Юрій Олійник
6 травня 2021 року під час візиту до Києва нещодавно призначеного державного секретаря США Ентоні Блінкена відбулась знакова зустріч останнього з Предстоятелем Православної Церкви України Блаженнішим Епіфанієм.
Зустріч пройшла на території резиденції митрополита – Михайлівського Золотоверхого монастиря. Було озвучено ряд ритуальних фраз про підтримку свободи слова, але велике політичне значення має сам факт зустрічі.
Зазвичай українські ієрархи під час візитів до США шукали високих зустрічей, підвищуючи свій статус. Тепер же напівміфічний «Держдеп» прямо демонструє підтримку проекту ПЦУ. Відповідно, дали про себе знати московські пропагандивні помийки, малюючи з ПЦУ інструмент Байдена. Хоча насправді і попередній президент Дональд Трамп теж підтримував незалежність української Церкви, допомагаючи на дипломатичному місці Фанару (з яким у Вашингтона давні налагоджені взаємовідносини). Та насправді, як побачимо нижче, є важливі нюанси.
Зрозуміло, що США залишаються союзником української державності проти посягань Росії – і це об’єктивна реальність, безвідносно до того, яка команда займає Білий дім (чи консервативна Трампа, чи прогресистська Байдена). Релігійний фактор впливу серед найчисельнішої України православної конфесії також відіграє політичну роль. Тому ієрархи і УПЦ КП та УАПЦ, і новоствореної ПЦУ завжди велику увагу приділяли налагодженню зв’язків у США. Окрім стримування Росії, завжди додатковим аргументом був вплив Вселенського патріархату, що певною міргою контролює грецьку діаспору у США, електоральне значення якої не можна недооцінювати.
Назагал контакти з американськими чиновниками були в пріоритеті при будь-якій владі в США, і нещодавня зустріч Блінкена з Блаженнішим Епіфанієм лише продовжує традиційний вектор. До того ж, держсекретар на фоні ескалації з боку Росії чіткіше демонструє політику нового президента щодо лояльності до ПЦУ і її ствердження у православному світі, а Предстоятель ПЦУ має можливість донести певну важливу інформацію напряму до Вашингтона, що може бути особливо важливо як на фоні активності церковної Москви (у якої широкий інструментарій впливу серед православної діаспори – до прикладу, за допомогою РПЦЗ у спілкуванні з Московським патріархатом, з осідком в американському Джорданвілі). Також зберігається потреба обмежити резонанс зовнішньополітичних заходів патріарха Філарета, що нещодавно досяг відновлення реєстрації Української православної Церкви Київського патріархату в США (саме закордонні діаспори найбільш піддатливі до проекту УПЦ КП-2, оскільки з підозрою ставляться до запропонованих патріархом Варфоломієм умов Томосу з передачою закордонних парафій під омофор Його Святості (це частина церковно-політичної ідеологеми відповідальності Вселенського Престолу за православну діаспору).
Та повернемось до обіцяних нюансів. Останніми роками Фанар досить чітко зайняв одну зі сторін у внутрішньополітичній боротьбі у США. Більшою мірою це вибір навіть не Константинополя, а впливової групи єпископів Американської архієпископії (згадаймо участь архієпископа Елпідіфора Ламбрініадіса в марші BLM у Вашингтоні влітку минулого року). Частково це спосіб вираження лояльності панівним політичним тенденціям, частково – продукт внутрішнього ліберального крену у сфері політичної теології.
Однак через значну кількість вірних та (що, можливо, не менш важливо) фінансовий ресурс (що відіграє значну роль у підтримці діяльності Вселенського патріархату) цей крен задає певні рамки і для позиції самого Фанару. ПЦУ ж природньо орієнтується на позицію Вселенського патріарха, який продовжує кампанію з просування визнання нашого Томосу помісними православними Церквами. Звісно, не варто повторювати пропагандивні штампи московських агітаторів, які малюють з ПЦУ лише маріонетку Фанару, спеціально створену для пробиття останнього консервативного бар’єру в християнському світі – «російського православ’я».
Реальність значно складніша, і церковна сфера політики також представляє собою переплетіння різнорідних інтересів. У самій ПЦУ потрохи виділяються ліберальний і консервативний табори, і досить здорову позицію проявляє священноначаліє, яке не боїться деколи критикувати різні модерні віяння.
Але у відкриту критикувати деструктивні моменти у лоні грецької діаспори, на мою думку, не на часі. Замість єпископату таке прояснення позицій можуть брати на себе і миряни (наприклад у дискусії щодо Соціальної доктрини Вселенського патріархату). Насамперед ця робота має бути спрямована, звісно, на просвітницьку роботу серед самих українських віруючих ПЦУ (на жаль, попри здорові моральні орієнтири, у сфері осмислення взаємовідносин церковного і політичного найголосніше проявляється саме ліберальна точка зору, представлена, як не парадоксально, рядом вихідців з Московського патріархату).
Об’єктивно кажучи, ПЦУ зацікавлена у більш чіткій артикуляції свого консервативного крила з метою зменшення перешкод для інтеграції поки що неприєднаних православних громад і спростування московської пропаганди. В Україні серед прошарку свідомих вірян, які є кістяком громад, відсоток модерністів, на щастя, поки що мізерний.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: Митрополит Епіфаній / Facebook
