Християнство vs ісламський світ: небезпека хибної лінії фронту

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Суспільно-політичні і культурні уявлення рідко бувають гомогенними. У них переплітаються елементи відмінних світоглядних систем, часом ворожих між собою.

Не є винятком і уявлення, що стосуються протистояння між сучасним Заходом та ісламським світом. Можливо, в деяких випадках гетерогенність уявлень не несе суттєвої шкоди. Та в згаданій ситуації шкода наявна. Принаймні, якщо виходити з християнської точки зору та точки зору етнічного і культурного самозбереження народів Західної цивілізації.

Коренем згубної плутанини тут є нерозрізнення християнства та західних/європейських народів із одного боку та сучасного Заходу – з іншого.

Конфлікт між Заходом та ісламським світом існує. Також існує певна неминучість конфлікту між християнством та ісламом. Крім того, значна доля мігрантів, які опановують землі західних народів, походять саме з ісламських країн. Одначе все це не скасовує тієї обставини, що ворогом християнства і західних народів залишається сам Захід.

Я маю на увазі Захід передусім як ідеологічний продукт, плід парадигмальних ідей-мотивів Модерну, що вилилися у Просвітництво та подальшу динаміку «ізмів» (яка нині врешті-решт вилилася у те, що можна умовно назвати ліво-ліберальною ідеологією).

Саме цей Захід сьогодні протистоїть ісламському світу, не перестаючи бути ворожим християнству, залишкам європейської культури, етнічній субстанції Західної цивілізації та самій людській природі.

Погляньмо на той же антиталібанський дискурс. Є очевидним, що в його основі лежить аж ніяк не вболівання за долю десятка тисяч афганських християн, становище яких було тяжким і до реваншу Талібану. В його основі – незадоволеність провалом одного з проектів ідеологічної експансії. І ті самі принципи, які визначали зміст цієї експансії, нині породжують риторику і політику прийому афганських мігрантів. Звісно ж, мігрантів потрібно не лише приймати – їм потрібно створювати комфортні умови. Зокрема – витісняючи з публічного простору християнство.

Те, що продовжує віддаляти від Бога і нищити західні народи, і те, що нав’язується народам ісламського світу, – це одне і те ж саме: бунт проти трансцендентного, відкидання природного порядку, бунтарство (емансипаторство) як таке, антропологія позбавленого якостей індивіда. Ісламському світу може накидатися поміркована секуляризація, натомість у країнах Заходу бути світським вимагають від самого християнства. В ісламських країнах руйнуються ще донаціональні ідентичності та соціальні моделі – у Європі проголошується архаїчним варварством сам націоналізм і здійснюються спроби втілити в життя концепцію суспільства як механічної маси людей різних рас і культур. І т.д., і т.п.

Крім такого ідейного виміру варто відзначити вимір практичний. Агресія західних держав проти країн ісламського світу, яку ми могли спостерігати впродовж двох останніх десятиліть, спричинила вкрай деструктивний ефект бумерангу. Режими, що стали об’єктом агресії, були далеко не ідеальними, але їхнє усунення або спроби цього усунення посприяли посиленню різновиду ісламізму, який можна назвати глобалістським і постмодерністсько-фундаменталістським – сповненим глобальних претензій (замість зосередженості на локальній проблематиці) і відчуженим від богословсько-правових традицій. Піком підйому такого ісламізму став феномен Ісламської держави Іраку та Леванту.

Особливо болісні наслідки західна агресія мала для місцевих християнських меншин. Низка подій – від окупації Іраку до підкидання дров у вогнище громадянської війни в Сирії – призвели до суттєвої дехристиянізації близькосхідного регіону. Причому християни зазнавали переслідувань від рук не лише ісламістів формату ІДІЛ, але й підтримуваних Заходом «демократичних опозиціонерів».

Нарешті, наслідком західного втручання став колосальний міграційний натиск на Європу (тут, звісно, потрібно розмежовувати «первісний імпульс» біженців, спекуляції на цій темі, обґрунтовану цими спекуляціями політику «відкритих дверей» та подальші міграційні хвилі, які заохочувалися такою політикою).

Зрозуміло, що іслам лишався б викликом і тоді, якби Захід не спричиняв змальованого ефекту бумерангу. Одначе нині першочерговим ворогом християнства і західних народів є не іслам, а те, що виросло на європейському ґрунті, будучи продуктом та інструментом дехристиянізації.

Це не означає, що протистояння Заходу ісламському світові за жодних умов не можна розцінювати як корисне. Проте випадки, де таке протистояння є корисним, – це лише поодинокі точки, в яких лінія фронту, розгорнутого сучасним Заходом, перетинається з тією лінією, яка справді відповідає інтересам християнства і західних народів.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Voonze.com

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: