціальні реалії».
«Rerum novarum» Лева XIII справді має фундаментальне значення, значення певної точки відліку. Це добре помітно по тому, що деякі з наступних Пап писали свої соціальні послання саме до річниці появи цієї енцикліки («Quadragesimo anno» Пія XI, «Octogesima adveniens» Павла VI, «Centesimus annus» Івана Павла II). Хиба полягає не у визнанні фундаментальності «Rerum novarum» як такому, а в ігноруванні обсягу того, фундаментом чого є послання Лева XIII. Називати «Rerum novarum» точкою відліку соціального вчення можна було б у тому разі, якби ми обмежили предмет цього вчення до так званого соціального питання, тобто ряду соціально-економічних проблем, характерних для межі XIX-XX ст. та подібних проблем пізніших часів. Якраз цю значимість «Rerum novarum» відзначав у вступі до «Quadragesimo anno» Пій XI, пишучи про енцикліку свого попередника, що вона «саме тоді, коли це було найвищою мірою доречно і навіть нагально, дала всьому людському родові надійні норми для належного вирішення пекучих проблем людського суспільства, об’єднаних назвою “соціальне питання”». Одначе реальний предмет КСВ значно ширший за соціальне питання, відтак фундамент КСВ є ширшим за той, який становить собою «Rerum novarum», і його формування віддалене від у нас у часі куди більше, ніж понтифікат Лева XIII.
Насамперед потрібно розуміти, що джерелами КСВ є Об’явлення і природне право. З огляду на це його неможливо «створити». Радше, воно може бути вираженим, а в ході цього вираження – розвиненим відповідно до запитів, які диктує час. Крім того, сутність КСВ може бути втіленою, і це особливо важливий момент: задовго до «Rerum novarum» Церква спромоглася християнізувати, перебудувати у світлі Євангелія і повноти Божого і природного права політичну, економічну і культурну реальність, і то такою мірою, що ми можемо говорити про існування в минулому християнської цивілізації. Другий важливий момент – Церква протистояла занепаду цієї цивілізації, і в процесі протистояння постав значимий корпус документів, які ми можемо зараховувати до КСВ. Особливо значимим тут було XIX ст. «Mirari vos» Григорія XVI, «Qui pluribus», «Nostis et nobiscum», «Quanta cura» Пія IX – ці та інші послання Пап XIX ст. становлять собою дуже важливу складову КСВ. Наступник Пія IX Лев XIII продовжив традицію таких послань, виступивши, зокрема, з «Immortale Dei», «Sapientiae christianae», «Diuturnum illud», «Libertas praestantissimum» і, звісно, «Rerum novarum».
У своїх посланнях Папи XIX ст. із пророчою сміливістю викривали руйнівні суспільно-політичні тенденції, вказуючи на їхню першопричину – відступництво від Бога і Церкви (або відверте і безпосереднє, або у форму гетеродоксії, що імітувала щире християнство). Вони відкидали згубні парадигмальні ідеї та світоглядні установки (прогресизм, егалітаризм, концепцію народу-суверена, абсолютизацію свободи) і засуджували ідеології, що постали на їхній основі, передусім лібералізм і соціалізм. Ідучи цим шляхом, Лев XIII у «Rerum novarum» присвятив особливу увагу одному з найвагоміших практичних наслідків перебудови соціального життя на принципах, що були далекими від християнства, – масштабній пролетаризації населення. Таким чином ця енцикліка стала яскравим проявом динамізму традиції, по поєднує спадкоємство і реагування на виклики часу.
Що саме у «Rerum novarum» було успадкованим, а що – новим?
Новою у жодному разі не була настанова розглядати соціальні відносини у теоцентричній перспективі і в перспективі любові та інших чеснот. Також не було новим засудження соціалізму. Пій IX виразно засудив соціалізм ще на початку свого понтифікату. Така позиція стосовно соціалізму своєю чергою продовжувала лінію засудження різноманітних таємних товариств, революційних сил і ворохобництва загалом. Водночас слід брати до уваги, що саме це ворохобництво мало своїм загальним напрямком капіталістичні перетворення; засуджуючи його, Церква тим самим протистояла пролетаризації.
Крім того, варто сказати декілька слів про такі підняті у «Rerum novarum» теми як відповідальність представників заможних верств населення та професійні об’єднання робітників. І перше, і друге встигло стати предметом інтелектуальних пошуків і практичної реалізації зі сторони багатьох благочестивих католиків ще до появи енцикліки. Йшлося, з одного боку, про відродження за нових, індустріальних, умов зрозумілого у хорошому сенсі патерналізму. З іншого боку – про творення асоціацій, які за цих самих умов могли б захистити інтереси робітників, гармонізуючи їх, де це було можливим, із інтересами роботодавців. Все це значною мірою надихалося ідеалами минулого. Та й сам Папа Лев, пишучи про створення об’єднань робітників-католиків, посилався на досвід асоціацій, які сягають своїм корінням Середньовіччя.
Новим у «Rerum novarum» була зосередженість на робітничому питанні (у тому вигляді, в якому воно тоді існувало), а відтак системність у підході до нього. Але ця новизна не усувала зв’язку енцикліки з ідеалами християнської цивілізації минулого, а також ученням Пап, що захищали залишки цієї цивілізації упродовж XIX ст.
Звідки ж з’явилося хибне розуміння новизни «Rerum novarum» і понтифікату Лева XIII загалом? На мою думку, воно походить із тієї самої ментальності, в межах якої історія Католицької Церкви, грубо кажучи, починається із Другого Ватиканського собору. Носії такої ментальності, зрозуміла річ, не заперечують існування Церкви до 1962 року. Одначе те, що було «до», або применшується і якось притемнюється, або постає як те, чого варто соромитися і за що навіть потрібно каятися, або як те, що телеологічним чином мало еволюціонувати в церковні реалії, створені «реформаторами» другої пол. XX ст. Це волюнтаристсько-позитивістська ментальність, згідно з якою Церква і її нормативність є людським творінням, яке може змінюватися. Звідси – уявлення про Лева XIII саме як про творця КСВ.
Будучи плодом окресленої ментальності, хибне розуміння «Rerum novarum» служить її підтримці і подальшому «творенню» Церкви згідно з новітніми ідеологічними лекалами. Одним із основних векторів цього «творення» є те, що можна назвати горизонталізацією християнства: відкинення його першочергових надприродних цілей і перетворення на доктрину і практику суто горизонтального співіснування людей. І відповідь на питання, чи стане Лев XIV правдивим спадкоємцем Лева XIII, залежить від того, чи зможе він відмовитися від тенденцій такої горизонталізації, чітко сповідуючи і проповідуючи першість Бога і справи спасіння.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
