Ілля Камишанський
ДЖОН МІРШАЙМЕР – найвідоміший поборник концепції реаль політік в американському інтелектуальному середовищі. Автор теорії наступального реалізму, один з адептів розподілу світу на сфери впливу держав-гегемонів.
Буквально в перші дні нападу РФ на Україну, 1 березня він не без задоволення дав годинне інтерв’ю, в якому представляв геополітичні розклади в сенсових координатах роспропаганди.
Загальний емоційний стан, який охоплює єство українця при перегляді подібних відео – це розбити монітор, або принаймні плюнути в нього. Настільки ці домисли контрастують з реальністю, відкритою нам у відкритих кривавих ранах нашої історії і нашої війни! Але ця маячня формує думки мільйонів людей на Заході. І переважно людей мислячих!
Лекція Пітерсона в оригіналі, яку ми обговорювали, має 2,5 мільйони переглядів за чотири місяці, а лекція Міршаймера стільки ж за 8 місяців. А його інша лекція Why is Ukraine the West’s Fault? восьмирічної давнини – взагалі набрала 28 мільйонів! Себто, для західного світу він є «авторитетним спеціалістом в українському питанні». Авторитетним і впливовим. На нього посилаються, користуються його пояснювальним апаратом, ретранслюють його висновки. Наприклад, якщо ми бачимо, що всі західні ЗМІ вперто називають нашу війну «українською кризою», то причину цього слід шукати в наративах Міршаймера та йому подібних. І саме тому нам слід знайомитися з цим ходом думок та аргументів: ми мусимо розуміти якими бачить нас Захід.
Якщо Пітерсон всі свої знання з нововідкритого для себе предмету «Україна» взяв у Міршаймера, завважуючи на що той (цей) говорив про конфлікти РФ та України аж у 2021 році, то сам Міршаймер вгризається в нашу історію на цілу геологічну епоху раніше, починаючи розгляд проблеми аж (!) із 2008 року.
Тобто, якщо в Євангелії Івана «На початку було Слово», то в Міршаймера «На початку був Бухарестський саміт НАТО в квітні 2008 року». Нам насамперед варто оцінити глибину історичної обізнаності цих персонажів, що претендують на експертність в українському питанні. На їхньому тлі диктатор Ерефії, що занурюється аж у 1918 рік, коли «Лєнін вигадав Україну», виглядає справді ледь не як академік історії. Психоаналітик, напевно, дійшов би висновку, що так само як Путіна переслідує нав’язливий образ «Лєніна у вісімнадцятому», Міршаймер уві сні бачить образ «саміта у дві тисячі восьмому».
Сам зовнішній образ Міршаймера, сам його стиль подачі реальних подій десятирічної давнини скидаються на те, що перед нами автор якогось фентезійного роману, що розповідає про гномів та гоблінів, котрі на межі другої та третьої епох провадили епічні битви десь у Середзем’ї. Парадокс Міршаймера полягає в тому, що цей нібито «консервативний» мислитель конструює історію силою власної уяви шляхом деконструкції дійсних подій. Парадокс Міршаймера – це коли реаль політік іменуються відірвані від реальності абстрактні фантазії, які ігнорують політичну, релігійну і культурну історію держав та націй. А нормою міжнародного права називається міфологізована «обіцянка про нерозширення НАТО», яку нібито десь колись один авторитетний чувак дав іншому. І про цю «обіцянку» він, як і прірва московітських пропагандистів готовий патякати годинами, ігноруючи усі наявні чіткі та реальні міжнародні документи.
У Міршаймера як і у Пітерсона (а точніше, в Пітерсона як у Міршаймера) деякі держави – як-от балтійські країни – це не більше ніж карти в геополітичному пасьянсі, котрий розкладують геополітичні гравці, за якими він визнає суб’єктність. Він згадує як у 1999 році до НАТО приєдналися Польща, Чехія та Угорщина, а в 2004 – Естонія, Литва, Латвія, Словаччина, Румунія, Болгарія і батьківщина Жижека Словенія. «Тоді росіянці це проковтнули» – резюмує наш політолог. Тобто, благородним кремліонам безчесний Захід із хуліганських побуджень двічі підсовував краплені карти. А ті бідосики терпіли.
Тобто, якщо Пітерсон воліє бачити причини конфлікту Ерефії з Заходом в православ’ї, Достоєвському і Солженіцині, а Жижек вказує на вплив таких філософів як Дугін та Ільїн, то для Міршаймера уся казуальність війни вичерпується «пацанськими понятіями», що склалися в межах Ялтинсько-Потсдамської системи. Власне, як і для тирана Московії. Він занадто часто як для політолога оперує чисто психологічними категоріями, що описують політичні процеси ніби персональні емоційні стани. Він постійно повторює, що «раші не подобається», «раша обурена», «раша не буде терпіти» тощо.
Отже, 2008 рік. Весна – саміт. Літо – плід саміту, війна. Вся глибина політичного аналізу Міршаймера московської агресії супроти Сакартвело полягає в тому, що, мовляв «Грузію та Україну хотіли забрати в НАТО», а Ерефія сказала «ніт». І напала. Вочевидь, щоби її добре розчули.
Себто, працює якась схиблена вивернута логіка замість того, аби визнати, що прагнення країн долучитися до безпекового Альянсу були абсолютно виправдані, він фантазує, буцім Ерефію «образили і спровокували». Але якщо і можна говорити про провокації – то виключно про провокацію слабкістю, яку московіти побачили в діях Заходу. Бо, наприклад, Естонія, від якої до СПб всього кілька десятків кілометрів, є членом НАТО від 2004 і РФ не бачить в цьому ані «загрози», ані «провокації», аби напасти. Тобто, безпекова парасолька реально працює. Але не логіка Міршаймера.
В ступор заводить примітивний схематоз (який за Міршаймером слово-в-слово повторює Пітерсон), що, мовляв, всі українські лідери діляться на «про-рашн» і «про-амерікан»; бредні про «переворот», в який була «втягнута» Америка і це призвело до ярості Рашки; відкриття про важливість Криму і що Ерефія «не могла допустити щоби там була база НАТО»; фантазії про «громадянську війну». Себто просто колекція лозунгів, котрі роками просуває роспропаганда. Жодного аналізу, жодного пошуку причинно-наслідкових зв’язків, жодної зацікавленості розгледіти бодай якість реальні факти.
Міршаймер не дає жодної оцінки всім цим наративам, що у вигляді лозунгів непрестанно повторюються пропагандистською машиною РФ. Він сприймає їх за чисту монету, за просте описання реальності, яку треба прийняти як атмосферний тиск і земне тяжіння. Він не бажає мислити над тим, що пропаганда може НЕ бути реальністю. Навпаки – це міфологія, що конструюється Ерефією для витіснення реальності. Кремль конструює міфи, в яких постає нереальний і нерелевантний образ «Россіі». Ці міфи транслюються назовні, аби саме через них світ сприймав це геополітичне утворення, не намагаючись розібратися, а яким же воно є насправді. І герой нашої статті є одним з тих, хто свідомо чи несвідомо грає у цю гру.
Натомість він нарочито «деконструює міф», що нібито «вєжлівая бєсхітростная» Ерефія замислила відродити Совєцький Союз. Фу, какая гнусная ложь американської пропаганди! Насправді ця чудова країна просто бажає захистити від агресивного НАТО свої сфери інтересів. До 2008 рашка взагалі блаженно дрімала, наївно довіряючи хитрим янкі, а після того самого саміту «ми билі винуждєни рєагіровать» (здогадайтеся, чия це фраза). Просто до 2014-го вони «рєагіровалі чючють потіше», а потім – «чючють сільнєє». Оце і є пояснення, яке прохвесор дає своїм слухачам. І якщо нам вся ця маячня сприймається як кондова антиукраїнська пропаганда, вигадана для виправдання імперського реваншизму, то для слухачів Міршаймера – це яскрава комплексна картина світу, створена «компетентним експертом». І ця картина викликає одну реакцію: так ось воно як насправді!
З дебільною посмішкою Міршаймер констатує дві фантазії, що випливають з його неадекватних уявлень:
- Крим ніколи не повернеться в Україну;
- Ерефія радше розвалить Україну, аніж дозволить їй приєднатися до НАТО.Тут мимоволі згадується анекдот, котрий приписують Хрущову, де цей ядерний диктатор також самовпевнено констатував очевидні для себе речі: «Якщо з Аденауера зняти штани і повернути задом, стане зрозуміло, що Німеччина розділена навпіл. А якщо розвернути передом буде очевидно, що вона вже не підійметься».
Реальність виявилась іншою, але богоборець Хрущов цього не побачив. Натомість ми вже побачили, як Україна спростувала нікчемні пророцтва Пітерсона. Побачимо, поза сумнівом, і посоромлення фантазій Міршаймера.
Звісно, що свій недолугий лікбєз «Україна для чайників» Міршаймер робить не у вакуумі. У своїй пояснювальній схемі він спирається на відому Доктрину Монро (Monroe Doctrine), яку сьогодні можна трактувати як «Америка лише для американців». Але у 1823 році, коли вона була прийнята, її метою було закріплення незалежності Штатів (котрі тоді ледь сягали Міссісіпі) і обмеження колоніальної політики європейських країн на Американському континенті.
У ХІХ столітті, коли деякі південноамериканські колонії подібно до США оголосили про свою незалежність від іспанської та португальської корон, поміж цими новими державами виникла певна антиколоніальна континентальна солідарність, в рамках якої держсекретар Адамс сформулював, а президент Монро оголосив доктрину нового світового розподілу. Доктрина включала три принципи взаємодії між Старим і Новим Світом:
- Принцип розподілу світу на дві сфери: Західну і Східну півкулі (two spheres).
- Принцип взаємного невтручання обох сфер у внутрішні політики (non-intervention).
- Принцип припинення колоніальної експансії в Західній півкулі (non-colonization). В рамках цієї Доктрини протягом століття США змогли розширити свої території, зокрема шляхом анексії Техасу (1845) та купівлі Аляски (1867). Але після Великої депресії ДМ була замінена президентом Рузвельтом на Політику добросусідства (Good Neighbor policy), в рамках якої Штати обмежили своє втручання у внутрішні справи Латиноамериканських країн. Лише початок Холодної війни повернув Доктрину Монро, котра тепер означала безроздільну гегемонію США в Західній півкулі.
І саме в період Холодної війни принцип non-intervention було порушено двічі: під час Карибської кризи (1962) й у період Фолклендської війни (1982). Карибську кризу ми розглянемо в наступній статті, а зараз згадаємо про реальну, а не гіпотетичну (як із Сен-П’єром і Мікелоном) колоніальну війну європейської країни на американському континенті в ХХ столітті: війну Аргентини з Британією за Фолклендські острови.
Перше англійське поселення на Фолклендських островах у Південній Атлантиці в 300 милях від аргентинського узбережжя було засновано в XVIII столітті. Під час Війни за незалежність США Британія вимушено покинула ці віддалені на 4000 миль землі. В ХІХ столітті іспанська колонія Віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата зникло і на його теренах постала незалежна Аргентина, і 1820 року аргентинські переселенці прибули на порожні Фолклендські острови, назвавши їх Мальвінськими. Але вже у 1833-му відбулася їхня окупація Англією. На той час Доктрина Монро існувала вже 10 років, але США тоді не змогли застосувати її на практиці.
Аргентина забула про ці землі на 150 років, аж коли 2-го квітня 1982 року режим генерала Леопольдо Галтьєрі без жодного кровопролиття заволодів островами, які в Порт-Стенлі захищали лише 80 англійських морпіхів. Внаслідок цієї несподіваної анексії Великобританія розірвала з Аргентиною дипломатичні відносини і направила в регіон військовий контингент. Аргентина теж перекинула туди додаткові війська й оголосила призов. Країни наклали одна на одну санкції.
30 квітня Британія приступила до повної блокади островів за допомогою підводних човнів і авіації. По аргентинських позиціях та аеродромах завдали удари. 2 травня англійський підводний човен торпедував і потопив аргентинський крейсер General Belgrano із 323 членами екіпажу. Війна перейшла в повітря і на сушу. Після бомбардування і запеклих боїв Порт-Стенлі був оточений англійськими військами.
14 червня аргентинські війська капітулювали, і британці зайняли місто. У підсумку Великобританія втратила 258 осіб убитими проти 649 осіб з аргентинського боку (плюс 11 000 полонених). До речі, у 2013 році на Фолклендських островах, де наразі мешкає 3000 осіб, був проведений референдум, на якому 98% підтвердили статус островів як Британської заморської території. Аргентина його не визнала.
Фолклендську війну провадила консервативний прем’єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер, і президент-республіканець США Рональд Рейган повністю її в цьому підтримав. А це, нагадаємо, був час якраз після глобальної антиколоніальної боротьби, коли десятки колишніх колоній на різних континентах домоглися незалежності!
Штати підтримали Британію всупереч власній Доктрині Монро. Адже Фолкленди були європейською колонією в Новому Світі, а це протирічило принципу non-colonization. Відповідно принципу two spheres, можна було говорити про «культурно-історичну близкість островів з Аргентиною». А для Британії острови і досі є валізою без ручки, чий економічний потенціал не розвивається, і їхній захист суперечив принципу non-intervention.
Але для реальної реаль політік визначальними є офіційні міжнародні договори. Для справжніх консерваторів важливими є визнані міждержавні кордони. Натомість будь-які брутальні анексії є неприйнятними. Тому всілякі доктрини, негласні обіцянки, ймовірні таємні домовленості не можуть братися до уваги, коли мова іде про суверенні території держав!
Отже, тоді, у 1982-му перемогли офіційні статуси. Але в ХХІ столітті ситуація змінилася. Замість чіткого принципу непорушності кордонів з’явилися якісь малозрозумілі зобов’язання, взаємозаліки та взаєморозрахунки, пакетні голосування в Конгресі й нові розподіли світу на сфери впливу. Політика від юридичної визначеності перейшла до соціально-психологічних категорій, до біхевіористських понять, до маніпуляцій емоціями провини одних держав, націй та рас перед іншими. Так сформувалася базова невизначеність, оскільки будь-який офіційний міжнародний стан і статус тепер може бути атакований «з боку провини», а будь-яка легітимність може бути розмита провиною «за старі гріхи». А в цій ситуації, як на старій радянській зоні у виграшу залишається той, хто перший кине пред’яву. І з цією роллю табірного авторитету справилась Ерефія. Вона опанувала гру на внутрішніх рефлексіях Заходу, загіпнотизувавши зависле в «моральній неоднозначності» західне суспільство брутальністю своїх пред’яв.
Отже, в уявному світі Міршаймера корінь війни так чи інакше лежить в поведінці Заходу. Для Пітерсона це втрата Заходом здорового глузду, деконструкція традиційних сенсів. Для Жижека – це рештки колоніалізму, непереборний потяг Заходу до глобальної гегемонії. А для Міршаймера – навпаки, неповага Заходу до почуттів деяких митрополій і відмова їм у володінні їхніми «сферами впливу».
Але так чи інакше всі вони, як представники Заходу, звикли позиціонувати себе як такі собі «пророчі голоси» чи пак критики тих чи інших системних вад західного буржуазного суспільства. Можна лише дивуватися, наскільки їхня претензія на «совість цивілізації» звучить в унісон з паханськими розпальцовками Кремля!
Але тут ми бачимо прояв прогресистського мислення, яке зумисно прищеплюється серед їхньої цільової авдиторії: студентства та молоді. Прогрес тут полягає у постійному скепсисі до домінуючої в суспільстві та/або політикумі визначеної системи цінностей. Так чи інакше Заходу слід каятись і змінювати свою поведінку. І в цьому сучасні «ліві» та «праві» Заходу єдині. Різниця полягає лише в тому як само цю поведінку треба міняти. І ця різниця лише мультиплікує моральну невизначеність. Рішуча дія паралізується з усіх боків, бо кожен рух – окремий гріх. Міршаймер головним гріхом Заходу називає «страшну русофобію».
