Левіафан проти коронавірусу

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Левіафан проти коронавірусу ілютрація 1

Ігор Загребельний

Про те, що коронавірусна криза посприяла розширенню контролю держави за суспільством, було написано і сказано чимало. Напевно, багатьом, хто міркував про це розширення, приходив у голову знаменитий образ держави-Левіафана. Одначе сьогодення дає багато підстав не тільки для асоціацій із образом Левіафана, але й для безпосереднього звернення до міркувань Томаса Гоббса.

Отож, пригадаймо в загальних рисах ідеї Гоббсового «Левіафана» та обставини появи цього твору.

Левіафан – це могутнє морське чудовисько, яке згадується у 40 та 41 главах Книги Йова. Пишучи свій найвідоміший твір, Гоббс хотів посприяти посиленню королівської влади. Саме тому він і запозичив цей біблійний образ. У згаданому фрагменті Біблії Левіафан постає як сила, нездоланна для звичайних людей: «Хіба він не страшний, коли його збудити? Хто може перед ним устоятись? Хто був напав на нього й зостався цілим? Ніхто у цілій піднебесній» (41:2-3).

Для Гоббса держава-Левіафан – це також велика колективна людина, «смертний Бог» і механізм. Таке накладання образів нині може видатися дивним. Адже чудовисько (тварина) і людина є живими організмам, а не штучними механізмами. Проте, як відзначав Карл Шмітт, у часи Гоббса, коли механістичні уявлення лиш починали формуватися, чіткого розрізнення між організмом і механізмом не існувало.

Безпосереднім тлом бажання Гоббса посприяти посиленню королівської влади була революційна нестабільність у тогочасній Англії, а ширшим контекстом – спричинені Реформацією релігійні війни. Саме названі намір і контекст формують два полюси, зв’язок між якими є віссю «Левіафана»: «війна всіх проти всіх» і всевладний суверен.

Гоббс пориває з античними і середньовічними християнськими уявленнями, згідно з якими людина є покликаною гуртуватися у спільноти соціальною істотою, моральні норми мають дополітичну природу, а сама політична влада сходить згори – від Бога. Для Гоббса всі люди рівні за своєю природою і є егоїстичними атомами, які перебувають у стані взаємної боротьби. Саме тому природним станом людини є «війна всіх проти всіх».

Альтернативою цього вкрай виснажливого стану – стану постійної небезпеки – є суспільний договір, унаслідок якого і виникає держава, «єдина особа, відповідальною за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору множина людей, аби ця особа могла використовувати всю їхню могутність і можливості так, як вважає за потрібне задля їхньої злагоди і загального захисту» (гл. XVII).

Таким чином держава черпає свою владу не від Бога, а від суспільства, множини людей. Водночас вона має над суспільством майже необмежену владу (в усякому разі, перед нею не стоїть низка обмежень, які були властивими християнським монархіям Середньовіччя). З точки зору пізнішого поділу держава Гоббса є саме механізмом, а не організмом: це штучне чудовисько і «Бог», немов машина створений самими людьми.

Найпомітнішою паралеллю між ідеями «Левіафана» та реаліями сьогодення є жертвування свободою заради безпеки. Втомившись від узаємного протистояння, Гоббсові індивіди погоджуються створити державу, віддаючи їй частку своєї свободи. Нині нас переконують, що задля нашої ж безпеки державні, наддержавні та комерційні структури можуть збирати про нас інформацію, втручатися у наше приватне життя, обмежувати свободу пересування та руйнувати бізнес.

Уся концепція «Левіафана» спирається на припущення про небезпечний стан «війни всіх проти всіх». Ця «війна» не обов’язково є безпосереднім силовим протистоянням, «бо війна полягає не лише у битві чи бойовій дії, а й у проміжку часу, коли достатньо дається взнаки воля до змагання у битві» (гл. XIII). Хоч Гоббс і наводить приклад «диких племен», «війна всіх проти всіх» передусім є абстракцією, у яку необхідно повірити. Філософ просто категорично стверджує, що «впродовж того часу, коли люди живуть без загальної влади, яка б усіх тримала у страху, вони перебувають у становищі, яке називається війною» (там само).

Важливо відзначити й інше: Гоббсовий суверен є кінцевим арбітром істини. По-перше, філософ стверджує, що до виникнення держави з її законами не існувало справедливості і несправедливості. По-друге, для Гоббса суверен є найвищою інстанцією у справах релігії.

