Непомітні горизонти реальності

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Свячена вода

Ігор Загребельний

Мені неодноразово доводилося натрапляти в інформаційному просторі на матеріали про те, що свячена вода має дещо інші фізичні властивості, ніж звичайна. В моєму особистому досвіді не було жодного випадку, аби ця вода зіпсувалася, але, що стосується інших властивостей, я не знаю, чи є правдою те, що подекуди лунає у ЗМІ.

Фундаментальною правдою стосовно свяченої води для мене передусім є те, що вона, подібно до інших сакраменталій, є видимим знаком невидимої благодаті (звісно, іншим способом і меншою мірою, ніж Таїнства). А для того, аби бути засобом-посередником благодаті, необов’язково змінювати фізичні властивості. Адже йдеться про передачу того, що є предметом метафізики, а не фізики. Натомість від думки, що свячена вода обов’язково повинна фізично відрізнятися від звичайної, відвіює матеріалізмом чи, радше, фізикалізмом – поглядом, згідно з яким не існує жодної іншої дійсності крім фізичної.

Для характеристики сьогодення часто застосовують терміни, отримані шляхом додавання того чи іншого префіксу до слова «модерн». Та назагал ми живемо у просторі, визначеному ідеями, що народилися у перші століття Нового часу або й на схилі Середньовіччя. Подекуди ці ідеї пройшли шлях значних змін і взаємопереплетінь, подекуди – просто зазнали вульгаризації. Серед іншого можна сказати, що сучасні люди є вульгарними послідовниками Декарта, які зводять все суще до res extensa і res cogitans: існує світ матеріальних речей й існуємо ми – так само матеріальні об’єкти, які, одначе, наділені розумом і волею (і лібідо, по-своєму слушно додали б фрейдисти).

Вульгарне картезіанство виразно проявляється в моральних нормах сьогодення. Корінь умовної вседозволеності знаходиться в поєднанні матеріалістичної перспективи та наголосу на суверенності людини як атома раціональності, волі і чуттєвості. Причому чуттєвість претендує на статус домінантного виміру нашого Я, раціональність стає ситуативною, воля перетворюється на сваволю, обмежену лише суверенітетом інших атомів. Зґвалтування і досі засуджується, бо це акт, здійснений стосовно іншої людини проти її волі. Натомість природна розпуста, а то й протиприродні сексуальні практики, якщо вони здійснюються за згодою усіх учасників, вважаються прийнятними.

Розглянемо детальніше сексуальну близькість у шлюбі та поза ним. З точки зору панівних уявлень вони однаково прийнятні. Ба більше, близькість поза шлюбом може вважатися кращою, ніж у шлюбі. Адже в подружньому житті можуть наступати етапи, коли сексуальне співжиття втрачає свою яскравість. Натомість позашлюбна близькість людей, що переживають закоханість, або якийсь випадковий сексуальний зв’язок можуть бути дуже яскравими. Нічого поганого в такій близькості немає, бо вона здійснюється згідно з волею обох сторін і приносить задоволення. Те, що хорошим у сексуальному житті передусім є те, що приносить якнайбільше задоволення, напевно можна обґрунтувати і фізикалістично – посилаючись на нейробіологічні показники.

Для християн-носіїв премодерної точки зору сексуальна близькість у шлюбі є благою, а поза ним – гріховною. З точки зору сьогодення такий підхід безглуздий. Адже чим сексуальна близькість закоханих, але не одружених Івана та Оксани відрізняється від близькості Івана та Оксани в медовий місяць? І там, і там – ті ж самі два тіла. І там, і там – певні рухи цих тіл. І там, і там – та ж сама воля. І там, і там – певний набір емоцій і налаштованості розуму. І там, і там – викид нейромедіаторів. Натомість із християнської, премодерної, метафізичної точки зору одружені Іван та Оксана відрізняються від неодружених. Одружуючись, вони проходять онтологічну трансформацію, яка випливає з суті шлюбу як природного інституту та надприродного Таїнства. Трансформація, що здійснюється унаслідок сакраментального (церковного) шлюбу, є особливо очевидною: «просто охрещений і миропомазаний Іван» перетворюється на «охрещеного і миропомазаного Івана + благодать, що випливає з Таїнства шлюбу», ту ж саму зміну проходить і Оксана. Одначе такі категорії мислення чужі сьогоденню. Сьогодення не знає складної онтології людських взаємовідносин (її зруйнували ще ранньомодерні атомісти-теоретики суспільного договору на чолі з Гоббсом), а поняття принципово нефізичної благодаті чуже йому й поготів.

