Наталія Петрешак
Актуальності та цінності сьогодення зазнають абсолютних перемін. Україна пізнає волю не у теорії, а на практиці, та б’ється за її актуалізацію.
Україна пізнає, що воля є для неї найважливішою в історії існування, і що це слово не просто солодке та по-доброму п’янке, але – що воно неодмінно повинно бути втілене в життя. У волі є щастя, у волі є кохання, у ньому – життя, і в ньому присутній Бог.
Скільки ми вивчаємо у школі віршів, патріотичних пісень, читаємо інші історичні свідчення про те, як українські землі плюндрували москалі. Про ці знущання достоту писали українські світочі, і щонайяскравіше – Тарас Шевченко. Понад сто п’ятдесят років минуло від смерті поета, а вірші його й досі актуальні. Шевченківське передання, не даремно та пророчо найменоване «Заповітом», наче панує понад часом, особливо на український теренах.
Шевченка ми знаємо ще від школи, але-але! У школі діти часто сприймають те, чого не бачили на власні очі, дещо відсторонено: наші предки мали свою історію, а в нас вона інша. Легше вірити у нову розробку від Apple, аніж у війну: війну можна було на секунду уявити, а тепер уявляти не потрібно, тепер – це наша актуальність та наше у повному сенсі життя. І навіть більше, тепер ми знайомі не лише з війною, але й очі в очі з тими, кого український Кобзар прицільно називав «чужі люде», та аж ніяк не «братом».
Протягом останніх двадцяти років свідомість українського народу перемінюється, ми переходимо нові етапи пізнання і, мабуть, найважчий із них – це осмислення, пізнання та прийняття нашого сьогодення.
Ми є люди, ми є українці, які живуть у час війни, які, захищаючи своє існування під сонцем, беруть участь у війні. Від сьогодення ми будемо говорити не «їхня війна» (адже війни час від часу спалахують в різних куточках землі), але «наша війна». Вона наша, адже відбувається на нашій землі і на ній гинуть не лише вороги, але й ми, українці.
Люди по-різному реагують на криваве теперішнє – одні рвуться захищати, інші – допомагати нужденним, ще інші – стоять на молитовній сторожі. Багато людей зазнають випробувань на психологічному рівні – деякі дуже бояться, а декотрим вдається навіть зберігати спокій. У певному сенсі ми стали духовними нащадками Фоми, всіх нас більшою чи меншою мірою пов’язує метод цього «невірного» апостола, яким він визначав реальність існування Христа-Бога. Цей емпіричний метод нині засмакував український народ. Тепер ніхто не засумнівається у реальності війни, в яку Україну на цю мить змусили вкласти щонайменше обидві руки.
Мені пригадуються шкільні роки, коли ми починали понеділок з урочистого співання українського гімну, але діти, особливо молодших класів, мало розуміють сенс таких дій. Щодо теперішніх дітей, їм «дано шанс» більшого пізнання причини такої похвали національним символам. Можливо, вони будуть більш обізнані та загартовані у розумінні підвалин і сенсу рідної символіки, будуть її шанувати по-дорослому.
Щодо зрілого покоління, сподіваюся, що воно переосмислює знову ж таки слова гімну України, в якому наче вишита її доля. Співаючи «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці», нині важко не заплакати, особливо для жінки. Дуже сподіваюся, що одного дня українці сприйматимуть ці слова як життєво важливу жилу історії, яка ніколи більше не повториться і будуть щасливо переживати актуальність, яку визначатимуть слова: «запануєм і ми браття у своїй сторонці». Позаяк, зараз ми кладемо душу та тіло за ту рідну «сторонку» яка колись, як сподіваюся, знову стане тихою.
Наостанок, чому я називаю українців радше нащадками Фоми, а не Тараса Шевченка, так це тому, що дуже сподіваюся, що передання Кобзаря стане частиною історії, яка більш ніколи не повториться.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
