Католицький універсалізм і сучасна проповідь «братерства»

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Особливістю сучасної доби є те, що зло у ній часто утверджується чином, протилежним тому, який ми бачимо під час попередніх етапів руйнування християнської цивілізації. І навпаки: те, що було бажаним саме по собі і що слугувало інструментом протидії руйнівним процесам, нині може цим процесам служити.

Така логіка виразно простежується у питанні державного партикуляризму.

Християнська цивілізація знає спроби побудови єдиної імперії і знає партикуляризм християнських держав. Одначе, визнаючи легітимність такого партикуляризму, Церква прагнула, аби він не руйнував єдності християнського світу.

Ця єдність зазнає дуже сильного удару в ранньомодерну добу. Причому викликаним Реформацією поділом справа не обмежується. Навіть католицькі країни дозволяли собі керуватися макіавелістськими принципами. Чого лише варта Франція, яка брала участь у Тридцятирічній війні на боці протестантського блоку і періодично підігрувала Османській імперії. За цих умов Рим докладав чималих зусиль, аби подолати конфлікти і консолідувати християнські держави. Передусім – для опору ісламському світу.

Щось подібне ми бачимо впродовж кінця XVIII – усього XIX століття. Держави «старого режиму» об’єднуються, аби протистояти революційній Франції та ширенню ліберальних ідей загалом. У цей час чимало католиків надихалися ультрамонтанством з його пафосом Римського Папи як вселенського владики, трон якого стоїть вище за суверенітети звичайних монархів. На практиці, одначе, солідарність держав «старого режиму» часто не витримувала спокус державного егоїзму, а ультрамонтанство лишалося тільки благочестивою теорією – на практиці продовжував існувати абсолютизм, і йому з часом довелося поступитися місцем конституційним монархіям, а то й республіканським режимам.

Нарешті, Церква несла проповідь миру у контексті Першої світової війни. Та до цієї проповіді не прислухалися, війна забрала мільйони життів, мала страхітливі морально-антропологічні та політичні наслідки і створила передумови, аби за два десятиліття спалахнула ще жахливіша війна.

Здавалось би, виступаючи у повоєнний час із закликами до миру і солідарності, церковні кола лише продовжували ту саму проповідь, яка лунала п’ятдесят, сто і більше років до того. Одначе у першу чергу змінився контекст, а за зміною контексту послідувала і зміна проповіді. Особливо радикальною ця остання зміна виявилася під час теперішнього понтифікату.

Для того, аби запропонувати цілісне порівняння традиційного католицького універсалізму і новітніх ватиканських закликів до «братерства», необхідно принаймні побіжно оглянути ряд питань – таких як співвідношення згаданого універсалізму та світських космополітичних доктрин, масонський етос «братерства», обставина, що церковні заклики до солідарності відзначаються все більш горизонтальним, світсько-гуманістичним характером, прогресистсько-емансипаторські витоки такої трансформації. Одначе тут я обмежуся вужчим питанням: у що на практиці обертається проповідь «братерства» у виконанні Папи Франциска і не тільки?

Навіть дуже загальні, абстрактні тези універсалістського характеру сьогодні, з одного боку, створюють нішу для посилення наднаціональних інститутів і, з іншого, сприяють критиці тих політичних сил, які захищають власні державні суверенітети та національні інтереси. Проте у випадку риторики Франциска справа не обмежується загальними тезами, які – треба визнати – самі по собі справді несуть частку доктринальної істини. Франциск досить відверто говорив і писав про необхідність посилення наднаціональних інститутів і не шкодував ярликів стосовно політиків, які елементарним чином протиставляють себе глобалістському мейнстріму (дозволю собі процитувати одного з оглядачів останньої Францискової енцикліки: «“Fratelli tutti” жодного разу не згадує про єресь або схизму, натомість слово “ксенофобія” з’являється у ній чотири рази. “Стіни” (маються на увазі ті, що захищають національні кордони) згадуються тринадцять разів, завжди зневажливо. “Популізм” з’являється дванадцять разів, у позитивному світлі – ніколи. Також є згади про “місцевий нарцисизм” та “насильницький націоналізм”»).

