На захист інтегралізму

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Алан Фімістер

В статті на «The Spectator» від 25 лютого Деміен Томпсон із властивою йому енергійністю висловив свої зауваження проти книги, яку написали я та о. Томас Крін ОР і видали в «Editiones Scholasticae» під назвою «Інтегралізм: керівництво до політичної філософії».

Його головне зауваження полягає в тому, що ідеали та подача цієї праці застаріли, і що вона шкодить справі релігії, обтяжуючи її недосяжними завданнями, які відлякують некатоликів (і багатьох католиків теж), і взагалі є небажаними.

Чому, любий читачу, я турбую тебе цією суперечкою – загадковою та зрозумілою лише «папістам»? Дозволь пояснити. Слово «інтегралізм» – це формальний спосіб визначити протилежність лібералізму. Під лібералізмом тут розуміємо те, що розумів під ним святий Джон Ньюмен в «Записці стосовно лібералізму» з його Apologia pro sua vita, а саме рух за знищення християнства як принципу суспільної політики та цивільного права. Це знищення досягається шляхом підміни християнства, після якої воно більше не буде пристосоване до подібної діяльності, і шляхом зміни принципів суспільного ладу, які виключили б навіть таку можливість. Папа Лев ХІІІ вважав лібералізм сатанинським.

Інтегральний лад, за який Ньюмен боровся перед тим, як перетнув Тибр (тобто перейшов до католицтва.  прим.пер.) в 1845 році, являв собою англіканський устрій, який в залишкових формах досі присутній в сучасній Англії. За останні роки перед наверненням він помітив, що в послідовній опозиції до лібералізму (і всіх справ його, і всієї гордині його) була проблема. Англіканський устрій було тяжко захищати, не позбавляючи при цьому державну релігію її протестантського характеру. Чому так? Бо саме принцип особистого тлумачення Писання, ключовий в протестантизмі, робить протестантизм непридатним до існування в якості основного принципу суспільної політики та права: бо якщо всі можуть вільно тлумачити Писання як їм заманеться, то як узагалі мене може обмежувати чиєсь тлумачення?

Ви скажете: тим краще для протестантизму. Хіба ж то! Якщо об’єктивно визначити істинний зміст Божого об’явлення людству неможливо, то таке об’явлення не є вартим довіри. З якої причини став би Всемогутній висловлюватись так, щоби Його голос не був почутий? Він же, зрештою, Всемогутній. Як сказав Едмунд Берк, «досконалим протестантом є той, хто протестує проти всієї християнської релігії»

Прихильники ісламу розуміють цю істину. Тому, власне, видимість нейтралітету, в яку вбирається лібералізм, виглядає так нещиро. Постановивши, що питання релігійного характеру не мають остаточної відповіді, а отже, не мають права на місце в суспільній сфері, лібералізм насправді хоче сказати, що всі вони є хибними. Якщо ми навіть в принципі не можемо бути впевнені в тому, яка з релігій об’явлена Богом, то, напевно, це об’явлення походить не від Бога. Виключивши саму можливість об’явлення, лібералізм обмежує спектр суспільно прийнятної релігійності до кволого та інтелектуально беззахисного деїзму. Нейтралітет між усіма релігіями та їх відсутністю на практиці нічим не відрізняється від державного атеїзму.

Але, навернувшись до католицтва, Ньюмен зіткнувся з проблемою протилежного характеру. На той час католики користувались перевагами Акту про вольності для римо-католиків (1829) і не хотіли ані втратити свого новонабутого статусу на тих лише підставах, що державі варто сповідувати «істинну релігію та одну Церкву Христову», ані марно вимагати, щоб протестантське населення Англії раптом підкорилось (навіть не навертаючись) Римській Церкві і терміново повернуло вкрадені у неї церкви. Тим не менше, Ньюмену було незручно бути боржником того самого лібералізму, проти якого була скерована праця його життя. Про свого друга Кібла, який залишився англіканином, він писав: «Незважаючи на його пошану до старої віри, гадаю, він би скоріше разом з торі (консерваторами. – прим.пер.) тримав би її сповідників поза Конституцією, ніж дозволив би їм бути, спираючись на принципи вігів (лібералів. – прим.пер.)».

В другій пол. XIX ст. католики в Британії та Америці процвітали, в той час як у суспільстві панував громадський релігійний «нейтралітет», який вони, однак, мусили відкидати, аби не входити в суперечності з власними поглядами. Жахливі наслідки його прийняття тепер видно по всьому західному світі, бо враження у всіх склалось таке, ніби Церква в 1960-ті роки зреклася власної легітимності. Католицизм просто зів’янув.

Коли започаткований Ньюменом рух за депротестантизацію англіканської церкви був в розпалі, Алексіс де Токівль в Америці зробив спостереження, що католицизм на цих землях розквітнув в контексті цивільного нейтралітету, який акцептувався виключно на прагматичних та тимчасових засадах. Ньюмен через 10 років після своєї «Апології» відмітив, що в англіканському устрої його молодості «король зайняв місце Папи; принципи папства, однак, залишались… все це називалося “торізм”, і люди його прославляли; тепер вони те саме називають “папізм” і ненавидять». І все ж, торізм «не загинув в людських серцях… тому в майбутніх століттях, можливо, буде винадений якийсь спосіб об’єднати те, що є вільного в новій структурі суспільства, із тим, що є імперативного в старій, не шукаючи при цьому компромісів із “прогресом” та “лібералізмом”».

Це сподівання розділяв і Папа Лев ХІІІ, який виразив його в дев’яти великих соціальних енцикліках, а в 1879 році призначив Ньюмена кардиналом. Лев ХІІІ не раз демонстрував симпатію та захоплення англомовним світом, в тому числі якось назвавши США «добре влаштованою республікою» та зазначивши, що «кожному відомі могутність та можливості британської нації, як і цівілізуючий вплив, який, поруч із розповсюдженням свободи, супроводжує її економічне процвітання навіть в найвіддаленіших регіонах».

На наше з моїм співавтором переконання, dominium politicum et regale, що лежить в основі англійської конституційної традиції, має унікальну здатність «об’єднати те, що є вільного в новій структурі суспільства, із тим, що є імперативного в старій». Деміен Томпсон помиляється, вбачаючи якусь конкретну політичну програму, що нібито стоїть за повторним виникненням інтегралізму. Інтегралізм – це усього лише принцип, згідно з яким божественне об’явлення має бути найвищим принципом суспільної політики та цивільного права. Католицизм є нейтральним в питанні форм державного правління, а ті, що погоджуються з тим, що християнству треба знову, як колись, стати «Law of the land» (найвищий правовий принцип в країні або регіоні. – прим.пер.), не обов’язкого погоджуються – і не мусять погоджуватися – в питаннях конституційного устрою.

То чого б це цікавило пересічного читача? Тому що «кожна інституція є натхненою, принаймні імпліцитно, якоюсь візією людини та її призначення, з якої ця інституція виводить точки опори для своїх присудів, для ієрархії цінностей, для поведінкових орієнтирів». Виведенням найвищих питань за дужки ліберальні інституції насправді виховують нігілістичний гедонізм, гіркий врожай якого ми нині збираємо. І то не вперше. Пій ХI сказав: «Лібералізм  батько оцього соціалізму, що проникає в мораль та культуру, і нащадком його буде більшовизм». Т. С. Еліот після війни помітив, що «Вся наша думка становить значення на християнському тлі. Один європеєць сам по собі може і не вірити в істинність християнської віри, але те, що він каже, і робить, і чинить, все бере початок зі спадку християнської культури, і весь сенс черпає з неї. Тільки християнська культура могла народити Вольтера або Ніцше. Я не вірю, що європейська культура зможе пережити повне зникнення християнської віри». А саме це – перспектива, яка постає перед нами, оскільки, якщо християнське об’явлення є занадто суб’єктивним чи туманним для того, щоб служити принципом суспільної політики, воно не є істинним.

«Лише Богом об’явлена Релігія ясно визнала в Богові, Творцеві і Спасителеві, початок і призначення людини. Церква заохочує політичну владу спиратись у своїх судженнях і рішеннях на натхнення, що випливає з Правди про Бога і про людину: суспільства, які ігнорують це натхнення чи заперечують його в ім’я своєї незалежності від Бога, змушені шукати в самих собі чи запозичувати в певної ідеології свої критерії і свою мету; не приймаючи об’єктивних критеріїв добра і зла, вони накладають на людину та її призначення тоталітарну владу, явну чи приховану, як про це засвідчує Історія» (Катехизм Католицької Церкви, 2244).

Переклад – Антон Герасименко

Джерело

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Paul Haring / CNS

Алан Фімістер

Алан Фімістер

Американський католицький теолог і публіцист

Професор теології і церковної історії в Богословській семінарії св. Жана Віаннея у Денвері (Колорадо).

Директор Інституту діалогу.

Читайте також: