Юрій Олійник
Останніми тижнями в ліберальних колах Facebook прокотилася хвиля шокуючого відкриття – виявляється, Галичина вже не є опорою євроінтеграції та прогресу.
Там (за формулюванням одного молодого письменника з Івано-Франківська) запанував «греко-католицький шаріат», що проявляється в небажанні бачити перформенси з елементами богохульства біля своїх міст. Розуміємо, що ситуація навколо фестивалю в Тернополі – лише черговий етап (подібно сміялись з «гомофобії» мера Франківська, підтримки християнської етики). Але тепер, в умовах літнього затишшя та дефіциту новинних приводів (бо сучасна прогресивна особистість не може жити без дози щоденного скандалу) наклались два питання – заклики місцевої влади та громадськості про необхідність збереження викладання курсу християнської етики та реакція на шабаш біля Тернополя. І розкрилась безодня.
Просунуті візіонери заокеанського раю чітко побачили заповідник «скрєп», і накинулись на нього з усім прогресивним фанатизмом. Найбільш близький до міфічної Європи регіон непомітно захопив християнський Талібан, що сміє не толерувати світську школу, в якій навчають всіх відтінків гендеру.
Дійшло до абсурду – звинувачення у совку (проти якого найбільш резистентними, попри всі нюанси конформізму, були галичани), ніби забувши, ким спершу пропагувались ідеї «наукового атеїзму» та світлого майбутнього. Вже у числі мракобісів не лише ВО «Свобода» чи «Правий сектор» – навіть Українська галицька партія зі своєю компромісно-беззубою заявою зарахована до числа ворогів щастя завтрашнього дня.
Таким чином, бачимо початок тектонічного зрушення в самоідентифікацїї та критерії відрізнення «cвій-чужий» в стурбованих громадян, що змушені покидати затишні соціальні бульбашки. Раніше можна було списувати окремі елементи консерватизму на маргінальні прояви. Чому сприяла і беззубо «проєвропейська» позиція церковної ієрархії українських Церков та речників інтелігенції. Тим більше, і ті, й інші єднались у стримуванні московського імперіалізму. Але питання вектору розвитку вже незалежної української ідентичності ставить на кін проблему вибору і чіткого розрізнення ідеології. І Галичина, як завжди, відіграє роль авангарду. За кілька років ця боротьба неминуче зміститься на Центральну Україну (вже зміщається, якщо прослідкувати за пригодами полтавського отця Олександра Дедюхіна). Так, рівень церковності там набагато нижчий. Але повага до Церкви і релігії як морального дороговказу залишається. Усвідомлення чого стимулюватиме експансія новітніх безбожників.
Тішить, що учителі неписьменної галицької провінції «страшно далекі від народу». Навіть у свої Києвах, Харковах, Дніпрах.. і Львовах. Мрію, аби вони залишались у майбутньому такими щирими і безкомпромісними. Та, на жаль, це надто утопічний варіант розвитку. Ці світочі прогресу перед наступними виборами попруть у партії, лідери яких світитимуться по церквах і мало не кричатимуть про свою віру (хоча і нерозривно пов’язану з культом толерантності). А світоглядні протиріччя затушовуватимуть, аби сподобатись обивателю. І той голосуватиме, забуваючи про реальні дії кількарічної давнини.
Тому завдання всіх здорових сил – допомогти цим адептам світлого майбуття найголосніше себе розкрити, аби українська електоральна маса запам’ятала – ось люди, що йдуть проти Бога. Аби максимально ускладнити їхнє проникнення в органи державного управління та гуманітарної політики.
А насамкінець – наростання ідейної боротьби змусить чіткіше визначатись не лише лідерів громадської думки, але й церковних ієрархів. Час компромісів наближається до кінця. І це чудово. Бо ж краще мати справу з відвертими ворогами, ніж з прихованими нейтралами, які хиляться від подуву вітру в усі боки.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
