Парадокси «патріотичної» Церкви

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Днями, 30 березня, пройшла перша сесія Синоду єпископів Української греко-католицької Церкви 2021 року.

В офіційному інформаційному повідомленні, що доносить до нас зміст цього закритого засідання, наявний фрагмент під заголовком «Церква, яка долає бар’єри». У ньому ми читаємо: «В дискусії над основними напрямними душпастирського планування Отці Синоду погодилися з пропозицією робити наголос на євангелізаційному і місійному вимірі Церкви, до чого також закликав у своєму програмному слові з нагоди 10-ліття патріаршого служіння Блаженніший Святослав. Практично, це повинно означати подолання бар’єрів: мовних, культурних, етнічних, расових та клерикально-ієрархічних, щоб відкривати щораз більшій кількості людей доброї волі багатство і красу Христового Євангелія, яким бажає жити УГКЦ в Україні та на поселеннях».

Винесу за дужки тему «клерикально-ієрархічних бар’єрів», концентруючись на прагненні владик УГКЦ долати бар’єри «мовні, культурні, етнічні, расові».

Перша ж думка, яка в мене виникла при прочитанні цих рядків є такою: про що взагалі йдеться? Яких реалій стосуються ці рядки? Де в контексті «євангелізаційного і місійного виміру Церкви» може поставати проблема згаданих «бар’єрів», причому в таких масштабах, що про це потрібно говорити на Синоді і виразно артикулювати в інформаційному повідомленні?

Так-сяк можна здогадатися, що може стояти за згадкою про «мовні бар’єри». Найімовірніше – діаспорні реалії, які об’єктивно вимагають балансування між українською та місцевими мовами. Також можна припускати, що йшлося про російську мову в Україні. Але ймовірність цього менша. Наскільки мені відомо, в процесі місійної праці на сході України в минулому справді здійснювалися епізодичні експерименти з використанням російської, але вони виявилися зайвими, бо російськомовних вірян достатньо задовольняла українська.

Натомість уявити «расові бар’єри», про які могла йти мова, дуже важко. Україна поки що є відносно монорасовою країною. Принаймні, відсоток небілих у нашій країні не настільки великий, аби суттєво позначатися на душпастирській практиці УГКЦ. Десь, звісно, до греко-католицьких парафій можуть належати люди інших рас, але навряд чи якийсь хлопчина-мулат із Тернополя чи японець, що одружився на українці і відвідує одну з парафій УГКЦ у Києві, є чимось настільки значимим, що про це варто говорити на Синоді.

Те ж саме можна сказати про парафії УГКЦ на Заході, зокрема у Північній Америці. Справді, до них можуть належати небілі. Уявимо ситуацію: якийсь афроамериканець чи мігрант із Азії, навернувшись до Католицької Церкви, з тих чи інших причин зупиняється на грецькому, а не панівному у США латинському обряді. Невже, прийшовши на греко-католицьку парафію, він зустріне настільки сильні «бар’єри», що про це мають говорити єпископи УГКЦ із різних куточків світу? Зрештою, якщо хтось настільки бажає робити греко-католиками людей інших рас, він може відправитися проповідувати до якогось чорного району у США чи арабського – у Франції. Для цього потрібні сміливість, здоров’я і, про всяк випадок, готовність стати мучеником, а не якийсь особливий дозвіл Синоду.

Звісно, я можу помилятися, адже нерозумно робити абсолютно впевнені висновки на основі короткого інформаційного повідомлення. Але схоже на те, що мотив «долання бар’єрів» під час сесії Синоду є не так відповіддю на об’єктивні обставини душпастирської праці, як проявом мімікрії і епігонства відносно сучасних лібералістичних тенденцій і спроб їхнього засвоєння в межах західного католицького мейнстріму. На жаль – проявом далеко не першим.

Зокрема, згадане епігонство є помітним у риториці Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава. І виглядає воно не менш незграбно ніж декларація намірів «долати бар’єри».

Ось характерний фрагмент із проповіді верховного архієпископа напередодні місцевих виборів у жовтні 2020 року: «Святіший Отець Папа Франциск говорить, що суспільні лиха, які сьогодні бичують людину, полягають у тому, що людина не здатна любити і сприймає іншу людину як ворога. Вбачає в чужинцеві, емігрантові (так у тексті. – І.З.), потребуючому того, хто хоче в неї щось забрати»

Який стосунок слова Франциска, сказані на підтримку міграції, мають до ситуації в Україні? Це був заклик голосувати за політиків, які підтримують імміграцію з країн Азії і Африки? Одначе в Україні, попри невтішні процеси, які справді підважують наш монорасовий характер, це питання не є помітною складовою політичних дискусій. У яких «чужинцях» ми повинні перестати бачити ворогів – в «бойових бурятах» із бандформувань ДНР-ЛНР? Але вони справді намагаються у нас «щось забрати».

