Пітер Кваснєвський
Католицька Церква, як вона виглядає нині у своєму земному вимірі, в очах світу не заслуговує більше на повагу, бо стала на вигляд, у словах та вчинках, такою самою як світ: світ оголосив її своєю, щоб зробити з неї те, що йому заманеться.
Чи, радше, ті, що говорять та діють від імені Церкви, віддали її світові, сподіваючись таким чином переконати його в її прихильності та бажанні покращити людську долю; світ, натомість, використав та спустошив її, зробив з неї хрому, беззубу «мавпу світу», чи, як кажуть, «капелана при ООН». Це – Церква, що влаштовує події на кшталт «Економіки Франциска».
Церкву зрадили прогресисти від Другого Ватиканського, так само як Юда зрадив Христа; як сам Петро відрікся від Христа, щоб захистити себе, так і найманці з Церкви покинули істину, щоб світ залишив їх у спокої, аж навіть нібито погодився з ними. Так Церква зробилась «ручною тваринкою» світу, болонкою Сороса та його друзів.
Спостерігати за цим дуже боляче, особливо тому, що, за людськими мірками, нічого вдіяти не можна. Ми ніби сидимо на пагорбі і дивимось, як два потяги мчать назустріч один одному по одній колії, і ми знаємо, що зіткнення неминуче. Ми можемо кричати; можемо заплющувати очі; можемо молитись чи сваритись, але потяги все одно зіткнуться.
В Євангеліях ми бачимо, що Ісус Христос тримався міцно та ніколи не міняв свого безкомпромісного послання, месіанського та божественного. За це Його переслідували та вбили. Подібно і тих із Церкви, що турбуються не про власне життя, але лише про життя Христа в Його Церкві, переслідують, виганяють та «вбивають» – зазвичай у спосіб нав’язання маргіналізації та мовчання.
Але цей остракізм не є і не повинен бути кінцем історії: не більше, ніж гріб був кінцем Ісусового життя. Юда, фарисеї та книжники, Пилат та римські солдати – жоден із них не міг перешкодити Христові воскреснути третього дня, коли Він вирішив це зробити. Вони не перешкодили апостолам, належно випробуваним, благовістити світові. Вони не перешкодили Його царству вкорінитися на землі, провадячи душі до неба. Хай там що – цю Церкву не знищать, хай навіть із неї обірвуть всі плоди та обріжуть всі гілки.
Традиційні католики часто чують: «Але хіба традиціоналісти – не крихітна меншина? Чому ви вважаєте, ніби чогось варті?»
А чого варті числа перед Богом? Насправді, роздумавши над Біблією та історією Церкви, виглядає, що Він любить робити великі речі малими засобами, і чим величніша мета – тим менший засіб. «Ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги» (Іс. 55:8). «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1 Кор. 1:27).
Він дав початок людству однією людиною, Адамом, і однією парою – Адамом та Євою. Коли вони занапастили свої та наші життя, Він пообіцяв відкупити нас Жінкою та її Потомством – двома іншими людьми.
Ноєм та його родиною Він, у певний спосіб, дав людям новий початок.
Початком Ізраїлю він зробив Авраама та Сару – перший був торгаш та двоєженець, друга – насмішливим скептиком. Їхній син Ісаак породив потомство, численне як зорі небесні та пісок узбережжя.
Новий Ізраїль Він розпочав із дванадцятьма людьми. Перші четверо були рибалками. Більшість була досить посередньою, якщо міряти міркою цього світу. Один із них зрадив Його, а решта, крім одного, втекли. З цього малоперспективного початку виникло всесвітнє духовне царство.
Військо Гідеона числом 31700 Він відкинув, захотівши перемогти армії мідіян трьома сотнями обраних чоловіків. Він хотів ясно показати: ця перемога не Ізраїля, але Його.
Пророк Ілія очолив рух опору проти культу Баала, на боці якого була вся політична влада та статистика.
Святий Бенедикт Нурсійський започаткував найбільший монастичний рух в історії. Як пише стара Католицька Енциклопедія, «На початку чотирнадцятого століття орден володів приблизно 37000 монастирями. На той момент він дав Церкві не менш, ніж 24 Пап, 200 кардиналів, 7000 архієпископів, 15000 єпископів та більш ніж 1500 канонізованих святих».
Подібне можна сказати і про св. Домініка, св. Франциска, св. Ігнатія Лойолу. Ці індивіди – не безіменні маси, не пафосний світик придворних – ці індивіди змінювали обличчя землі. Бог обирає одного, щоб освятити багатьох. Він приводить до себе багатьох заслугами одного.
І ви, і я – ми теж мали б бути тими індивідами, що впливають на щось. Наша справа, єдина справа, яку доручив нам Бог, – стати святими; й у цей спосіб можна змінити щось в світі, що зійшов із глузду, та в Церкві, ослабленій її літеплими членами. Перший засіб в цьому – молитва; потім – вивчення Слова Божого, постійність в покликаннях, безстрашне свідчення завжди та усюди. Для когось це означатиме активнішу, ніж дотепер, участь в апостолатах, для інших, навпаки, перехід до мовчання та покути.
З іншого боку, Писання щоразу розгортає перед нами образи, що протвережують, образи більшості, що знов і знов готова піддатися: більшість нащадків Адама («Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато-хто ходять», Мт. 7:13); більшість Ізраїлю; більшість християн в перші століття, що відійшли в часи гонінь; більшість християн, що стали як світ в той чи інший період історії; більшість тих, що сьогодні називають себе католиками, але живуть та вірять майже так само, як і їх невіруючі та ліберальні сусіди; більшість єпископів в світі. Бачите подібність? Хіба не більше нам варто дивуватись, коли в будь-який час та в будь-якому місці ми бачимо щось інше, ніж цю подібність?
Писання також каже нам про те, як гріх робить народи жалюгідними (Прип. 13:34), про те, що той, хто любить неправедність, ненавидить свою душу (Пс. 10:6, Прип. 8:36). Церква також не виключена з цього. Зупинити публічні богослужіння та надання Таїнств на кілька місяців лише для того, щоб потім зобов’язати до профанації Євхаристії (я кажу тут про різні нові правила, що встановлюють обов’язковість Причастя в руку та забороняють його подання у вуста) – це все одно, що випити цианістого калію та для певності вистрілити собі в голову. Це не може не дати результату. А саме: божественного гніву, що змете всі виправдання змирщеної Церкви, як він колись змів Храм та єврейський народ за царювання нечестивих королів Юдеї та Ізраїлю.
Як Ілія, ми мусимо пам’ятати, що ми – слуги Божі, яким не личить схиляти коліно перед Баалом. Ми мусимо тривати в молитві та не згоджуватись із злом, чекати на порятунок від Господа, чиї всеосяжна мудрість, і вселенський час, і способи дії – не такі, як наші.
Що буде далі, ми не можемо знати. Можливо, ми будемо надовго позбавлені Таїнств. Можливо, доведеться піти в підпілля та розраховувати на дрібку священиків – такі священики є майже в кожній дієцезії – що іще оживлені побожним страхом Божим та любов’ю до вічного призначення Його стада. Буде нелегко, і ми мусимо бути готові не розраховувати на людську повагу та психологічний комфорт, який дає звична діяльність «за підручником». Надзвичайний стан тепер не лише далека, теоретична можливість, а й щодня прогресуюча реальність нашого сьогодення.
Найбільше диво сучасності – не танцююче сонце Фатіми, хай би яким дивовижним воно не було. Це – чудо Церкви, що пережила післясоборні зміни та знесилення. Точніше кажучи: це Господнє диво, що Він зберіг та захистив меншість з кліру та вірних, як тих, що витривали в вірності католицькій вірі та традиції, так і тих, що зараз прокидаються, усвідомлюючи істину цієї віри та традиції, і всі вони складають живу Церкву у вірі, у відданості, у житті за чеснотами. Це – Церква в мініатюрі, подібна до зерна, готового знову вирости в величне дерево, або до закваски, готової підняти тісто.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: Cathopic.com
