Польща та Україна: суб’єктивні підсумки 2020 року

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Євгеній Білоножко

Минулий рік мав стати переломним для Києва та Варшави, очікувалось декілька візитів на рівні прем’єра та президента. Натомість у підсумку маємо один візит президента Польщі до України.

Звичайно, що пандемія внесла свої корективи і 100-та річниця битви під Варшавою або визволення Києва україно-польськими військами від більшовиків не були вшановані у належний спосіб. Проте 2020-й виявив, що  стосунки між Україною та Польщею за президентства Зеленського не зазнали бажаних для Варшави змін. Для України реальний позитив, оскільки вперше в історії країни міжнародна політика після зміни президента продовжується, а не розвертається на 180 градусів. Для Польщі – це чергове свідчення  відсутності розуміння, чим живе реальна Україна, та нездатності впливати на політичні процеси у Києві, попри чисельні дослідницькі інститути у самій Польщі.    

Розчарування можливе там, де є зачарування або ілюзії. До 2014 року Польща виступала адвокатом України, після 2014 розпочалась спроба будівництва партнерських стосунків. Цей процес досі не завершився. Польська політичні еліта тривалий час ставились до України як до молодшого партнера. Виникає питання, які такі злочини вчинила Україна, що Варшава захищала і називала себе адвокатом (нині мало хто пам’ятає, що Леонід Кучма сприймався на початку 2000-х майже як Лукашенко сьогодні, а з українськими лідером зустрічався лише президент Польщі Квасневський).

Варшава ставилась до Києва не як рівноправного партнера, а як школяра, якого треба часами приголубити або вибачити, а часом нагримати, але до поважних розмов він має дорости. Саме так поводив себе міністр Радослав Сікорський, коли змушував українську опозицію підписувати порозуміння із Януковичем у лютому 2014. Маємо визнати, що в Україні не всі пам’ятають, що першим європейським політиком, який приїхав підтримати Майдан, був Ярослав Качинський. Саме представники партії «Право і справедливість» були першими європейськими політиками, що підтримали Революцію гідності.    

Україна та Польща – партнери, і наші білатеральні стосунки ґрунтуються на цінностях, а не ситуативному союзі проти Москви, яка становить загрозу для всього регіону Міжмор’я. Переконаний, що відвертість є основою добросусідських відносин, саме тому текст «Польща та Україна в спіралі розчарувань» Лукаша Адамьського є особливо цінним. Україна готова визнавати, що не доопрацювала або не змогла виконати певних обіцянок, бо правда є чеснотою сильних. Проте, жодний з українських експертів не вважав за потрібно відповісти на нього. Що є свідченням ваги і значення Польщі, а з іншого боку партійності в українські політиці.  

У Верховній Раді функціонує міжфракційне об’єднання «Міжмор’я», яке вже провело перші зустрічі з дипломатами та українським урядовцями.  Польща для України є більше ніж стратегічний союзник, Польща – країна-сусід, яка є прикладом вдалої євроатлантичної інтеграції. На жаль, до 2014 року Україна не визначалась із вектором свого розвитку, відповідно наші стосунки з Польщею формувались за залишковим принципом. До 2015 року з Києва до Москви було 5 авіарейсів кожного дня, нині подібний авіорух відбувається у бік Варшави. Проте, у Польщі подібні парламентські ініціативи залишаються не поміченими.

Заява посла Андрія Дещиці на захист ЛГБТ+ спільноти у Польщі є свідченням того, що тривале перебування за кордоном позбавляє відчуття політичної реальності у власній країні. Переконаний, що відповідні висновки зробить і МЗС України. Зазначу, що політична реальність України така, що найбільшим міжфракційним об’єднанням в українському парламенту є група «Цінності, Гідність, Родина». Посол Дещиця є досвідченим дипломатом, який працював у Польщі ще за часів акції «Україна без Кучми», а саме тоді з’явилась потреба адвокатування. Але захисту потребував президент України Леоніда Кучми, а не держава Україна.

На жаль, в Україна європейські цінності вульгаризували та звели до питання прав ЛГБТ+ спільноти або отримання дотацій з каси Євросоюзу. В Україні не знають, ким були і чого прагнули  отці-засновки Євросоюзу. Такі прізвища як Конрад Аденауер, Люксембург Жозеф Беш, Йохан Віллем Бейен, Альчіде де Гаспері, Жан Моне, Робер Шуман, Поль-Анрі Спаак не відомі для українців.

В Україні бракує інформації, що Альчіде Де Гаспері є кандидатом у святі в Католицькій Церкві, а Робер Шуман не тільки примирив Францію та Німеччину, а був фундатором НАТО і вже сьогодні шанується Церквою як святий.

Тривалий час польсько-український діалог вели одні і тіж особи, а їх розмови нагадували клуби взаємної адорації. Суть подібного діалогу український філософ Олександр Маслак назвав «Кітч україно-польського примирення» за аналогією до відомого тексту Клауса Бахмана. Про тяжкі сторінки спільної історії між Польщею та Україною розмовляли ліво-ліберали з ліво-лібералами. Нічого дивного, що вони поєднались, а потім все сталось, як у пісня пісні етнічного росіянина Сергія Кузьмінського «Ми хлопці з Бандершту»:

А ми ся подивим, як потреба стане
Хто полiзе в льох, а хто пiд кулi пiде

На війну за Україну пішли націоналісти та патріоти, а українські ліво-ліберали у Варшаві та Києві далі розповідали про поєднання та історичну пам’ять. Українська влада від Кучми до Порошенка свідомо усувала українських націоналістів від україно-польського діалогу, а саме націоналисти є символічними носіями пам’яті про діяльність ОУН і УПА. Цинізм Петро Порошенко та його команда полягав у тому, що йому вдалось переконати Брюссель, що він ліберал, а Варшаву він переконав, що він націоналіст, але український народ йому не повірив та відсунув від влади.

Варто підкреслити, що українська сторона ніколи не залучала польську меншину, що проживає в Україні, до діалогу примирення.

Натомість, у Варшаві частина експертів переконує, що Порошенко вже скоро повернеться до влади і тільки з ним треба вести перемовини, бо він володіє монополією на патріотизм.

Питання повернення церковної власності релігійним громадам є живим прикладом незавершеності процесу реальної декомунізації. Нам відомі проблема власності костелів у Києві, Білій Церкві та Львові. Всі 30 років влада не хотіла їх вирішувати або прикривалась вдаваними рішеннями, але на сьогодні Міністерство культури має рішення, яке після виборів до місцевих громад може бути імлементована в рамках децентралізації. У вересні Міністерство культури прийняло рішення про будівництво органної зали в Києві.

Історична політика в Україні була інструментом політичних амбіцій певних осіб з історичною освітою, на сьогодні їх амбіції реалізовані у парламенті. Натомість перед чинною владою постала потреба переконструювання та деміфологізації української історії. Ці процеси важкі і складі, наші попередники йшли найпростішим шляхом: один міф заміщувався іншим.

Формула «історики мають займатися історією» не працює, саме тому до україно-польської комісії мають будути залучені особи з філософською, юридичною та психологічною освітою. Конфлікти минулого не можуть розгладитися відірвано від реалій того часу, а правова свідомість сьогодення застосовуватись до подій середини ХХ століття. Розмови про спільну історію України та Польщі вимагають значно більших компетенцій ніж просто знання архівів чи історичних дат. Однак, українська сторона сподівається на розуміння і подібну стриманість від польських колег.     

Польська сторона закидає, що Київ дивиться на Варшаву очима західної преси. Подібна ситуація була за часів Петра Порошенка, сам він сприймав партію «Право і cправедливість» як тимчасове явище і дав роботу польському корупціонеру Славоміру Новаку. Особі, яка за 4 роки збудувала менше доріг, ніж було реалізовано за останні півроку згідно плану «Великого будівництва» Володимира Зеленського. Арешт Славоміра Новака є гарним свідченням, що зміна влади в України сприяє реальній співпраці правоохоронних органів Польщі та України.  

В Україні бракує консервативних політичних партій, саме тому існує проблема порозуміння між Києвом та Варшавою. Консервативний голос не є такими дзвінким, як репортажі «Газети Виборчої», яка розповідає про мистецькі акції із закликом змінити норми орфографії польської мови. Заради справедливості, зазначимо, що в Польщі не всі політичні сили та громадяни толерують норми німецької мови щодо польських міст Вроцлав, Щечин або Бидгощ, але це не заважає добросусідськими стосункам Польщі та Німеччини.

Переконаний, що сьогодні як ніколи у відносинах Польщі та України має панувати здоровий прагматизм.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Ukrinform

Євгеній Білоножко

Євгеній Білоножко

Кандидат філософських наук, магістр релігієзнавства

Закінчив філософських факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Тема дисертаційного дослідження – «Шлюбно-родині взаємини як об’єкт філософського осмислення» (спеціальність – соціальна філософія та філософія історії). Вивчав філософію, теологію та студії над родиною в Україна, Польщі та Німеччині.

З 2013 року редактор порталу PoloNews. Викладач, незалежний політичний консультант та журналіст.

Інтелектуальні зацікавлення: студії над родиною, військова етика, польсько-українські взаємини.

Читайте також: