Моральна відвага

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ніхто з нас не відмовиться захоплено відреагувати на відвагу героїв, які у моменти великої небезпеки ризикують своїм життям заради допомоги своїм побратимам.

Коли вони залишаються живими, то одержують почесті. Коли їхня великодушність завершується поразкою, їхні сім’ї та рідні удостоюються визнання.

Є такі хлопчики, яких ще в юному віці приваблює небезпека, вони часто бездумно ризикують своїм життям заради доведення, що вони – «мачо». Одним із таких був мій брат, неодноразово він загравав зі смертю, плаваючи на байдарці бурхливим Північним Морем… і вижив. Але коли він загинув в автокатастрофі, я сказала собі: було би неправильно, якби він помер у ліжку. Але також є деякі хлопці – зазвичай, їх меншість – які розуміють, що життя є цінним даром і ніколи не йдуть на необдумані ризики. Зазвичай їх дражнять «шмаркачами» та «дівчурами» і на них зверхньо дивляться, як на боягузів.

Але історія навчає нас, що деякі найбільші герої не були «мачо» – часом вони були стриманими молодими дівчатами. Давайте пригадаємо св. Агнесу – підлітка, яка кинула виклик тиранам і без вагань прийняла муки та смерть, щоб тільки не зрадити Єдиного, якого вона любила.

У наш час Джоан Ендрюс, незвично сором’язлива дівчинка, яка дуже боялася сама іти в магазин, щоб принести щось для мами, показала героїчну моральну відвагу, опонуючи прихильникам абортів. Її ув’язнили на декілька місяців і вона стала героїнею про-лайф руху. Всі святі мають цю моральну відвагу, яка дуже відрізняється від фізичної мужності, проте вони не виключають одна одну.

Темою моєї розмови є моральна відвага, але добре сказати декілька слів і про фізичну мужність. Одна з визначних рис цієї чесноти полягає в тому, що вона переважно передбачає боротьбу з примхами природи: спустошливі пожежі, повені, урагани, бурі та землетруси. Усі вони дуже загрозливі та примушують тремтіти від страху. В окремих випадках «суперниками» можуть бути також інші люди. В цьому полягає трагедія воєн: багато з них розпочали заради влади та панування і, боюся, вони були хибними. Окремі були виправдані, скажімо, коли йшлося про самозахист: країна, на яку несправедливо напали, має право на самозахист, і ті, хто ризикували своїм життям заради правильної мети, заслуговують на нашу повагу і їх справедливо називають героями. Шарль Пеґі оспівав їх так: «Щасливі ті, кому довелося загинути під час справедливої війни».

Втім, у фізичній відвазі криється потенційна моральна небезпека, яка полягає в тому, що мотивацією відважної особи частково є довести собі, що вона може перемогти страх. Це – небезпечна самовпевненість, яка змушує уявити себе «суперменом», який досягає перемоги завдяки власній хоробрості.

Моральна відвага не бореться із силами природи, її суперник куди небезпечніший, бо він не загрожує нашим тілам, але натомість цілиться у наші душі. Христос попередив, що такої загрози потрібно страшитися найбільше.

Я маю на увазі токсичні помилки та моральне зло, таке як єресі та моральні збочення. Єресі, як і шкідлива філософія, загрожують нашій вірі та мають на меті спотворити суспільні стосунки. Честертон засуджував їх у своїй незрівнянній манері: «Ми кажемо, що найнебезпечніший злочинець – той, який має освіту. Найнебезпечніший злочинець зараз – філософ-беззаконник. Порівняно з ним грабіжники та перелюбники – дуже моральні. Моє серце буде радше з ними» («Чоловік, який був Четвергом», 43).

Це засудження стосується багатьох наших шкіл та університетів!

Одна з багатьох дурниць, які можна почути, полягає в тому, що ідеї, буцімто, безневинні, а шкідливими можуть бути лише дії. Свобода думки та слова є «догмою» для всіх, окрім хіба захисників об’єктивної істини та моральних принципів. Але найпростіший здоровий глузд навчає нас, що деякі найстрашніші події в історії – як то Французька Революція, комуністичний переворот чи нацизм – почалися з меча під назвою «перо». Згадуючи твори Вольтера та його послідовників, чи «Капітал» Маркса, чи Ніцше, чи багатьох інших, розуміємо, що мільйони загиблих є злими плодами отруйних ідей, народжених із гордині «геніїв», переконаних, що вони є «потенційними» спасителями світу і, повівши за собою інших, можуть створити рай на землі. Інша популярна «інтелектуальна» догма: достовірність можна досягти лише в «нейтральних» істинах, тобто тих, що відкриваються емпіричним наукам та математиці та не стосуються «способу життя». Всі «чутливі» істини є, в кращому випадку, «варіантами», і їх треба залишати на власний вибір.

Наше захоплення моральними героями спонукає нас думати, що і ми відважно ризикуватимемо життям заради боротьби з брехнею. Але в цьому випадку всередині нас дрімає боягуз. На Таємній Вечері Петро, говорячи від імені всіх апостолів, урочисто пообіцяв померти за Христа, але вже за кілька годин відрікся зі словами «я не знаю Цього Чоловіка». Найсумніше те, що, коли Петро обіцяв віддати життя за Того, Кого назвав «Спасителем та Сином Бога живого», він був щирим. Суб’єктивно він вирішив, що ця його любов стане основою його відваги, але натомість зробив принизливе відкриття, що виявився боягузом, як і більшість із нас.

«Ми насмілюємося говорити правду лише тоді, коли вона є нашою темою», писав Платон у великому діалозі «Федр» (247). Найдивніше тут слово «насмілюватися». Воно означає, що ми маємо справу з небезпекою. Чому є небезпечно говорити правду? Це – визначальне слово в нашому словниковому запасі, проте Платон все ж попереджає: щоб говорити правду потрібна відвага. Вочевидь, вона не стосується загаданих вище «нейтральних» істин. Коли ми кажемо, що відстань від Нью-Йорка до Філадельфії 94 милі, ми нічим не ризикуємо. Але ця істина не з тих, які загрожують нам. Проте, коли ми визнаємо Христа Богом, то вже сама ця заява означає, що Йому належить наша пошана та послух. Коли ми називаємо вбивство ненароджених злочином, то кидаємо виклик потужному руху «планованого батьківства». Згідно Платона (Закони, 836), одностатеві стосунки протиприродні й несуть загрозу суспільному благу. Таким чином Платон стане ворогом для тих, хто правдами й неправдами переконали суспільство в тому, що дії, засуджені книгою Буття, після звільнення від старих заборон стали цілком прийнятними. Від народження ми ніби то маємо право вибирати той стиль життя, який дає нам чим більше «самосповнення».

Цей збочений погляд був дуже ретельно підготовлений так званою «освітою», це спрямовано на те, щоби переконати людей у відсутності абсолютних істин: всі вони відносні, залежать від часу та культури. Це оголосили «сучасним», звільненням від паралізуючих заборон, що тримали нас на прив’язі. Цей погляд виправдав «одностатеві шлюби» – морально огидне явище, яке загрожує кожній ланці суспільства і не має жодного сенсу. Італійський селянин міг висловитися щодо цього просто: «неможливо відчинити двері, якщо ключ та замок такі самі». З незапам’ятних часів – від книги Буття – шлюб був поєднанням чоловіка та жінки. Їхні духовні, інтелектуальні, афективні та біологічні структури навдивовижу гарно відповідають одні одним. В сучасному декадентському світі нерозважливо та неполіткоректно публічно заявляти, що природній моральний закон, даний ще Мойсею на Синайській горі, чинний і сьогодні. Ризикована це справа – проголошувати об’єктивну правду і моральні цінності у нашому суспільстві, яке стрімголов прямує до «диктаторського релятивізму».

У Німеччині потрібна була моральна відвага, аби засуджувати нацизм з дахів будинків, чітко заявляючи, що його ідеологія – атеїзм, тоталітаризм, аморальний расизм, нівечення гідності особи – має диявольський характер. Ми любимо жити в ілюзії і закривати очі на незручну правду, яка спонукає нас покинути зручний кокон і залишити задоволення, які «належаться» нам.

Комфортне та безпечне життя дуже притягує всіх. Не подобаються нам «касандри», які тривожать нашу дрімоту. Пригадаймо слова, що приписують Архімеду, якому солдати перервали його заняття геометрією: «не чіпайте моїх кіл». Його було вбито. Ми всі схожі на нього, проте час від часу Бог посилає нам героїв – тих, хто хоче ризикнути всім заради боротьби зі злом, і зокрема злом моральним.

У спогадах «Моя битва з Гітлером» Дітріх фон Гільдебранд скаржився на «політичну обережність» німецьких єпископів, яких чітко закликали засудити Фюрера. Це явно була їхня місія засудити диявольську філософію, яка настільки явно суперечила вченню Святої Церкви, яке вони мусили захищати. Якби вони з першого дня оголосили своє неприйняття, як вимагав їхній пастирський обов’язок, існувала б слабка надія на те, що привабливість цього сучасного «антихриста» зменшилася. У 1933 році більшість із них були «обережними». Слава Богу, що згодом вони змушені були розплющити очі й декотрі з них сповнили свою місію. Бувають миті, коли згадуються страшні слова Одкровення: «Оскільки ти літеплий, не гарячий і не холодний, Я вивергну тебе зі Своїх уст» (Од. 3:16).

Історія повторюється: як би ми хотіли, щоб наші духовні провідники сьогодні вийшли на вулиці та гучно виступили проти легалізації абортів, за якою слідувало запровадження одностатевих шлюбів – погляди, які раніше спричинили би крики жаху.

Але «обережність» (евфемізм боягузтва) – не єдина чеснота, яку Лихий перехопив, щоб спричинити замішання. Його перемога відбулася тоді, коли він, із властивою диявольською розумністю, намагався переконати сонну громадськість в тому, що, коли Церква рішуче засуджувала протиприродні гріхи, вона мала «замало співчуття». Нібито має стати зрозумілим, що «правдива доброчинність» непоєднувана з анафемуванням. Нібито настав час збагнути, що Церква, яка засуджує, не є і не може бути «Церквою любові», якою вона себе називає.

Слово «співчуття» (що означає «переживати разом із кимось») насправді є гарним яскравим Євангельським словом, яке заслуговує нашої уваги, щойно ми його почуємо. Але Люцифер, батько брехні, розумно нашепотів у вуха сонних католиків, що Церква явно зрадила свою «місію», і в той час, як на письмі іменує себе Церквою любові, насправді є безжалісним суддею, що посилає мільйони своїх так званих дітей до пекла. Диявол зараз має благородну місію нагадати Церкві, яким є її «автентичне» вчення, і він називає себе тим апостолом, який один розуміє, що Христос мав на увазі, говорячи про милосердя.

Проникнення – значно ефетиквніший спосіб підкорення фортеці, ніж пряма атака. Щойно ворог опиняється всередині, перемога гарантована. В Люцифера є один-єдиний шанс перемогти чи хоча би послабити Петрову Скелю, якої він боїться більше за все на світі, адже Католицька Церква, заснована Христом і через Петра має ключ від Царства Небесного. Від самого початку вона відбивала прямі напади, але сьогодні його шлях –використання «святих слів» зі спотвореним значенням. Слово те саме, але те, що воно позначає, тепер цілковито інше.

Співчуття сьогодні стало улюбленим інструментом диявола, адже воно звучить так по-католицьки. Чи не рясніє Євангелія прикладами співчуття? Батько, що зжалився над блудним сином, Христос співчуває жінці, схопленій на перелюбі. Наш Спаситель – Добрий Пастир, який залишає 99 овець, щоби знайти одну. Згідно диявольського погляду, це і є автентичне послання Євангелія, яке в наш час було спотворене до виду «паралітичних моральних правил», що не мають жодного сенсу в сучаснім світі. Настав час говорити із дахів будинків: правдива любов до грішника неминуче означає розуміння його гріха, бо вони внутрішньо пов’язані між собою. Гомосексуаліст любить гомосексуальні стосунки, бо такі дії дають йому так багато задоволення, що він не може без них жити. Досі ми не надавали значення тому «позитивному», що може бути в таких стосунках, цілковито засуджуючи їх. Наразі варто справедливо пояснити, що в цьому може бути доброго.

Знову ж таки, Платон дає нам на це питання відповідь: чому гріх проти природи такий привабливий? Бо він «приводиться в дію необмеженим пожаданням (Закони, 626). Але це було давно, тож чи не має сучасна людина, в розпорядженні якої є досягнення суспільних наук, чесно поставити питання: чи не Сам Бог пов’язав певні дії із задоволенням? Чи не є задоволення даром, яким нас запрошено насолоджуватися? Чи не є невдячним не брати чим більше із нашої природи? Якщо двоє цим насолоджуються – що в цьому поганого?

Пояснення може дати аналогія із хірургічним втручанням. Якщо пацієнт уражений раковою пухлиною в області серця, то він не має іншого вибору, окрім як знайти видатного хірурга, який видалить пошкоджені тканини, які глибоко проникли в його тіло. Це можна зробити тільки з допомогою надзвичайного гострого скальпеля, від одного погляду на який починаєш тремтіти. Пацієнт, вочевидь, боятиметься такої операції, тож дивитиметься на хірурга зі страхом і трепетом. Він, певне, «м’ясник», який не розуміє, що ця пухлина в тілі настільки глибоко, що її видалення принесе самі лише страждання і залишить шрами. Так лікар стає ворогом.

Це саме стосується і моральних збочень та єресей: ініціатор цих диявольських брехень швидко переконує легковірні маси, що будь-яке засудження їх способу життя з неминучістю є безжальним злом. Лютеранство є Лютеровим дітищем і засудити його – все одно, що завдати батькові смертельної рани. Чи не «милосердніше» буде пошукати позитивні сторони в його вченні? Я називаю цей підхід «скаліченою доброчинністю», оскільки лютеранство є найбільшим ворогом Лютера і найліпше проявити нашу любов до великого і разом з тим трагічного реформатора буде боротьба з цим ученням.

Слова, над якими варто нині поміркувати, – із послання св. ап. Павла до Галатів: «Чи став я вам ворогом, бо кажу вам правду?» (Гал. 4:16).

Наскільки правдиво писав К’єркеґард: «Всі ми більше або менше боїмося правди». Адже знати її означає жити відповідно до неї, що неминуче означатиме страждання й притіснення у світі, де саме лиш слово викликає ненависть та насмішки, як у випадку Ніцше, що писав: «правда є такою помилкою, без якої деякі люди жити не можуть».

Ми живемо у світі страху, за який Христос відмовляється молитися. Але через Свою смерть на Хресті Він дав нам засоби перемоги, адже «Він переміг світ».

Переклад – о. Ярослав Кулик

Перша публікація: Catholic News Agency. January 2, 2015

Перекладено за публікацією Dietrich von Hildebrand Legacy Project

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Аліса фон Гільдебранд

Аліса фон Гільдебранд

Американський католицький філософ

Народилася 1923 року в Брюсселі. 1940 року переїхала до США, де навчалася у Фордгемському університеті (Нью-Йорк). Із 1947 по 1984 роки викладала у Гантерському коледжі.

Дружина філософа Дітріха фон Гільдебранда.

Автор книг «Привілей бути жінкою», «Чоловік і жінка: божественний винахід», «Душа лева: Дітріх фон Гільдебранд» та інших.