Юрій Олійник
Виклики історії завжди ставили перед віруючими людьми питання її Сенсу, яке очевидним чином (в традиції авраамістичних релігій) відкривається у її завершенні, кінці.
І в наш час величезних змін ритму та принципів життя людства, технологічної революції та підважування самого сенсу людської природи для визначення орієнтирів та тверезої оцінки сучасності християнам критично важливо осмислювати власну есхатологію. Не лише особисту (бо ж кожна людина смертна і переживе власний кінець світу), але й соціально-космічну. Бо ж тільки через розуміння того, куди ми рухаємось, які тенденції розгортаються в метафізичній оптиці, ми можемо судити про зміни навколо нас. І не піддаватись на пропаганду (насамперед звісної віри у Прогрес), а оцінювати дійсність і ставати на бік правильних сил.
Очікування Кінця світу як такого, що вже незабаром почнеться, нуртувало на початку християнства та ісламу. З плином часу апокаліптичні очікування відступали на другий план, але повертались завжди в умовах великих соціальних чи природних потрясінь, в яких вбачали здійснення давніх пророцтв. Очевидно, такий погляд закладений у фундаменті цих релігій. Перше Пришестя Ісуса Христа знаменувало початок Кінця часів, що символічно проявився в руйнуванні Єрусалимського Храму. Після цього вже не буде жодних вагомих змін, новіших заповітів – це очікування Кінця, байдуже, наскільки воно розтягнеться. Символічно в переліку Господнього родоводу Євангелиста Матея говориться про три ряди по 14 поколінь від Авраама до Христа (разом 42), тобто 6 разів по 7. Деякі тлумачення вказують, що остання семірка поколінь символічно означає останні роди. Таким чином, останні часи вже тривають дві тисячі років, і супроводжуються наростанням інтенсивності всіх ознак (війни стають спустошливішими, епідемії масштабнішими, землетруси забирають більше життів).
В ісламі, до речі, аналогічно: Мухаммед – то останній з незліченної кількості пророків, після якого не буде нового одкровення, лише кінець та суд. В юдаїзмі такі бачення очікування Месії стали домінуючими після усвідомлення катастрофи Храмового служіння, і загострювались у часи потрясінь (згадаймо багатьох лжемесій, найвідоміший з яких у XVII ст. Саббатай Цеві).
Очевидно, і вплив злих богоборчих сил посилюється. Це з необхідністю ставить питання антихриста – як фізичної особи в останні роки, так і його предтеч, що підготовлюють дорогу сатанинську. Є підстави цьому в Писанні – апостол Іван прямо вирізняє дух антихриста, що вже діє у світі, і не визнає Ісуса за Христа. В апостола Павла згадується тайна беззаконня, що вже діє, але повністю виявиться з появою чоловіка погибелі. Тут варто зауважити, що поєднання цих двох фігур, а також апокаліптичних образів звірів з моря та землі з Одкровення – ранній мейнстрім святоотцівського Передання. Однак він не виводиться прямо з Писання, що забувають ті самі протестанти, які говорять про антихриста, відкидаючи власну ідею sola scriptura. З іншого боку, це ще раз підтверджує тотальність погляду на кінець історії у християнській думці. І нівелює «вільнодумні експерименти» ліберальних горе-богословів, що намагаються заретушувати цю незручну тему, звести її до неактуальних нині значень (мовляв антихрист це лише Нерон, а його вже немає), і поступово виправдати ідею Прогресу як неодмінного посилення блага як у фізичному, так і духовному вимірах (чи не найдалі у XX ст. тут пішов нібито католицький мислитель єзуїт Тейяр де Шарден).
Тому розпочинаємо огляд поглядів на кінець історії та явище «антихриста» у богословській думці в різних конфесіях – від перших століть до недавніх часів. Спробуємо зрозуміти, що з цих поглядів стає особливо актуальним для сучасності та ймовірного майбутнього.
Продовження тут
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
