Ігор Загребельний
Росія має зійти з історичної арени у якості потужного гравця. Серед свідчень на користь цієї тези можна виділити наступне: теперішня Росія є силою, позбавленою місії. Будь-якої грандіозної місії – не тільки хорошої, але й лихої.
За останні два з лишком століття Росія встигла відзначитися і в захисті, і в руйнуванні християнської цивілізації та природного порядку речей загалом.
У першій пол. XIX ст. Санкт-Петербург був однією з найважливіших контрреволюційних сил Європи.
Спершу Російська імперія взяла участь у приборканні полчищ Наполеона і тим самим – у порятунку Європи від революційної тиранії. Цьому, щоправда, передувало царювання Єкатерини II – поціновувачки і покровительки тих самих інтелектуалів, які підготували хмиз для багаття Французької революції і подальшої загальноєвропейської бійні. Проте такою поведінкою вона не особливо вирізнялася на тлі тогочасних монархів.
Після Віденського конгресу Росія перетворюється на «жандарма Європи» – стає пострахом для тогочасних підривних сил. Вона виправдано користувалася цим статусом аж до Весни народів (включно). В часі останньої Росія залишається одним із основних об’єктів ненависті революціонерів. Досить почитати пасажі Маркса та Енгельса, аби зрозуміти, чим саме тогочасна Росія була в очах лівих, революційних середовищ. І Санкт-Петербург дійсно виправдав побоювання революціонерів: 1849 року російські війська допомогли Габсбургам придушити революцію в Угорщині і тим самим завдали удару по загальноєвропейській революції як такій.
При цьому варто зазначити, що, беручи участь у протистоянні підривним силам у загальноєвропейському масштабі, сама Росія продовжувала відзначатися різкою антикатолицькою політикою на власних територіях, а загальний стан релігійності і моралі серед вірних синодальної Церкви залишав бажати кращого.
У другій пол. XIX – на поч. XX ст. у російському суспільстві почали стрімко розгортатися процеси світоглядного розкладу – включно з поширенням марксизму. Ці процеси увінчалися двома революціями 1917 року і приходом до влади більшовиків. Таким чином, за трішки більше ніж пів століття Росія із «жандарма Європи» перетворюється на носія ультралівої ідеології. Москва стає не тільки столицею радикально антихристиянського, антитрадиційного, антилюдського режиму, але й центром експорту відповідних ідей у світовому масштабі: справджується передбачене у Фатімським об’явленнях глобальне поширення «помилок Росії».
Наприкінці ХХ ст. радянська система зазнає краху. Станом на той час Захід у багатьох відношеннях наздогнав, а у дечому і перегнав Росію у деструктивних процесах. Частково «помилки Росії» і споріднені з ними речі були утверджені за прямої чи опосередкованої участі Москви, частково – у рамках внутрішньої логіки розвитку Заходу. Не одужавши як слід від наслідків панування більшовизму, Росія наразилася на нові хвилі деградації, що йшли з Заходу. Лише з часом путінський режим почав використовувати окремі елементи консервативної риторики і, ще меншою мірою, консервативної політики.
Теперішня «трішки консервативна» Росія справді намагається виглядати симпатичною в очах правих дисидентів на Заході. Одначе це не більше ніж один із напрямків її прагматичної політики, і цей напрямок легко поєднується з таким же прагматичним опрацюванням західних ультралівих середовищ (а також дружбою з комуністичними режимами) і використанням успадкованої від СРСР риторики антиколоніалізму. Немає жодних серйозних підстав бачити в теперішній РФ щось подібне до Російської імперії зразка першої пол. XIX ст.
Якщо й визначати місце Росії у системі протистояння традиційного і антитрадиційного, то її роль нині полягає у підіграванні силам розкладу у якості «консервативної страшилки».
Передусім ця її згубна роль позначається на країнах Центрально-Східної Європи. Сам чинник російської загрози чи безпосередньої агресії штовхає ці країни до інституційного узалежнення від Заходу. Що стосується площини культурних війн, то тут спостерігається дискредитація консервативних позицій через їхнє ототожнення з гаданими цінностями кремлівського режиму. Сьогодні найпершою жертвою оцього російського підігрування силам розкладу є Україна. Проте подібна логіка працює навіть у випадку Польщі: безпекові обставини особливим чином прив’язують її до США, а представники ліберальної опозиції вдаються до заяв на кшталт тощо, що «гомофобія» чинного польського уряду робить його соратником Путіна (ці заяви особливо абсурдні і лицемірні, адже Польща і на державному, і на суспільному рівні значно консервативніша за Росію, а теперішній націонал-консервативний уряд є куди більш послідовним у антиросійській політиці, ніж уряд Туска & Co).
Стосовно країн Заходу, то тут російський недоконсерватизм не настільки руйнівний, але теж по-своєму підігрує ідеологічному мейнстріму, вносячи зайву дезорієнтацію у ряди правих дисидентів.
Якщо не враховувати згаданих обставин, масштабне зло, яке нині несе Росія, – це зло «не ідеологічне», зло, позбавлене виразної історіософської субстанційності. Грубо кажучи, це зло гопника. Безперечно, і агресія проти України, і позиція, обрана Росією стосовно Заходу, спираються на ряд обставин, які можна назвати ідеологічними. Але ці обставини не мають стосунку до вістря історії. Росія не є Катехоном, але так само вона не є якимось першорядним знаряддям утвердження влади Антихриста.
Звісно, ми можемо припускати, що Диявол ще надихне Москву на якусь грандіозну місію і дасть їй належну силу. Але поки що виглядає більш вірогідним, що Росія просто сходить із історичної арени, і те, що вона зараз чинить, є всього лише передсмертними конвульсіями. Вона не може розраховувати ні на Боже благословення, ні на тривалу диявольську підтримку. Чим швидше припиняться її конвульсії, тим краще для всіх, хто намагається захистити залишки Божого порядку. Бо ці конвульсії є всього лишень відволікаючим маневром сил зла.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