У світлі теперішнього спирання етичних оцінок на спрощену онтологію можна вважати цілком прийнятним і вживання в їжу людського м’яса. Звісно, тут не йдеться про вбивство людей, бо це суперечить ідеї суверенітету людських атомів. Але можна пускати на їжу тіла щойно померлих людей. Із такою пропозицією, наприклад, виступив професор Стокгольмської школи економіки Магнус Содерлунд; згідно з його роз’ясненнями, відкидання табу на канібалізм допоможе боротися з кліматичними змінами. А й справді: труп людини – це просто res extensa, він уже не є вмістилищем res cogitans (в ідеалі, свідомість потрібно записувати на цифрові носії, забезпечуючи людині безсмертя) і не має цінності поза тим, що його можна використати.

На відміну від розпусти, змальований тип канібалізму поки що не вважається прийнятним широким загалом. Але це лиш свідчить про те, що світоглядна матриця, закладена кілька століть тому, ще досі не поборола всіх «забобонів», які лишилися нам від премодерної доби. Натомість нині вважаються етично прийнятними ряд інших різновидів канібалізму – заснованих на тому чи іншому способі використання тканин і клітин, отриманих із людських організмів на ранніх стадіях розвитку.

З точки зору спрощеної онтології немає нічого поганого і в штучному заплідненні або сурогатному материнстві. Також є прийнятним клонування людей – і створення клонів-повноцінних осіб, і створення клонів для пересадки органів (якщо якимось чином тримати їх у вегетативному стані, не допускаючи формування повноцінної свідомості).

А що вже говорити про соціально-побутову дійсність? Що поганого в тому, що більшість населення не буде володіти власністю і приватністю? Що поганого в тому, аби твої матеріальні потреби забезпечувала держава, дозволяючи проводити більшість часу у віртуальній реальності і доповнювати міру задоволення безпечними наркотиками? Навіщо хвататися за рудименти соціального устрою, у необхідності якого переконували Арістотель чи якісь християнські мислителі?

Сучасна пересічна людина живе непослідовним світоглядом, і неготова приймати все, що випливає зі спрощеної онтології. Але прийняття тих чи інших речей – це лиш питання часу. Адже за ними стоїть дуже потужна стихія ідей, яка набирала сили впродовж століть. Витоки відкидання дуже важливих онтологічних горизонтів варто бачити навіть не в Декартовій добі, а в першій половині XIV століття – у філософії Вільяма Оккама з його відкиданням нібито надлишкових онтологічних понять. У філософії Оккама та номіналізмі загалом між іншим варто бачити і витоки нерозуміння природи благодаті, а відтак відкидання автентичного вчення про Таїнства та сакраменталії і протестантської дезонтологізації християнства, зведення релігії до моделі взаємовідносин двох атомів – Бога і людини – у своєрідному вакуумі, без численних посередників (причому йдеться не про концептуальну схожість, а про прямий генеалогічний зв’язок: вплив номіналістичних ідей на діячів Реформації добре досліджений; зрештою, той же Лютер відверто зараховував себе до номіналістів).

Одначе, якою могутньою не здавалась би стихія ідей, ми маємо вибір: піддаватись їй чи намагатися сприймати дійсність у всій повноті її горизонтів. На тлі хиб сучасності необхідно принаймні прагнути робити вибір на користь Середньовіччя. В тому числі – «черпати і причащатися» свяченою водою, яку Господь своїм благословенням робить «джерелом нетління, даром освячення, розрішенням гріхів, зціленням недуг, погубною для демонів, для супротивних сил неприступною, ангельської сили сповненою» (з чину великого освячення води).

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Borispol.org.ua

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.