Католицька Церква і червоний Китай: сумнівність єзуїтської стратегії

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Католики Китаю

Юрій Олійник

У глобалізованому світі всі суспільства та економіки стають все більше пов’язаними.

Однією з сучасних реалій є все потужніший уплив найбільш населеної й водночас економічно розвинутої держави – Китайської Народної Республіки. Останнім часом, після економічної кризи 2008 року тут бачимо спроби повернення до більш тотальної держави – відходу від моделі Ден Сяопіна заради відродження практик моделі Мао Цзедуна. Звісно, з застосуванням напрацювань новітньої технологічної епохи. Проявом цих «реакційних» векторів просякнуте правління Сі Цзіньпіна, що чи не найбільш випукло торкається саме релігійної сфери.

Призначення в Гонконгу лідерів, які займались знищенням церков

Протести 2019-2020 років у Гонконгу проти тенденцій згортання автономії міста-держави занепокоїли комуністичне керівництво.

У Пекіні звернули увагу, що в перших рядах протестантів стали саме нещодавно навернені християни – як протестанти, так і католики. Одним з наслідків гонконгської «Революції парасольок» стало призначення Комуністичною партією Китаю найбільш відданих чиновників.

Серед них головним став колишній партійний секретар провінції Чжезян Ся Баолун , що був ініціатором знесення десятків християнських церков у 2012-17 роках. З огляду на активність християнських громад у протестах, це доволі очевидно.

Вибіркові практики релігійних репресій

Усьому світу стала відома концентрація уваги репресивного китайського апарату на уйгурах (і це при лояльності до інших мусульман). Попри дружні відносини ряду провідних мусульманських держав з Китаєм (Пакистан, Іран, Судан) проблема етноциду уйгурів все більше піднімається на світових дискусійних майданчиках.

На жаль, часто забувається, що культурно-конфесійна політика боротьби з традиційним ісламом у Синцзянському автономному регіоні має давню історію випробовування схожих практик. А саме – боротьбу з католицизмом, коли частину віруючих витіснили на десятки років у катакомби, утворивши натомість автономну паралельну ієрархію.

На відміну від ексцесів СРСР, політика Китаю (попри весь антилюдяний та тоталітарний характер) проявляється дуже прагматично. В Пекіні ставлять за мету викорінювати вплив релігії, де вона особливо небезпечна для режиму. Так десятки мільйонів уйгурів змушені перебувати у концтаборах і насильно приймати побутові традиції, що суперечать нормам шаріату, мечеті в Синцзяні або зносяться, або в них ставляться підконтрольні імами.

Натомість мусульмани самого етнічного Китаю (група хуей), що не несуть сепаратистської загрози, почуваються набагато краще з точки зору релігійної свободи.

На міжнародній арені аналогічно: Китай і співпрацює з мусульманськими режимами, і навіть проголошує підтримку палестинського народу – навідміну від Макрона, що зумів кілька тижнів тому посваритись із усім мусульманським світом.

Аналогічним способом Пекін намагається діяти і щодо інших релігій. Буддизм китайського походження толерується, натомість у тибетському випадку впливові ієрархи («тулку» – гадані реінкарнації авторитетних вчителів) ставляться під контроль.

Серед християнських конфесій найбільш страждала від дискримінації Католицька Церква. На відміну від протестантів чи, частково, православних, вони не могли відмовитись від адміністративного контролю Ватикану над церковним життям. Ще в часи Мао Цзедуна це стало причиною розколу у 1958 році – поділ на Китайську католицьку асоціацію та нелегальні громади (вірні Апостольському престолові), який щойно зараз вдається примирити.

Переговорний процес між Ватиканом і Китаєм

У єзуїтського ордена, з якого походить Папа Франциск, багата і цікава історія місії у Китаї, де часто доводилось йти на двозначні компроміси ще у 17-18 століттях (питання «китайських обрядів»). Можливо, Папа бажав актуалізувати історичний досвід. Але наскільки він буде успішним в умовах соціалістичної тиранії, а не язичницької монархії?

Останніми роками Ватикан намагається дійти до компромісу у відносинах з КНР. В обмін на кроки назустріч із боку Пекіна довелось долучитися до критики антикитайської політики Трампа. Але наскільки виправданою виглядає така політика?

У вересні 2018 року КНР визнає Папу лідером китайських 3 мільйонів католиків. Після цього заради врегулювання розколу Франциск визнав поставлених раніше за згодою Пекіна 7-х єпископів. Однак дипломатичні відносини так і не були встановлені – зокрема, через визнання Ватиканом Тайваню. Але, попри угоду, в жовтні китайська влада прийняла рішення зруйнувати храми на честь Богородиці в провінціях Шаньсі та Гуйчжоу. Загалом рішення Ватикану багато католиків, що підтримували катакомбну ієрархію, сприйняли негативно.

У вересні 2020 року з’являється інформація про можливість встановлення дипломатичних відносин КНР з Ватиканом. Це стало політичним виграшем Сі Цзіньпіна й ударом по позиціям опозиції, насамперед у Гонконзі. Ватикан більше критикував, здається, політику Дональда Трампа, що останніми роками виступав промоутером загального стримування китайської експансії.

Китай тим часом продовжує політику загального стеження над усіма громадами віруючих. Під найбільшим пресингом залишаються новітні релігійні течії синкретичного характеру – такі як Фалунь Дафа. Але у порівнянні з Радянським Союзом, звісно, політика китайської компартії більш гнучка, зорієнтована на просування моделі сергіанського переродження Церков, які мають перетворитись у музеєфіковані організації, що виступають «за все хороше» – подібно як в СРСР проурядові ієрархи брали участь у так званій «боротьбі за мир». З іншого боку, практики тотального стеження, які зараз випробовує КНР, поглиблюють ризики вибору між абсолютним державозалежництвом та нелегальною діяльністю.

Нинішній Китай – це вже зовсім не традиційна монархія 17-19 століть. Відповідно, напрацьовані єзуїтським орденом практики потребують кардинального оновлення, що слід усвідомити ієрархії Католицької Церкви. З іншого боку, багато залежить від розташування сил на великій шахівниці  світу, зокрема політики США. Яку саме поведінку демонструватиме Білий Дім, якщо його справді займе Джо Байден: продовжить лінію стримування китайської експансії, зокрема підтримуючи гонконзьку опозицію, чи здійснить фактичну капітуляцію перед амбіціями тоталітарного монстра, що розуміє лише загрозу сили.

Ілюстрація: Choiceflame.com.ng

Юрій Олійник

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Закінчив факультет соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістр політології, 2013). В 2013-2016 роках навчався в аспірантурі при Національному інституті стратегічних досліджень.

Співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень».

Інтелектуальні зацікавлення: національна безпека, Африканський регіон, історіософія, футурологія, глобальні загрози.