Зрозуміло, що Блаженніший аж ніяк не говорив про палку любов до осіб, пов’язаних із ДНР-ЛНР – він навпаки говорив про український патріотизм. І так само – поки що! – він не говорив про те, що потрібно голосувати за політиків, які прагнуть бачити в Україні те ж саме мультикультурне болото, що й на Заході. «Поки що», бо оте незграбне, відірване від українських реалій епігонство є дуже промовистим. За інформацією, якою я володію, під час спільної конференції українського католицького єпископату обох обрядів (листопад 2020 року), коли римо-католицький священник представив владикам критичний аналіз «Fratelli tutti», на захист енцикліки став саме архієпископ Святослав. Тож справді можемо припускати, що, коли відповідне політичне питання набере в Україні відчутної публічної ваги, Глава УГКЦ буде закликати голосувати саме за тих політиків, які згідно з імперативами Франциска «будують не стіни, а мости».

На інцидент із декларацією намірів «долання бар’єрів» вкупі з іншими випадками ретрансляції структурами УГКЦ західного неоманіхейства цікаво поглянути в контексті того, що УГКЦ не просто збудована за принципом етноцентризму, але й активно послуговується іміджем «патріотичної» Церкви. Цей імідж своєю чергою має коріння в уявленнях про активну участь греко-католицького духовенства в процесах «національного відродження» минулого – уявленнях досить однобоких, адже заангажованість духовенства до суспільно-політичного життя, по-перше, мала контраверсійні наслідки у суто політичній площині, по-друге, призводила до занедбування ним безпосередніх душпастирських обов’язків (особливим чином це було характерно для останніх десятиліть XIX ст.).

«Патріотична» Церква – це ще й «корисна» Церква, а відтак Церква, що користується популярністю. До цього ще й додається певний комплекс і претензія бути загальноукраїнською Церквою. На офіційних сайтах УГКЦ вже стало звичним означення Блаженнішого Святослава як «духовного лідера українців». Це можна було б пояснити підлабузництвом працівників прес-служби, та, швидше, тут ідеться про щось більш суттєве – таке, що випливає з сучасної моделі ідентичності УГКЦ.

Не тільки надрегіональним, але й надконфесійним і навіть надрелігійним є образ кардинала Любомира Гузара. Нарешті, дуже показовою виявилася ситуація з митрополитом Андреєм Шептицьким. Його образ надзвичайно секуляризований: Шептицький як патріот, Шептицький як меценат, Шептицький як бізнесмен і т.д. (першим, здається, на цю проблему звернув увагу о. Олег Гірник).

Отож, маємо «патріотичну» Церкву, Церкву «корисну», Церкву «популярну». А популярність має властивість бути тягарем і поневолювати. Тим паче, у наш час бути «популярним» – це ще й бути «сучасним». А критерії «сучасності» нині визначають середовища, далекі від християнського способу мислення. Та й «національні» уявлення XIX-XX ст. для цих середовищ є доволі чужими: до них можна апелювати хіба що фрагментарно й інструментально – задля досягнення нових обріїв емансипації і все того ж «долання бар’єрів».

Зрештою, в УГКЦ вже зараз активно користуються брендом «Відкрита Церква» – брендом, що аж занадто нагадує відому ідеологему Карла Поппера і не менш відомий фонд Джорджа Сороса. Навіть якщо ми припустимо, що це виключно збіг (хоч деякі греко-католицькі структури відверто співпрацюють з мережею «Відкритого суспільства»), цей збіг виглядає дуже промовисто (задля справедливості варто зазначити, що в ПЦУ вирішили не відставати й експлуатують бренд «відкритого православ’я»).

Парадоксально, але «патріотичність» УГКЦ може мати наслідки, далекі від властивої турботи про національні інтереси. Певні прояви цього ефекту ми мали змогу бачити впродовж останніх декількох років, але в майбутньому відповідна тенденція може стати більш виразною.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Synod.ugcc.ua

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.