Легалізація содомського гріха: бунт інстинктів і розуму*

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Від редакції: Пропонований текст цікавий з-поміж іншого тим, що аналізує ЛГБТ-проблематику, апелюючи до специфічної інтелектуальної традиції «лібералізму», насамперед ідей Фрідріха фон Гаєка. Оскільки предметом статті є не сама згадана традиція, ми не відволікалися на численні «але»: наскільки цей «лібералізм» був і є лібералістичним або антилібералістичним, чи можна говорити про один-єдиний лібералізм і т.д. Зокрема, у тексті збережено авторські формулювання на кшталт «справжній ліберал».

***

Василь Магас

Починаючи з 1968 року у майже всіх країнах Заходу різко змінилося ставлення до содомського гріха – його перестали вважати не лише злочином чи психічним відхиленням, але й гріхом взагалі. Союз двох одностатевих осіб у правах прирівняний до шлюбу між чоловіком і жінкою, у тому числі у праві на усиновлення і виховання дітей. Пройдено шлях від рухів за визнання права бути «не такими» до гей-прайдів, тобто – «парадів гордості».

На тлі двохтисячолітньої історії християнства такі зміни відбулися за порівняно дуже короткий період. Ще не зійшли з арени покоління, які формувалися у зовсім іншому дусі. Людство вступило в період дуже радикального соціального експерименту, що вимагає його всебічної оцінки.

Згідно норм християнської моралі содомський гріх входить у число особливо тяжких – тих, що «кличуть помсту з неба». Згідно Катехизму, «спротив пізнаній правді християнської віри» – це гріх проти Святого Духа, який не підлягає прощенню. Тому, для віруючої людини оцінка названих процесів не може бути предметом дискусії. Проте, на жаль, в умовах сучасної Європи апелювання до Божих Заповідей не лише перестало бути аргументом для тих, хто прямо робить їм виклик, але й не сприймається абсолютною більшістю суспільства.

Нинішня легалізація содомського гріха значною мірою є вінцем так званих «визвольних» рухів, рухів за звільнення людини від обмежень, накладених традиціями та нормами моралі, що особливо активізувалися з часів сексуальної революції 1960-х років. Як зазначає впливовий американський філософ, політичний економіст і публіцист ліберальних поглядів Френсіс Фукуяма, «і ліві, і праві брали участь у цих спробах звільнити індивідів від обмежувальних правил, але акценти при цьому розставляли по-різному. Простіше кажучи, лівих хвилював стиль життя, правих же хвилювали гроші. (…) І ліві, і праві засуджували надмірний індивідуалізм протилежної сторони. (…) Але жодна зі сторін не бажала поступитися своєю власною сферою вільного вибору задля обмеження іншої сторони» [1].

Жодні суспільно-політичні рухи неможливі без відповідного ідейного підґрунтя. Тому, крім інстинктів, важливим чинником стало те, що заперечення традицій та моральних норм з певного часу стало модою в окремих інтелектуальних колах.

Прикладом цього може бути так звана Блумсберійська група, сформована на початку ХХ століття і в яку входили молоді англійські вчені, письменники, художники, журналісти (Вірджинія Вулф, Дж. М. Кейнс, Л. Стреч та ін.). Члени групи демонстративно відмовлялися підпорядковуватися загальноприйнятим правилам поведінки, бравували порушенням норм вікторіанської моралі, у т.ч. у сфері сексуальної поведінки. Блумсберійці поділяли погляд, проголошений Дж. Е. Муром, про те, що існує якесь «добро саме по собі» (goodness). Воно не піддається визначенню, але його має відкрити в собі кожен індивід і воно накладає на кожного зобов’язання йти за ним. Визнання такої якості давало право нехтувати переважною більшістю традиційних моральних норм.

При цьому необхідно зауважити, що розум не завжди протиставлявся моралі, а навпаки, – правила моральної поведінки вважалися складовою частиною розуму. Здавна вважалося, що розум – це вміння відрізняти Добро від Зла. Або ж, по біблійному, – «Мудрість – острах Божий» (Сир. 1:11-21). Тому, потрібно розрізняти розум «смиренний», тобто той, що рахується із власною обмеженістю і визнає необхідність опори на загальноприйняті моральні норми та правила поведінки, та розум «гордий», що впевнений у необмежених можливостях людського пізнання, а тому вірить у спроможність перебудовувати суспільство, у тому числі мораль, за якимось розумним планом.

Лауреат Нобелівської премії, визнаний теоретик неолібералізму Фрідріх фон Гаєк таке трактування розуму і його ролі називає «конструктивістським раціоналізмом» і вважає, що така форма раціоналізму є «абсолютно необдуманою, виростає з хибної концепції науки і раціональності, заснованої на зловживанні розумом, і, що найважливіше, неминуче веде до помилкового трактування природи і виникнення людських інститутів. Озброївшись цим трактуванням, моралісти починають з виступів в ім’я розуму і вищих цінностей цивілізації, а закінчують тим, що лестять невдахам і заохочують людей до задоволення найпримітивніших пожадань. Цій формі раціоналізму, що в нові часи йде від Рене Декарта, властиво не тільки відкидати традиції, але й стверджувати, нібито чистий розум може безпосередньо, без такого роду проміжних ланок, обслуговувати наші бажання, а також – виходячи тільки із самого себе – створювати новий світ, нову мораль, нове право і навіть нову очищену мову. Хоча ця теорія просто-напросто помилкова, вона досі панує в умах більшості вчених, та й більшості письменників, художників та інтелектуалів» [2].

(Думка фон Гаєка є особливо цінною тим, що сам мислитель був агностиком, відтак його міркування важко звинуватити у «релігійній упередженості» – прим. ред.)

Цитовані вище рядки Гаєк пише, розглядаючи ідейні витоки соціалізму. Ті ж самі ідейні корені лежать в основі формування гендерної ідеології та права, якими навіть заперечується природність поділу людей на чоловічу та жіночу стать. Також, в рамках штучно сформованої ювенальної юстиції фактично заперечується існування природної батьківської любові до своїх дітей та права батьків на їх виховання. Доходить до спроб формувати нову мову, яка б не містила будь-яких натяків на статеві відмінності між людьми. Перелік подібних речей можна продовжувати.

В основі «конструктивістського раціоналізму» лежить твердження, що «все те, що або не доведене науково, або не зовсім зрозуміле, або не має чітко визначеної мети, або веде до яких-небудь невідомих наслідків, – нерозумне» [3]. Зрозуміло, що при такому підході більшість норм моралі автоматично перестають підпадати під презумпцію невинності, оскільки виникає потреба доведення їх «розумності». Таким чином легко можуть заперечуватися усі ті норми, яким розум людини не здатен чи просто не хоче знайти раціональне пояснення. А тим паче, – якщо вони обмежують сексуальні інстинкти.

Важливим підґрунтям самовпевненого згубного раціоналізму сучасних інтелектуалів, які обіцяють звільнення природних інстинктів є концепція свободи як відсутності обмежень, сформульована Жан-Жаком Руссо. Як зазначає Ф. Гаєк, «… його улесливе, пройняте картезіанством твердження, ніби ми можемо використовувати розум для безпосереднього втамування і виправдання своїх природних інстинктів, все-таки було привабливе саме для прогресистів. Руссо видав інтелектуальну ліцензію на зневажливе ставлення до обмежень, що накладаються культурою, на правомірність спроб здобути “свободу” від обмежень, що сприяли виникненню самої свободи, і на те, щоб ці нападки на фундамент свободи звалися “звільненням”» [4].

Поряд із мисленням в площині «конструктивістського раціоналізму», трактуванням свободи як відсутності обмежень, значну роль у руйнуванні моральних норм відіграла психіатрія. Саме завдяки психіатрії за дуже короткий час різко змінилося ставлення до гомосексуалізму: від злочину до хвороби – від хвороби до патології (патології потягу) – від патології до норми. Зокрема, впливовий вчений-психоаналітик, що став першим генеральним секретарем Всесвітньої організації охорони здоров’я Дж-Б. Чізхольм був активним прихильником не більше і не менше як «викорінення понять про правильне і порочне» і повторював, що завдання психіатра полягає у звільненні людського роду від «спотворюючого тягаря добра і зла». Ця порада у свій час удостоїлася похвали від вищих законодавчих властей США [5].

Ф. Гаєк наголошує, що «наші моральні норми не породжені інстинктом і не є витвором розуму, а являють собою самостійний феномен – “між інстинктом і розумом”» [6]. Він трактує їх як такі, що виникли еволюційним чином, шляхом природного відбору. При цьому зазначає, що «нові правила подібного роду поширювалися не тому, що люди усвідомлювали їх більшу ефективність або могли припустити, що вони призведуть до зростання населення, а просто тому, що групи, які їх дотримувалися, починали успішніше відтворюватися і включати до свого складу аутсайдерів» [7].

Тому Ф. Гаєк застерігає від непродуманого перегляду існуючих традицій, вважаючи це загрозою для людської цивілізації: «…правильне розуміння культурної еволюції, по суті, забезпечує свого роду “презумпцію невинності” усталеним правилам поведінки, а тягар доведення їхньої недоцільності лягає на плечі тих, хто вимагає їхнього перегляду» [8].

Прихильники легалізації содомського гріха стоять не лише на хибних позиціях трактування норм моралі як результату свідомого задуму людини, але й на нерозумінні їх суспільного значення. Як зазначає Френсіс Фукуяма, «моральні вартості та суспільні норми є не просто випадковими обмеженнями індивідуального вибору; вони радше є передумовами будь-якої спільної дії. (…) Індивіди збільшують свої сили і здібності, дотримуючись спільних правил, які обмежують їхню свободу вибору, дозволяють їм спілкуватися з іншими та узгоджують їхні дії. (…) Суспільство, схильне до постійного перетасовування норм і правил задля збільшення особистої свободи вибору, ставатиме щораз більш дезорганізованим, атомізованим, ізольованим і нездатним реалізувати спільні цілі та завдання. Суспільство, яке хоче вважати, що “немає меж” його технологічному поступу, так само виявить, що “немає меж” багатьом формам особистої поведінки, наслідком яких є зростання злочинності, розбиті родини, батьки, які нездатні виконувати свої обов’язки, сусіди, байдужі одне одному, і громадяни, які не хочуть брати участь у громадському житті» [9].

Таким чином, прибічники легалізації содомського гріха опираються на хибне трактування походження норм моралі, поняття розуму та розумності, нерозуміння значення норм моралі для забезпечення реальної свободи. Тому, борючись із содомією, немає жодного сенсу ув’язуватися в дискусію із її прихильниками в площині «конструктивістського раціоналізму».

Ще однією причиною, яка стимулює названі асоціальні процеси, є специфічне трактування поняття толерантності. Толерантність – це терпимість щодо права людини на вираження своїх політичних, релігійних та інших переконань, але не щодо її права на ведення абсолютно будь-якого способу життя. Саме таке розуміння толерантності є найбільш коректним. Адже у більшості випадків право на власну позицію не суперечить такому ж праву іншого. При цьому потрібно наголосити, що визнання права когось на певну точку зору не заперечує права іншого її оцінювати (права на дискусію). Лише в окремих випадках право на висловлення певних ідей може бути обмежене задля інтересів збереження суспільства.

Не можна не погодитися із оцінкою Романа Склярова, який зазначає, що сьогодні в Європі в толерантність вкладають інший зміст: визнання автономії волі іншої людини в її праві мислити і жити духовно, підміняють на возвеличення, абсолютизацію волі будь-якої індивідуальності взагалі. Заперечується сама можливість існування об’єктивних фізичних та моральних законів, тобто таких, які не залежать від волі індивіда. Це означає, що будь-які погляди чи духовні настанови людини вважаються апріорі правильними, хоч якими вони не були б за своєю суттю. Критикувати інші точки зору вважається нетолерантним, оскільки це може образити індивіда. Наслідком цього є зміна вектора толерантності: якщо раніше людина могла впливала на світ, впливаючи на переконання інших людей, то зараз дискусії як такої бути не може, – кожен повинен вести себе так, щоб не образити чиїхось почуттів. В результаті ми отримаємо суспільство, в якому істинної свободи думки і совісті не буде, бо така свобода передбачає можливість її реального практичного вираження, а буде лише свобода споживання та інших проявів матеріального існування без будь-якого смислового наповнення: інтелектуального чи духовного. І саме цим псевдоліберальна форма рабства страшніша за тоталітарну: людина може навіть не усвідомлювати себе рабом [10].

До цього можна додати наступне. Очевидно, що спосіб життя одного індивіда може суперечити правам іншого. Але головний фокус полягає в тому, що прихильники згаданої толерантності не толерують будь-який відмінний спосіб життя чи заперечують право на думку взагалі. Вони заперечують ті думки щодо цінностей чи способу життя, які можуть зачепити певні почуття.

Нинішня толерантність вимагає терпимого ставлення до певних почуттів, а не думок. Думку можна заперечити, почуття ж – образити! Вимога бути толерантним – це вимога не ображати чиїхось почуттів.

Це не стосується почуттів, які притаманні абсолютній більшості. Адже почуття більшості не можна образити, їм можна радше дати виклик. Наприклад, наруга над святинею – це виклик почуттями абсолютної більшості. Тут же мова іде про почуття, які притаманні з якихось причин лише меншості.

Меншість робить виклик почуттям більшості, і в той же час вимагає від неї не ображати їхні почуття. Оскільки почуття більшості сформовані певною системою норм та цінностей, які забезпечують єдність цієї спільноти, таке трактування прав меншості ставить під загрозу існування цієї спільноти!

Зокрема, наслідком легалізації содомського гріха стане знищення сім’ї та руйнація системи моральних норм в цілому.

На цьому, зокрема, наголошує італійський історик Роберто де Маттеї: «Сьогодні в Європі маємо справу з певним ідеологічним проектом, мета якого – знищення традиційної сім’ї» [11].

Про це відкрито говорять самі активісти гомосексуального руху. Зокрема, журналістка, письменниця, гомосексуальна активістка Марія Гессен 11 червня 2012 року в інтерв’ю австралійській радіостанції ABC Radio National заявила: «Боротьба за одностатеві шлюби взагалі-то означає брехню щодо того, як ми поступимо зі шлюбом, коли доб’ємося свого – адже ми брешемо, ніби інститут шлюбу не зміниться. Інститут шлюбу буде змінюватися і повинен змінюватися. Знову ж таки, я не думаю, що він повинен існувати… Я б хотіла жити при такій системі законів, яка здатна відображати реальність, і я не думаю, що вона сумісна з інститутом шлюбу» [12].

Зазначені висловлювання представників содомського руху ілюструють їхнє відчуття кінцевих наслідків. Проте, я далекий від думки, що організовані гомосексуалісти здатні виключно власними силами цілеспрямовано дезорганізувати суспільство та знищити сім’ю. Це стане можливим лише тоді, коли суспільство буде дезорієнтоване в цілому внаслідок розмиття меж між Добром і Злом.

Сьогодні ми стоїмо перед реальною загрозою, що «непродумані уявлення про розумність, правильність та добро можуть сприяти зміні фактів і самих обставин нашого життя; під їх впливом можуть знищуватися, часом назавжди, не тільки окремі носії високої культури, витвори мистецтва, будинки і міста (які, як ми давно переконалися, беззахисні перед руйнівним натиском різного роду етичних навчань і ідеологій), а й традиції, інститути і взаємини, без яких подібні творіння культури взагалі навряд чи могли б знайти життя або бути коли-небудь відтвореними» [13].

Зло відрізняється від Добра підвищеною здатністю до організації його прибічників. І саме цим пояснюється організованість та нинішня міць гомосексуального лобі. Завдяки йому суспільство стало об’єктом широкого застосування маніпулятивних технологій, спрямованих на його поширення. 

Неминучим результатом цих процесів стане зниження чисельності населення, що матиме катастрофічні економічні наслідки. Це зумовлене тим, що скорочення населення зменшуватиме можливості для поділу праці, а це знижуватиме її продуктивність. Зниження продуктивності праці – зменшуватиме кількість благ. Це, в свою чергу, стане додатковим фактором скорочення чисельності населення. Далі це повторюватиметься на нижчому рівні. Скорочення населення не дозволить користуватися усіма благами нинішньої цивілізації. Відбуватиметься неминучий цивілізаційний «відкат».

Особливість нинішнього часу полягає в тому, що від кожного дорослого члена суспільства, значна частина якого вважає себе християнами, по суті вимагається свідоме зречення однієї із Заповідей Божих. Адже прийняття антидискримінаційних законів, визнання з боку держави шлюбу одностатевих пар чи їх прав на усиновлення є неможливим без мовчазної згоди на те більшості виборців. Цим самим вони опосередковано несуть відповідальність за прийняті вищим законодавчим органом закони. Водночас, таким чином це стає прямою, неприкритою відмовою від Бога.

Антидискримінаційне законодавство по суті вводить презумпцію винності в упередженому ставленні щодо ЛГБТ-представників будь-якого працедавця. Адже, наприклад, працедавець не повинен нічого пояснювати, коли він не бере на роботу якогось кримінального злочинця. Проте, якщо йдеться про такі ж дії стосовно особи з сексуальними відхиленнями, то у завжди буде ризик, що вони будуть оскаржені у судовому порядку, де саме працедавцю доведеться доводити свою правоту. Таким чином для збоченців створюється привілейоване становище на ринку праці та економічна основа для поширення цього явища у майбутньому.

Особливий цинізм, з яким це робиться, свідчить, що Зло не зупиниться саме по собі. Можна бути по-християнськи терпимим до окремих, одержимих цим гріхом осіб. Проте, у таких умовах не можна закликати до «толеранції» цього руху. Бо сьогодні «бути толерантним» означає не протистояти Злу, погоджуватися і виправдовувати його.

Що може зупинити це Зло? – Тільки страх. Страх перед Богом і страх перед Людьми.

Для початку – потрібно усвідомити значення релігії, зокрема християнства, для збереження сучасної цивілізації. Завдання його зміцнення повинно знайти підтримку усіх порядних людей: як віруючих, так і не віруючих. Зокрема, той же Фрідріх фон Гаєк, будучи агностиком, закликав віруючих «з більшою твердістю дотримуватися тих висновків, які виявляються для нас спільними» [14].

Інший справжній ліберал Людвіг фон Мізес прямо зазначав про необхідність застосування сили до порушників норм моралі: «людина, яка порушує закони моралі, що управляють життям людини в суспільстві, наносить шкоду не тільки самій собі, але й усім іншим членам суспільства. Життя в суспільстві було б зовсім неможливим, якби люди, які бажають продовження його існування і ведуть себе належно, мали б відмовитися від застосування сили щодо тих, хто готовий своєю поведінкою розхитувати суспільство. (…) Без застосування заходів стримування і примусу до ворогів суспільства не може бути ніякого життя в суспільстві» [15].

* «Бунт інстинктів і розуму» – назва глави з книги Гаєка «Згубна самовпевненість».

[1] Фукуяма Ф. Великий крах. Людська природа і відновлення соціального порядку / Переклад з англійської Віктора Дмитрука. Львів, 2005. с. 21.

[2] Хайек Ф. Пагубная самонадеяность. Ошибки социализма. Под редакцией У.У. Бартли, ІІІ. Москва, 1992. с. 87.

[3] Там само. с. 116.

[4] Там само. с. 89.

[5] Там само. с. 103.

[6] Там само. с. 22.

[7] Там само. с. 32.

[8] Там само. с. 40.

[9] Фукуяма Ф. Великий крах. с. 21-22.

[10] Скляров Р. Західна толерантність – шлях до рабства // Дзеркало тижня. 2012. №22. 

[11] Роберто де Матеї: Сьогодні в Європі ми маємо справу з певним ідеологічним проектом, метою якого є знищення традиційної сім’ї.  

[12] Гессен Мария.

[13] Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. с. 52.

[14] Там само. с. 239.

[15] Мизес Л. Либерализм в классической традиции / Пер. с англ. А.В. Куряева. Москва, 2001. с. 39.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Qz.соm

Василь Магас

Василь Магас

Кандидат економічних наук

Доцент кафедри економіки підприємства Львівського національного університету імені Івана Франка.