Сьогодні нам не пропонують чітких переконливих прогнозів стосовно наслідків поширення коронавірусу. Спершу нас змушували повірити у величезні показники смертності, але вони виявилися занадто фантастичними і їх довелося знизити. Раціонального співставлення прогнозів смертності і наслідків спричинених локдауном економічних негараздів запропоновано не було. Натомість нам пропонують альтернативу: або сумлінне виконання всього того, що наказує влада, або катастрофа. Якщо ви не погоджуєтеся з оцінкою масштабів небезпеки та заходами, нібито необхідними для приборкання вірусу, про вас потурбуються: в Інтернет-просторі – цензура і алгоритми соцмереж, оффлайн – поліція.

Чи не є ця катастрофа, якою нас лякають, передусім умоглядністю, необхідною для обґрунтування нових правил, які нам диктують, – подібно до умоглядної «війни всіх проти всіх», віра у яку була покликана обґрунтувати владу Левіафана?

Ще одна важлива паралель стосується соціального атомізму. У часи Гоббса ідея того, що суспільство є масою рівних за природою людей-атомів, була радикальним теоретичним новаторством. Становий поділ, дуалізм світської та церковної влади, міцна згуртованість у міські та сільські громади, цехова організація ремісництва – все це у тодішній Європі зазнавало ерозії, одначе продовжувало існувати. Суспільства були живими організмами, складеними з відмінних органів, тканин і клітин. Доповнюючись переконаністю в існуванні божественних законів, що були вищими за державне право, така соціальна структура обмежувала владу монархів.

Сьогодні така соціальна структура є давно перегорнутою сторінкою історії (останнім масштабним виявом боротьби за традиційні соціальні та локальні вольності відносно посягань монарха були Карлістські війни XIX ст. в Іспанії). Помітною додержавною соціальною клітиною, яка сьогодні продовжує своє існування, є сім’я. І дивним чином уже на початку глобального карантину почали лунати голоси про те, що зараз якраз час «скасувати сім’ю».

Численні звинувачення у бік сім’ї, прагнення знищити залишки базових уявлень про чоловічу та жіночу природу, нові стратегії промоції руху ЛГБТ у дивній прив’язці до теми COVID-19 із того часу не припинялися (чого лише теза про взаємозв’язок коронавірусу і «патріархату», яку нещодавно висловив генсек ООН Антоніу Ґутерреш). Водночас, як зауважує ряд оглядачів, серед соціально-психологічних наслідків карантинних заходів є поглиблення взаємної відчуженості, недовіри, нездатності гуртуватися у спільноти.

Інакше кажучи, чимало впливових сил спробували скористатися COVID-19, аби досягти ще більшого у справі перемелення суспільств на фарш, нищення будь-яких спільнот, здатних у відповідності до принципу субсидіарності претендувати на відносний суверенітет.

Нарешті, посилення глобалістських тенденцій. Гоббса навряд чи можна назвати глобалістом. Одначе ідея світового уряду, хоч і не міститься у «Левіафані» експліцитним чином, випливає з його логіки. Гоббс пише, що, долаючи стан «війни всіх проти всіх» на локальному рівні, держави перебувають у цьому стані у відносинах між собою. Якщо визнавати слушність подолання взаємної боротьби індивідів, то варто визнати слушність подолання боротьби держав, а для цього подолання необхідно створити Глобального Левіафана.

Власне, саме такою, антивоєнною ціллю мотивувалося створення ООН. Упродовж останніх десятиліть сили, які виступають за обмеження державних суверенітетів на користь наднаціональних структур, обґрунтовували це прагнення необхідністю подолання глобальних викликів. Серед цих викликів чільне місце займала екологія. Нині компанію довкіллю, яке стало предметом квазірелігійного поклоніння, склала боротьба з коронавірусом.

Звісно, періоди надзвичайних випробувань роблять виправданими концентрацію влади і обмеження прав населення. Ці концентрація і обмеження становлять зміст диктатури у традиційному, давньоримському сенсі цього терміну. Одначе автентична диктатура є виключно короткочасним явищем. Якщо вона виходить за межі короткого періоду, вона демонструє тенденцію перетворення на тиранію у сенсі несправедливого правління.

Уже самі по собі концентрація влади і обмеження прав є спокусою не ділитися владою і не повертати права після вирішення ситуації, задля якого ці концентрація і обмеження запроваджувалися. Проте сьогодні ми маємо справу не лише з гіпотетичною можливістю незворотності змін, свідками яких ми були з початку поширення COVID-19. На користь цієї незворотності свідчить незмінність вектора історії.

З часів Гоббса держава майже невпинно посилювала владу над суспільством. Зараз вона ділить свою владу з наддержавними та комерційними організаціями. Але від цього суть не змінюється: все більше ігнорування принципу субсидіарності, все більший контроль.

Перефразовуючи одного сумнозвісного мислителя можна сказати, що, якби епідемії COVID-19 не було, її просто вигадали б. Цього вимагає логіка росту ненаситного Левіафана.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.