Ігор Загребельний
16 жовтня неподалік Парижу розгорілася кримінально-цивілізаційна драма: молодий мігрант-чеченець відрізав голову шкількому вчителю за те, що той під час занять показував дітям карикатури на Мухаммеда з метою демонстрації сутності свободи слова.
29 жовтня мігрант із Північної Африки, який лиш нещодавно дістався до Європи через о. Лампедузу, зарізав у соборі Ніцци трьох християн.
Декому може здатися, що ці події за суттю майже ідентичні. Але чи так це насправді? Відповідаючи на це питання пропоную уважніше придивитися до першого інциденту.
Цей інцидент шокував багатьох. Чимало противників мультикультуралізму сприйняли його за те, що можна вигідно використати в полеміці. Що ж, відрізана голова – справді непогана ілюстрація для підтвердження тези «мультикультуралізм вбиває». Одначе використання подібних аргументів свідчить про слабкість позицій противників мультикультуралізму щонайменше подвійним чином.
По-перше, невже заселення європейських земель неєвропейцями було би чимось хорошим, якби йому не були властивими подібні ексцеси?
По-друге, емоційна сила аргументу спирається на одну з догм сучасного світу: людське життя є найбільшою цінністю. А ця догма належить передусім тим, хто якраз сприяє розчиненню залишків європейськості у мультикультурному болоті.
Говорити, що вбивати через власні релігійні переконання погано, означає ломитися у відчинені двері. Так, це справді погано – визнає той, хто сприяє наводненню Європи мігрантами. Погано ставити якісь там релігійні переконання – оцю метафізику – вище за свободу слова і самовираження. А вбивати за них і поготів.
Заселення Європи мігрантами відбувається якраз в ім’я боротьби з тим, на що було накинуто ярлик «метафізики». Останній протиставляють цінність людини, зрозумілої в якості абстрактного індивіда, а також кілька «самоочевидних» мотивів-гасел, зокрема «свободи» та «рівності». «Метафізикою» оголошується етнічність (навіть якщо вона проявляється на такому фізичному рівні як расовий тип), локальні традиції і, звісно ж, християнська релігія (в міру того, наскільки вона залишається сама собою, а не стає додатковим рупором панівного дискурсу). Для боротьби з цими речами можна потерпіти й іслам. Якоюсь мірою і до певного часу.
А що на це все скажуть самі християни? Напевно, що християнство на відміну від ісламу є релігією миру і любові (принаймні це стосується тих християн, які до слів «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву» не додають щось на кшталт «а також у міжрелігійний діалог і братерство народів під проводом ООН»). Проте нагадаю, що впродовж багатьох віків у християнських державах була звичною практикою смертна кара за релігійні злочини, в тому числі радикальні вияви богозневаги. Відзначу також, що журнал «Charlie Hebdo», корикатури якого показував обезголовлений вчитель, устиг відзначитися і мерзенними антихристиянськими карикатурами.
Я жодною мірою не стверджую, що сьогодні, в умовах постхристиянських суспільств, християни повинні самостійно страчувати тих, хто здійснює жахливі святотатські і богохульні акти. На відміну від віри старозавітнього Ізраїлю та ісламу, релігія новозавітньої Церкви не містить у собі фіксованих юридичних норм на кшталт судових приписів П’ятикнижжя та законів шаріату. Відтак ряд практичних речей залежить від контексту. До масового поширення християнства і виникнення християнських держав Церква боронила істину і святощі передусім кров’ю своїх вірних. В умовах християнських держав світські володарі чинили слушно, використовуючи меч проти тих, хто посягав Божий маєстат, чистоту віри і природне право. Нині Церква опинилася у нових умовах, характеристика яких становить непросту проблему.
Отож, повторюся, я не стверджую, що сьогодні християнські відчайдухи мають самостійно робити те, чим у кращі часи займалася світська влада (хоч це і не скасовує актуальності багатьох інших методів протистояння могутній хвилі богозневаги).
Мені йдеться про інше. Багатьом сучасним християнам мотиви згаданого чеченця здаються абсолютно незрозумілими. У цій ситуації можна виділити два пов’язані між собою аспекти. З одного боку – збайдужіння до власної релігії, відмова від теоцентризму, втрача відчуття сакрального. З іншого боку – ідолопоклонство перед земним життям.
Земне існування справді сповнене великою цінністю. Подібним чином свою цінність мають сонце, родючість, стихії природи та багато інших речей, які ставали предметом язичницьких культів. Ідолопоклонство полягає не в шануванні чогось онтологічно лихого, а в порушенні встановленого Богом порядку, передусім – у самому акті ставлення творіння понад Творця.
Християнство цінує земне існування з особливою виразністю. Уже на рівні біблійної лексики, у багатозначності терміну «шеол/ад», закорінене певне ототожнення смерті (припинення земного існування) і вічного засудження. Подібним чином споріднені між собою поняття воскресіння і вічної винагороди. Християнство особливо строге у сприйнятті принципу «Не убий» і допускає позбавлення життя лише в поодиноких випадках (самозахист, смертна кара, справедлива війна тощо).
Одначе цінність земного життя не є чимось самодостатнім і абсолютним. Вона випливає з того, що її, власне, і обмежує. Земне життя є певним прообразом, передсмаком, тінню вічного життя з Богом, яке ми маємо осягнути по смерті.
Християнська цивілізація була збудована на крові мучеників, на свідченні переконання, що існують речі, значно важливіші за земне життя. Натомість абсолютизація земного існування була одним із вимірів дехристиянізації. Не один християнський мислитель зауважував, що запальними противниками війни та смертної кари якраз є атеїсти: заперечуючи життя після смерті, вони закономірно починають проголошувати найвищою цінністю земне існування.
Хоч, звичайно, порушення розумного порядку не може не призвести до непослідовності. Ті, хто боролися проти мілітаризму і репресивного апарату держави, здобувши владу, самі розпочинали війни і налагоджували страхітливу машинерію політичного терору. Нині в умовах панування догми про життя людини як найвищу цінність задля порятунку тисяч осіб від коронавірусу впроваджують дуже жорсткі заходи, але ті, хто стоять за цими заходами або їх підтримують, не бачать нічого лихого у вбивстві сотень мільйонів ненароджених дітей.
Для мене як християнина очевидно, що іслам є хибною релігією, спотвореною формою єдинобожжя. Також є очевидною неминучість певної християнсько-мусульманської конфронтації. Одначе мені здається, що для сучасного дехристиянізованого Заходу мусульмани можуть послужити нехай і не вчителями, але, принаймні, нагадуванням. Нагадуванням про принципи, які раніше стояли в центрі Західної цивілізації: що існує трансцендентний Бог і служба Йому є значно вищою за земне життя.
Напади 16 та 29 жовтня мають принципово відмінний характер. В останньому випадку була атакована християнська віра. В першому – ворожий християнству нігілізм, що стоїть в основі мігрантського вторгнення до Європи. Виконавці нападів справді можуть не розрізняти християнства та світських догм сучасної Франції. Але таке розрізнення повинні робити християни, чітко протиставляючи правдиву ієрархію цінностей та брехливих ідолів сьогодення.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: Pierre Suu/Getty Images
