Між тіарою та катакомбами

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Sedia Gestatoria

Ігор Загребельний

До відносно недавнього часу для церемоніального пересування Римських Понтифіків використовувався спеціальний портативний трон – sedia gestatoria. Це пишне сідалище несли на плечах. Величність такого переміщення доповнювало використання двох розкішних віял із страусиного пір’я, що мають назву «flabella».

Починаючи з Пія IX, Папи використовували сучасні собі види транспорту: спершу потяги, а потім автомобілі. Одначе sedia gestatoria «дожила» аж до 1978 року, поступившись звичним для нас папомобілям. Трішки раніше Папи позбулися тіари. Та й загалом папський церемоніал у ті «реформаційні» десятиліття зазнав суттєвого спрощення.

На всі всі ці зміни можна дивитися як на відмову від застарілих речей – того, що аж занадто контрастувало з навколишніми реаліями і для декого здавалося смішним (згадаймо, як висміювали Папу Бенедикта XVI, коли він одягнув камауро). Ці речі можуть нас відштовхувати уже на естетичному рівні. Одначе їхня «несучасність» куди глибша. Ми звикли до горизонтальної антропологічної дійсності, до простору, виведеного з догми рівності. Тож ситуація, коли Папу – «одного з нас» – несуть на своїх плечах інші чоловіки, нині виглядала б занадто скандально, породжуючи асоціації з рабовласництвом чи феодалізмом. Можна собі уявити, які сум’яття чи відвертий гнів викликало б рішення гіпотетичного Пія XIII відродити звичай вшановувати гідність Понтифіка цілуванням його взуття.

Людині з елементарним знанням церковної історії та просто здоровим глуздом неважко зрозуміти, що пишність, яка супроводжувала папський церемоніал минулого, диктувалася аж ніяк не особистою гординею чи якимись забаганками. Звісно, існували Папи, які були вражені гріхами гордині чи захланності. Але існували й ті, що були сповнені смирення та аскетичності. І ці останні були змушені слідувати церемоніалу так само, як і перші.

Як і світські монархи, Папи мають «два тіла» (скористаємося концептом Ернста Канторовича у досить узагальненому сенсі). Їхнє надприродне тіло – тіло Христового вікарія, наступника апостола Петра, раба рабів Божих – вимагає належного вшанування, хоч тіло природне може віддавати перевагу вбогій монашій келії, а не тіарі і розкішному трону.

Почесті належать конкретному Папі як Папі. Незалежно від його особистих релігійно-моральних якостей та харизми. Щойно згадані речі безперечно важливі, у тому числі у площині безпосереднього впливу на вірних. Папа-чудовий оратор краще виконуватиме своє служіння, ніж Папа-недоріка. Папа, що веде глибоке релігійне життя, даватиме гарний приклад усій Церкві (настільки, наскільки глибина особистого релігійного життя може бути відомою загалу). І навпаки: аморальний єпископ Риму викликатиме згіршення. Одначе все це – акцидентальні речі. Сутнісним є авторитет Папи як наступника апостола Петра.

Стиль поведінки, який демонструє обраний на папський престол Хорхе Борголіо, є радикальним вираженням вектора, який пів століття тому штовхнув папство до відмови від речей штибу тіари та sedia gestatoria, а відтак майже діаметральною протилежністю традиційного розуміння авторитету Понтифіка. Жести Франциска на кшталт використання звичайного взуття або облаштування резиденції в Домі святої Марти є своєрідними антитезами до традиційних форм вираження папського авторитету. Власне, ці форми замінюються на інформаційні приводи, а саме явище маєстату Папи Римського змінюється іміджем.

Я винесу за дужки питання, наскільки цей стиль поведінки цілеспрямований. Одначе видається безсумнівним, що він «працює». Стиль поведінки Франциска – і його «аскетичні» жести, і його численні «прогресивні» заяви та дії – резонує з культурними запитами сьогодення. Франциск має привабливий імідж, його хвалять світські ЗМІ та лідери думок. Зрозуміло, що цей імідж позитивно сприймають і чимало католиків – необов’язково тих, хто цілком поділяє «реформаторські» погляди Франциска.

Ще в античні часи подібна ставка на імідж, намагання показати себе «другом народу», часто бувала ознакою тирана. Узурпатору недостатньо законного авторитету правителя. Йому необхідний величезний кредит довіри, скориставшись яким, він зможе закріпити своє панування репресивними механізмами. Новітні демократії виглядають таким собі запрошенням до тиранії. Цим запрошенням є вже сама концепція народу як джерела влади, що прийшла на зміну християнському вченню про владу як те, що походить від Бога. Відтворюючи засади католицької критики модерної політичної філософії, митрополит Андрей Шептицький писав у праці «Як будувати рідну хату»: «Після усунення Бога і Його закону, на що ж можна було сперти державну владу, як не на всемогутність більшості і на тих, що в імені тієї більшості говорили з тою перевагою, яку дає сила?! Тим-то із крайнього індивідуалізму відбувається перехід до всемогутності держави».

Із християнської точки зору зло підміни автентичного авторитету привабливим іміджем полягає ще й у порушенні ієрархії розуму, волі та почуттів. Влада, що спирається на традиційний авторитет, існує не лише завдяки психологічному виміру цього авторитету, але й, передусім, у межах певної раціональної (що не означає раціоналістичної) системи. У випадку християнства це, власне, теологічно-філософська система, яка вміщує й істини Об’явлення, передусім Святого Письма (у якості фундаментальних засновків), і плоди природного розуму. Така система робить легітимним і сам психологічний вимір авторитету, вбудовуючи його як нижчий щабель у складну онтологічну схему. Натомість у випадку «іміджевої» влади маємо справу з опертям на психологічні чинники як щось доволі самодостатнє. Йдеться або про постійний тонус, у якому можуть тримати маси харизматичні лідери, або про короткочасну гру на емоціях, якою переповнені звичайні демократичні режими (інформаційні приводи, які використовують учасники боротьби за владу, можуть змінюватися ледь не щомісяця – ефекти захоплення чи обурення, які вони викликають, мають недовге життя).

Демократичні режими можуть не бути тираніями у сенсі правління володарів виключно задля власної вигоди або в сенсі нелегітимної диктатури (тобто виняткової концентрації владних повноважень за умов відсутності надзвичайного стану, який виправдовує диктатуру). Але нині вони майже всюди заслуговують бути названими тираніями у сенсі правління, що відкидає фундаментальні Божі закони і таким чином штовхає підданих на шлях, протилежний найвищому благу, яке вони можуть здобути, – спасінню (наприклад, важко не визнати тиранією політичні режими, які не карають за гомосексуалізм, а навпаки його заохочують). Тобто ці режими спрямовані на утвердження тиранії беззаконня, аномії.

Можна моделювати різні сценарії стосовно питання, наскільки влада Антихриста буде тиранічною у сенсі нелегітимної диктатури. Одначе виглядає досить очевидним, що вона становитиме тиранію аномії. Зрештою, про беззаконня чітко говориться в есхатологічній другій главі Другого послання до солунян. І цей же фрагмент Святого Письма доносить до нас образ Антихриста як харизматичного лідера.

Напевно, тут не варто констатувати жорсткий взаємозв’язок, але виглядає знаково, що Франциск, змінюючи традиційний папський авторитет на привабливий в очах світу імідж, водночас відзначається конформізмом стосовно тиранічних у щойно окресленому сенсі реалій сьогодення. Картину доповнюють грубість, свавільність і авторитаризм Франциска, які ховаються за його посмішкою та розпіареною «простотою» (чого лише варті брудні репліки у бік прихильників традиційного обряду або зверхнє уникнення відповіді на dubia кардиналів стосовно «Amoris laetitia»).

Утім, Бог допускає зло задля тріумфу добра. Християнське ставлення до наближення останніх часів амбівалентне: з одного боку, варто чинити щонайбільший спротив установленню влади Антихриста доти, доки цей спротив можливий. З іншого – розуміти, що влада Антихриста буде передднем остаточної Божої перемоги. Нинішній церковний конформізм наближає часи Антихриста з їхнім масштабним переслідуванням християн. А за таких умов Римському єпископу, ймовірно, справді не пасуватимуть ні тіара, ні трон, ні сам Собор святого Петра. Радше ітиметься про непримітний одяг та велич катакомб.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.