Ігор Загребельний
Дитиною і підлітком я застав практику, коли старші люди у своїй апології радянського минулого цілком серйозно апелювали до «ковбаси по 2.20».
Оскільки Господь ще в дитячі роки наділив мене палким антикомунізмом, мене гнітила будь-яка така апологія. Але риторика «ковбаси по 2.20» гнітила особливим чином – через крайній ціннісний матеріалізм і дріб’язковість.
У 2015-2016 роках я зауважив повернення способу мислення, що стояв за тією риторикою: новою «ковбасою» став безвізовий режим. За десять років ця «ковбаса» дещо приїлася, але дріб’язковість нікуди не поділася.
***
Дві послідовні позиції. Перша: бути поціновувачем «95 кварталу», у 2019 році голосувати за Зеленського, а нині – бути його ненависником. Друга: мати відразу до Зеленського-актора та Зеленського-кандидата в президенти (а також до багатьох виборців, які за нього голосували), але «підтримувати» Зеленського-президента в умовах повномасштабної війни: визнавати його легітимність, визнавати авторитет його посади (насамперед – Верховного Головнокомандувача), не дозволяти собі будь-якої критики крім конструктивної, конкретної, точкової. Така «підтримка» Зеленського-президента – це те, без чого неможливо протистояти руйнівному для держави Бунту Хама, одним із найяскравіших проявів якого був Зеленський-кандидат.
***
Та й узагалі: чи існує альтернатива Зеленському? Якщо виходити з мислення його ненависників, то лише Пес Патрон.
***
Українська армія – одна з найбільш боєздатних армій світу. Як, утім, і армія нашого ворога. Звісно, обидві армії деградують через те, що багато хороших військовослужбовців гинуть, а на їхнє місце приходять нові, без досвіду і необхідних якостей. Але загальна перевага нашої і російської армій зберігається – просто тому, що саме вони воюють цю війну. І в цей же час у нас продовжують серйозно говорити про «стандарти НАТО» як певний ідеал. Більше того: не знаю, як зараз, але пару років тому була поширена думка про високу якість БЗВП, пройденої за кордоном. Безглуздя, але воно було (а може і є) доволі поширеним.
Проте, з іншого боку, наша БЗВП теж часто була незадовільною – не готувала новобранців до реальної війни. Замість цього їм пропонувалося засвоїти або щось на кшталт «дії взводу в наступі», або непридатну для швидкого засвоєння і здебільшого непрактичну «тактикульщину». Зараз, наскільки я розумію, ситуація з БЗВП покращилася, а крім БЗВП значну увагу почали приділяти адаптаційній підготовці безпосередньо в бойових підрозділах. На жаль, країна відстає від армії: не хоче відштовхуватися від реальності, не хоче усвідомити і використовувати власні переваги, обираючи замість цього орієнтацію на західні фетиші, заскорузлість «дій взводу в наступі» та ефектну, але аж ніяк не ефективну «тактикульщину», сиріч «реформи», «євроінтеграцію» і тому подібне.
***
В Україні розгорнулося протистояння щодо НАБУ та САП. Коротко: переслідуючи, імовірно, власні/кланові цілі, Зеленський спробував покласти край дотеперішньому, ганебному формату існування цих структур. І це ще більше оголило ганебність.
Раніше ми мали державні органи, які офіційно, на рівні законодавства, були узалежнені від закордонних сил. Що ми бачимо тепер? Представники НАБУ і САП зустрічаються з президентом і виступають зі зверненнями до суспільства, діючи як учасники політичної гри, партійці, а не службовці центрального органу виконавчої влади. Вони також у незрозумілому статусі виступають зі зверненням до органів Євросоюзу, МВФ та інших «міжнародних інституцій». На воюючу Україну починають тиснути євросовкові «партнери». Звісно ж, шалену інформаційну кампанію на користь обмеження українського суверенітету розгортають «незалежні» ЗМІ (ЄП навіть виступила з редакційним матеріалом, у якому закликала «західних партнерів» перейти до сталої тактики публічної критики української влади як способу тиску на неї). І, нарешті, в Україні вибухає картонний/хіпстерський Майдан.
***
Можливо, якби я зараз перебував у тилу, було б легше усвідомлювати, що тисячі мешканців України вийшли на вулиці вимагати обмеження суверенітету своєї країни. Зі становища людини, яка майже щодня ризикує життям заради цього самого суверенітету, таке усвідомлення особливо болюче.
***
Насправді, розумно припускати, що певний відсоток учасників картонного Майдану – це українські патріоти. Просто бездумні і занадто імпульсивні. Але загальна тенденція тієї вакханалії дуже симптоматична. Це протести представників сучасного Інтернаціоналу, духовних апатридів, постмодерних номадів. У Британії подібні протестували проти Brexit, у Польщі – виходили на протести проти уряду, коли він якраз захищав суверенітет і національні інтереси. Причому не завжди йдеться про осіб із глибокою ідеологічною індоктринацією. Навіть навпаки: даються взнаки поверхневість і установки, що диктуються самим стилем життя.
***
У контексті підтримки картонного Майдану неодноразово зустрічав тези, що йдеться про недопущення «перетворення України на Росію». Нічого нового, чергова спроба зобразити наше протистояння з ворогом як ідеологічне. Цього разу – на дуже загальному рівні демоліберальної матриці (зазвичай нас намагаються переконати, що, воюючи, Україна бореться за реалізацію радикального ліво-ліберального порядку денного).
В чому саме Україна не є Росією, але нібито перетворюється на неї через дії влади?
По-перше, у вимірі так званої демократії. Наскільки можна зрозуміти, вживання цього розпливчастого і зручного для маніпуляцій терміну нині покликане виразити думку про недопустимість зосередження влади («узурпації»). І тут ситуація справді патова. З одного боку, умови такої війни як теперішня якраз вимагають зосередження влади (так само, як і обмеження індивідуальних прав), вимагають диктатури у властивому, давньоримському сенсі. З іншого боку, низька якість українського істеблішменту робить таке зосередження влади небезпечним і виправдовує збереження системи стримувань і противаг – попри те, що це ослаблює країну у воєнному протистоянні.
По-друге, у вимірі антикорупціонерства, яке водночас асоціюється з демократією. До чого тут «Україна не Росія» – незрозуміло. В Росії також борються з корупцією, причому на високих щаблях. До чого тут демократія – також незрозуміло. Жорстку боротьбу проти корупції веде тоталітарний Китай (і те, що йому не вдалося «остаточно» подолати корупцію, лиш свідчить, що її коріння – не в суспільно-політичній системі, а в корумпованості, зіпсутості внаслідок гріхопадіння самої людської природи).
***
А тим часом Україна справді перетворюється на Росію. Лиш у реальному сенсі, а не в сенсі ідеологічних спекуляцій: посадка за посадкою, село за селом. На мітинги вийшли тисячі чоловіків, вік яких є оптимальним для участі у війні. Якби вони перебували в рядах армії, це суттєво допомогло протистояти дійсному перетворенню України на Росію. Але їм куди зручніше протистояти перетворенню у світі ідеологічних фантазій. І це лише один із епізодів прикрого стану речей, коли реальні інтереси, що є предметом захисту у війні, обвішуються баластом вигадок. Цей баласт ускладнює ведення війни, а подекуди і безпосередньо руйнує те, заради чого варто воювати.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