Тут окремим рядком слід згадати про трампологію Міршаймера. А вона в нього така: насправді Трампу «подобався Путін», і цей президент США реально хотів «покінчити з НАТО» але/тому/задля цього «на превелике розчарування росіян почав озброювати українців». Міршаймер посилає Трампу компліменти за те, що він відкрито визнав Китай головним політичним суперником США і нібито в цьому світлі намагався дружити з РФ. Але одразу ж суворо засуджує адміністрацію Трампа за те, що вона в поривах русофобії не лише озброювала Україну, але й дозволяла своїм бомбардувальникам літати над нашими степами! Оце і є та сама «хибна поведінка», котра «втягує» Ерефію у конфлікт. Навіть з міфологічної «обіцянки про нерозширення» він робить висновок, що Ерефія не вигадала її в своїх інтересах, а просто підступно «не отримала письмових гарантій». Здається щось подібне виходить і з останніх заяв пані Меркель, мовляв, Мінськими домовленостями західні політики «піддурили» кремлівських тиранів. Дивний збіг, що ця теза була радо підхоплена Путіним для підтвердження «одвічного лукавства Заходу» та його постійних антиросійських інтриг. А Міршаймер про це казав раніше!
Одним словом, наш професор відтворює примітивний кіношний сюжет, у якому підступний антагоніст (США) на зло простодушному протагоністу (Ерефія) безвідповідально заграє із повністю безсуб’єктною ласою для обох жертвою (Україною). І тут десь поміж безкінечними єхидними посмішками Міршаймера можна помітити навіть щось подібне до співчуття.
Втім, рецепт існування для України від Міршаймера простий як штани Аденауера: статус буферної нейтральної країни між НАТО і РФ. І можна було б дарувати це старому маразматику, якби він як скажена мавпа не виправдовував біснуватих дій Ерефії, повторюючи, що в неї ніколи б не з’явилося навіть думки захопити Україну, якби оте саме кероване Штатами НАТО не простягнуло туди свою лапу. Як то мовиться, гештальт закрито.
Отже, робимо висновок щодо упереджень Міршаймера. Як і два попередні персонажі, Міршаймер цілком і повністю знаходиться в полоні власної пояснювальної схеми, не турбуючись про її зв’язок з реальним станом справ. Але якщо для Пітерсона ця схема є культурологічною, а для Жижека вона має класовий характер, то погляд Міршаймера цілком знаходиться в полоні його політологічних стереотипів. Ці стереотипи – різнополярний світ.
Холодна війна сформувала світ двополярний, але падіння Совєцького Союзу дало США можливість сформувати у цьому вакуумі світ однополярний. Міршаймер взаємопов’язує однополярний світоустрій з ліберальним порядком, і просторікує про неможливість існування ліберального світопорядку в умовах багатополярного світу. А світ став таким всупереч фантазіям Фукуями щодо «кінця історії» в останні десятиліття завдяки підйому Ерефії та Китая.
З часом на сході зміцнів жовтий дракон, а на півночі із демократичного запою вийшов червоний ведмідь. І кожен звір затребував у білоголового орла свою частку світової здобичі. Тому Міршаймер ніби більшовик волає: усім порівну! (Про злиття «лівих» і «правих» ми вже казали не раз).
Але свої фантазії він транслював ще навесні. Тоді, як і тепер, після листопадової зустрічі на Балі «великої двадцятки» G19 без РФ та переговорів лідерів «великого тандему» SG2 без Путіна стало зрозумілим, що світ буде з рештою двополярним, бо саме цей формат виявився найбільш стабільним від часів Вестфальського миру. Але. Сі Ціньпін дав ясно зрозуміти, що вважає світ двополярним, але гравцями є лише США і КНР, а ЄС та РФ залишаються їхніми сателітами. Тож, у нинішній двополярності місця для Ерефії як гегемона більше нема.
Натомість наш професор довгий час з різних боків мусолить геостратегію співіснування трьох «реальних суб’єктів геополітики»: США, РФ, КНР. При цьому від декларує, що зі встановленням багатополярності ліберальний світ «приречений на провал».
Джордж Орвел у своєму романі «1984», написаному одразу після встановлення двополярного Потсдамського світопорядку створив образ глобальної антиутопії майбутнього саме як протистояння трьох надімперій: Океанії, Євразії, Остазії. Можна сказати, що художній образ британського письменника тяжіє над мисленням американського політолога і передвизначає схему його уявлень, під яку останній намагається підігнати реальність. І в цій схемі Міршаймер бачить, що наразі РФ має стати на бік США в боротьбі проти КНР. Втім, «українська криза віддаляє цю перспективу». А в Орвела, як ми пам’ятаємо, союзники і противники постійно мінялися місцями.
Міршаймер ніби натякає на те, що його схематоз трохи пробуксовує. Але це все одно не змушує його подивитися на реальність з іншої перспективи. Не хочеться відволікатися на розгляд динаміки стосунків між Ерефією та Китаєм. Але не можна не зауважити, що навіть на момент виходу інтерв’ю Міршаймера стосунки між цими країнами були «на найкращому рівні» лише в заявах Лаврова. Що вже казати про умовний розворот Піднебесної в бік України за місяці війни. Але нашому піддослідному байдуже щодо цього. В його схемі реаль політік для кожної країни є розписані ролі і ніяка реальність не може на це вплинути!
Втім, у двох попередніх філософів справи, як ми бачили, не кращі. Жижек принципово не бачить нічого окрім «класової боротьби», а Пітерсон притягує за вуха висновок, що «хаотичний Захід» і «духовна Россія» з якогось переляку мають опинитися «на одному боці».
У Міршаймера корінь усіх бід – це якась надприродня русофобія Заходу. Зокрема процвітає вона в США, де русофобствують як ліві, так і праві (це нагадує «дух антисемітизму», який приписують усім народам). Екстремальний прояв патологічної русофобії – непояснювана ірраціональна ненависть до Путіна. Наш професор завбачливо відкидає звинувачення в непатріотизмі і роботі на Кремль. Насправді він просто не має дикої русофобії, якою охоплені всі навколо…
Один зі слухачів питає професора про походження цієї ірраціональної русофобії, котра зараз чомусь захлиснула західний світ сильніше навіть ніж за часів Холодної війни. На це Міршаймер починає заплітати якусь дурню, яка зрештою зводиться до «я не знаю». Себто, за головний пояснювальний принцип своєї системи він бере абсолютно довільне майже містичне припущення і ніби в екстазі жонглює цією концепцією непояснюваної русофобії, сує її скрізь ніби затичку, відкриває нею всі логічні двері ніби відмичкою. Єдине чого він не робить – не намагається пояснити, що ж це таке і звідки воно взялося. А навіщо? Навіщо заморочуватися, що це і звідки, якщо воно так чудово пояснює всі політичні процеси та явища? Одним словом, якби цієї русофобії не існувало, її варто було б вигадати.
Втім, одну причину західної русофобії Міршаймер все ж таки є вигадує: це «гомофобія путіна». Себто, нібито нелояльність диктатора до гомосексуалізму. Нагадаємо, мова йде про людину, що полишила свою дружину і неодноразово демонстрував девіантне мислення. Мова йде про країну, де топові пропагандисти через один є педофілами, відкритими або професійними збоченцями. Втім, про солдатські зади й резинові попки ми писали ще в статті про Пітерсона. Обидва ці «праві мислителі» базують свою любов до Ерефії на міфі про «панування правих цінностей» у цьому царстві зоологічного більшовизму. Вони обидва з усіх сил роблять вид, що вірять у цю міфологізовану ідеологами різних поколінь «моральну чистоту» кривавої кацапії. І ця орда вражених некрозом моралі андрофагів симпатична їм як територія «порядку і традиційності».
Все це можна було б списати на те, що дід трохи «нє в тємє» євразійських реалій, але ж і про американську політику він несе дику дічь. Міршаймер не намагається пояснити, чому це Трамп ні сіло ні впало почав озброювати Україну. Бо ж у його системі він мав бути на боці Ерефії. Натомість він чудово пояснює, як через свою русофобію злісні демократи, програвши в особі Клінтон вибори, звели «наклеп» на рашиків, буцім це вони втрутились в електоральний процес. Так, це ті самі демократи, що влаштували перезавантаження після вторгнення РФ до Сакартвело в 2008 році. Ті самі демократи за мовчазної згоди яких РФ змогла розпочати війну проти України в 2014 і 2022 роках. І оце саме вони, охоплені лютою русофобією тичуть Путіну палкою в око чи ще кудись, внаслідок чого він чи то з роздратуванням, чи задоволенням порушує світовий порядок.
Другою причиною «непорозумінь» між Заходом та Ерефією є тимчасовий припадок гуманізму рашиків. На них у якийсь період зійшла нєчаяная радость і благостноє умілєніє наповнило їхню широку душу. Тому якийсь період вони не розв’язували війни і не грабували інші народи. Вони буквально «проковтнули» всілякі вибрики українців у 2008 і 2014 роках. Так, вони проковтнули і Крим (!), але ж не стерли Україну з лиця землі! Вони просто підтримали людей з русскімі язиками. До речі, і американців рашики не покарали з усією суворістю за гріхи українців! Одним словом, порушуючи всі існуючі діючі міжнародні домовленості, рашики насправді проявляли своє природнє архангельське смирення, поки гнусні американці знову і знову «тикали їм палкою в очі».
Внаслідок анексії Криму рашики були доведені американцями (!) до точки кипіння. Особливу увагу Міршаймер звертає на кипіння Лаврова. Складається враження, що хтось із цих двох має на увазі, що це чи то Америка, чи то Україна відібрала Крим у кацапів… Ця трансмісія обурення вражає своїм цинізмом. Шок світової спільноти від брутального порушення міжнародно визнаних кордонів майстерно переливається ними обома (Лавровим і Міршаймером) у нібито обурення якоюсь «поведінкою Заходу», яке виникло в кацапів і змусило їх ледь не мимоволі анексувати Крим.
Не буду зайвий раз нагадувати, що наш герой не завдає собі роботи дослідити реальні обставини захоплення Криму. Він залишається вірним своєму кредо: міфи – все, факти – ніщо.
Важливим симптомом є те, що Міршаймер як і Пітерсон під кінець своєї промови приділяє увагу особистості Путіна. Якщо у Пітерсона, зацикленого на «боротьбі з хаосом», кремлівський диктатор є таким собі «катехоном» з глибокою вірою в свою моральну правоту, то у Міршаймера, що розглядає світ як геополітичний механізм, він постає геніальним стратегом, що майстерно веде корабель Євразії-Ерефії у гавань глобальної гегемонії й екстремального процвітання.
Тож, не просто так обох авторів я називаю фантастами і схематозниками. Вони описують реальність так, ніби пишуть п’єсу, де кожен персонаж має заданий автором характер. І в їхніх драмах передбачена роль глобального супергероя, який рятує світ, що, розбещений лібералізмом, нестримно летить в тартарари. Одним словом, якби цього «хранителя збалансованого світопоряду» не існувало, його варто було б вигадати.
Наостанок згадаємо позицію Міршаймера стосовно застосування ядерної зброї: він розмірковує про цю можливість цілком інструментально, з позицій доцільності як із боку Штатів, так і з боку Ерефії. Жодного натяку на нуклеарний армаґеддон як у Габермаса ми тут не бачимо. Міршаймер вважає, що ЯЗ перестала бути найбільшою загрозою світу після закінчення Холодної війни. І для нього це раціональний фактор стримування, а не жахаючий дамоклів меч рукотворного кінця світу.
Отже, висновки. Пресуппозиція нашого піддослідного полягає в тому, що в світ об’єктивно тяжіє до нібито «природнього» поділу на «великі» повносуб’єктні держави, що мають свої нібито «законні» геополітичні сфери інтересів, не виражені в жодних законах і «маленькі» недосуб’єктні утворення, що лежать у цих сферах інтересів, окреслених неписаними домовленостями та неофіційними доктринами.
Мій знайомий сепаратист колись так описував цю «даність»: «малєнькіє всєгда ходілі под большимі». Але його маячню слухав тільки я.
Насправді це таке собі «видіння Даниїла», де вслід за падінням кожної імперії з необхідністю постає наступна. Але у цьому видінні увага концентрується на самому процесі. Тоді як кінцева перспектива – загибель всіх імперій від безпосереднього Божого втручання в історію – ігнорується.
Ціннісним упередженням Міршаймера є геополітичний макіавеллізм. Як макіавелліст він вірує, що світом правлять особисті інтереси володарів, котрі ті нав’язують народам, не зважаючи на загальноприйняті моральні норми. Усі розмови про ідеали та цінності – це лише риторичний інструмент володаря для тримання підданих у покорі.
У звичному макіавеллізмі суб’єктами процесу цинічної політичної боротьби виступають володарі стосовно своїх народів, котрі постають як об’єкти. Натомість у геополітичному макіавеллізмі суб’єктами політики є «великі» держави-гегемони, що, відстоюючи власні економічні та/або геополітичні інтереси, нав’язують «маленьким» країнам (об’єктам геополітики) свою волю і правила поведінки, пишуть доктрини, формують блоки, утворюють полюси впливу та засновують міжнародні організації. Усі писані міждержавні договори, меморандуми, конвенції та інституції – це лише юридичний інструмент держав-гегемонів для просування своїх геополітичних інтересів у своїх сферах інтересів.
Геополітичний макіавеллізм відрізняється від звичайного тем, що в ньому системно нехтується не суспільна мораль заради досягненні політичних цілей, а ціла міжнародна правова система задля реалізації геополітичних інтересів.
Цей третій у нашому списку апологет Євразії знаходиться в полоні стереотипу про історичний Плавильний котел. Таким для нього є США, і таким він бачить Євразію-Ерефію. Саме в цьому котлі мають переплавитися «маленькі» або «умовно» чи «поки що» незалежні країни та нації. Він бачить це як неминучий об’єктивний історичний процес. І хоча розплавлення «малих народів» у «великих державах» може здаватися драматичним, ставати на його шляху неможна, бо це прогресивний рух уперед. Знову, згадуючи видіння Даниїла: історія не терпить вакууму, і імперії приходять на зміну імперіям, неодмінно поглинаючі національні держави.
Антиукраїнською перспективою, з якої Міршаймер дивиться на нашу війну, є селективне сприйняття інформаційного потоку. Він з повною довірою і в повному об’ємі сприймає і з повною впевненістю ретранслює міфологеми про «защімлєніє язика» та «громадянську війну». Але разом із цим не робить жодних спроб – просто як дослідник – хоча б спробувати познайомитись з українським поглядом на події. Голос України він обирає просто не чути. І якраз саме це дискредитує його як аналітика і перетворює на доктринера, котрий замість того, аби розібратися, як воно є насправді, просто проголошує, як має бути згідно абстрактних геополітичних схем, намальованих уявою кабінетних теоретиків. Але біда, що цю доктрину ковтають мільйони.
Насамкінець додам від себе дві внутрішні хиби в нібито злагодженій системі фантазій Міршаймера.
Перше. Як ми бачили на прикладі Фолклендської війни 1982 року, справжній консерватизм (а Міршаймера відносять до, прости Господи, консерваторів) означає політичну моральність, котра полягає в додержанні юридично оформленого міжнародного права. А всілякі ідеологічні доктрини та персональні договорняки при здійсненні реаль політік залишають осторонь. Бо консервативна політика має бути етичною, спрямованою на захист цінностей. Тому принципова і ціннісна реаль політік Рейгана призвела до знищення Євразії-Есесесерії, а безпринципна політика Обами дозволила Євразії-Ерефії відродитися і реалізувати свій потенціал агресора.
Друге. Міршаймера (вважаю, лицемірно) обурює як це можна «дурити св. Ерефію»! Себто, всілякі державоподібні утворення та фейлед стейти дурити, кидати та знищувати сам їхній «бог» велів. Так само як у туземців за «вогняну воду» скуповувати рабів та землі. Бо, як гласить перша заповідь дворової реаль політік «бєз лоха жизнь плоха». А от кидати серйозних пацанів-гегемонів – не комільфо. Але це внутрішнє протиріччя. Бо коли входиш в азарт кидалова, зрештою доберешся і до «рівного собі» гегемона. Тобто, дурити Ерефію правильно, бо, коли вже політика базується на принциповому запереченні моралі – слабкість партнера провокує миттєве падіння понятій у бєспрєдел.
Отже, поки московський ведмідь залип в українському вулику – саме час всім миром бити його битами, поки не віддасть кінці!
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