Необов’язково бути проникливим політологом, аби розуміти, що наднаціональні інститути та центри впливу, а також політичні сили, які експлуатують глобалістську риторику, є дуже далекими від християнства. Щонайменше, вони виразно зорієнтовані на подальше просування абортів, ЛГБТ, фемінізму. І навпаки: «популісти» й «ізоляціоністи» більшою чи меншою мірою протистоять цим речам і схильні захищати свободу релігії. Зрештою, нині Ватикан легітимізує не лише сили, які провадять ворожу християнству політику, але й саму цю політику. Чого лише варта співпраця з ООН, зокрема у площині Цілей сталого розвитку, які слугують підставою для подальшого просування так званих «сексуального і репродуктивного здоров’я» та відповідних «прав», «сексуальної освіти» і «планування сім’ї» (інакшими словами – контрацепції, абортів, розпусти, сексуальних відхилень).

У що на практиці обертається ватиканська проповідь «братерства», легко простежити на прикладі Євросоюзу. У травні цього року Франциск прийняв президента Європейської комісії Урсулу фон дер Ляєн. Спілкуючись опісля з журналістами, глава брюссельських бюрократів відзначила наявність спільних цінностей і заявила, що розраховує на «силу релігії», здатну протидіяти викликам «поляризації, популізму, націоналізмів». Брюссель веде перманентну боротьбу проти Польщі та Угорщини, зокрема – з огляду на тамтешні ініціативи, спрямовані проти ЛГБТ-ідеології. За якихось неповні два місяці після зустрічі з Франциском фон дер Ляєн накинулася на Угорщину у зв’язку з прийнятим там законом, що захищає дітей від ЛГБТ-пропаганди. Ватикан ніяк на це не відреагував – як і під час минулорічної бюджетної колотнечі щодо Будапешту та Варшави та тиску проти останньої у зв’язку з її політикою захисту ненароджених дітей. Натомість Ватикан засуджував і продовжує засуджувати «популістів», «націоналістів» та «ізоляціоністів», а такі ярлики нині закріплені за центральноєвропейськими націонал-консервативними урядами (попри всю їхню поміркованість і недостатню послідовність).

І справа, на жаль, не обмежується конкретними ситуаціями, коли Ватикан опиняється по одну з сторону з тими, хто вимагає від Польщі дозволити убивати дітей і тисне на Угорщину з вимогою пускати до шкіл пропагандистів ЛГБТ. Зараз ЄС рухається в напрямку перетворення на структуру, де національне дисидентство стане неможливим у принципі. Немов пародія на коаліції проти республіканської Франції та пізніший Священний союз, які мали стримувати поширення руйнівних ідей, нині твориться своєрідний Сатанинський союз, покликаний не допускати, аби поодинокі країни захищали залишки Божого порядку. Ватиканська риторика сприяє такому остаточному виродженню ЄС.

Подібна ситуація спостерігається і в глобальному масштабі: теперішні заклики до міжнародної солідарності у першу чергу слугують обмеженню державних суверенітетів і все більшому натискові антихристиянських сил на острівці нормальності.

Якщо встановлення глобальної влади Антихриста припаде на нині живі чи найближчі покоління, можна припускати, що це встановлення та теперішні глобалістські тенденції розділятиме фаза напруги у міждержавних відносинах, можливо – у формі масштабних війн. Одначе глобалістські тенденції уже зараз служать владі Антихриста – не як конкретної особи, а як системи, яка відвертає людей від Бога. Відтак церковні структури, обслуговуючи ці тенденції, виконують функції Лжепророка – попри те, що в їхній проповіді можуть бути наявними окремі доктринально слушні моменти. Зрештою, сам Антихрист-особа, напевно, буде непоганим знавцем Святого Письма і вміло маніпулюватиме істинами.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: CNS photo / Reuters

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: