Юрій Олійник
Певним стереотипом стала консервативність Російської православної Церкви. Для власних адептів РПЦ є оплотом Віри та Традиції проти різних ліберальних і екуменістичних віянь, інспірованх сатаною. Для противників – формою консервації другорядного, відродження старовірського акценту на нюансах обряду і взагалі свідчення темноти та затурканості.
Але чи настільки незаперечним є факт більшої консервативності РПЦ порівняно з тими ж грецькими Церквами? І чи не є це лише формою мімікрії та ситуативною зброєю у релігійно-політичній боротьбі?
Насправді ще з синодальних часів Греко-російська Церква (як вона тоді називалась – бо ж назва РПЦ з’явилася щойно в 1943 році) толерувала міжконфесійні шлюби, приймала католиків та протестантів через покаяння та миропомазання. Це тоді як не лише на Афоні, але й загалом у грецьких церквах інославних перевжано пререхрещували (що загострилось в кінці XVIII століття після початку руху коливадів).
Власне, і пізньосовєцька РПЦ, будучи значною мірою зовнішньополітичним департаментом Кремля, знаходилася серед лідерів екуменічного руху. Її ієрархи проповідували про важливість спільної «боротьби за мир» (нічого не нагадує?). Можна згадати постать митрополита Ленінградського Никодима Ротова. Та й врешті самого патріарха Кіріла, що починав як надія «церковних лібералів», якого фундаменталісти звинувачували у планах підписати нову унію з Ватиканом.
Тепер же, після Критського собору 2016 року та подій 2019 року навколо надання Томоса Православній Церкві України церковна Москва вимушено вдається до ізоляціонізму. Але й тут бачимо домінування політичного над релігійним. Наприклад, після визнання ПЦУ Александрійським престолом опініонмейкери РПЦ взялись просувтаи ідею відродження швидкого діалогу з орієнтальними Церквами (тими, які не прийняли Халкедонського собору). Водночас деякі спікери РПЦ говорять про можливість визнання і старостильних церковних угрупувань Греції, що займають різко антиекуменічну позицію і контатки з якими ніяк не в’яжуться зі співслужінням з коптами чи ефіопами.
З одного боку, у боротьбі з Константинополем Російська православна Церква намагається виставити себе більш традиційною. Потужно опінія фунаменталізму витає у філії МП в Україні, на Чернівеччині – звідки родом такі «стовпи» як Онуфрій (Березовський) та Лонгин (Жар). Зокрема, можна згадати 1990-ті – початок 2000-х, коли по всьому СНД ідеї боротьби з новими паспортами та ідентифікаційними номерами пропагувались за благословення Іпполита (Хілька), єпископа Хустського і Виноградівського. Закінчилось це в 2008 році його публічним остракізмом і відправленням на спокій рішенням Священного Синоду УПЦ (МП) за поширення деструктивних ідей, з якими тоді боровся Володимир (Сабодан) за фактичної підтримки Москви. Це згодом, після 2010 року, в рамках загального антизахідного курсу РФ крайні консерватори в межах РПЦ одержують фактичне схвалення. Хоча вони подекуди і не розуміють дії власного патріарха у відносинах з іншими християнськими конфесіями.
Можна згадати загальний образ предстоятеля РПЦ в Україні Онуфрія як молитвеника і консерватора. Але багато навіть російських консерваторів, виходячи з антиекуменічних позицій, були розчаровані його яловою позицією в оцінці так званої Гаванської зустрічі 2016 року – коли на Кубі в аеропорту «випадково» перетнулись патріарх Кіріл та Папа Франциск. Тоді тимчасовим лідером фундаменталістського протесту став митрополит Банченський Лонгин (Жар) з тої ж Буковини, відомий завдяки вихованню кількох десятків сиріт. Він демонстративно перестав поминати Кіріла, закликаючи до критичної оцінки і Онуфрія. Але не склалося. При чому бачимо величезний цинізм: Лонгин ще з 2016 року не лише критикує Критський собор і відлучає його учасників, а й не поминає Кіріла через екуменічний діалог з католиками. А Онуфрій, який називає себе «скромним послушником» Гундяєва, возводить у 2020 році архієпископа Лонгина у сан митрополита. Таким чином і показує консервативну позицію, і продовжує схвалювати всі дії Кіріла. Така подвійна гра, розрахована на різні групи вірян.
А загалом, на Гаванську зустріч церковна Москва покладала багато надій – аби як найбільша православна юрисдикція витіснити Вселенський патріархат з екуменічного діалогу.
Складається враження, що патріарх Кіріл та його духовний син Іларіон (Алфєєв) – випускник Оксфорду, перекладач сумнівної частини корпусу Ісаака Сирина – змушені пересилювати себе, приховувтаи справжні позиції, аби рухатись в загальному фарватері ізоляціонізму і боротьби з Фанаром.
Після початку пандемії та загальної кризи в РФ керівництво РПЦ потрапило в складні умови – доводиться тонко лавірувати. З одного боку, вводити карантинні обмеження в більшості церков (що не розповсюджеється, звісно, на український філіал), а з іншого – продовжувати проклинати союз Держдепу і Фанару. Підтримувати силовий розгін фундаменталістів на Уралі в справі ігумена Сергія (Романова) і лякати загрозами демократії. Однак сидіння на шпагаті посилює недовіру та розчарування як на ліберальному, так і на консервативному полі.
А що найгірше – навіть більшість вірян призвичаюється до думки, що консервативний світогляд є всього лише інструментом у політичній боротьбі, у сутність якого не вірять самі ієрархи. Це ставить РПЦ перед загрозою сильного крену вліво після зміни влади у Росії, що стане реакцією на поточну дискредитацію консерватизму.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: Npetroff.com
