Понтифікат Франциска, Європа і логіка Просвітництва

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

У середині липня 2021 року топ-темою католицьких розмов стало послання Папи Франциска «Traditionis custodes», у відвертий спосіб спрямоване на витіснення з життя Католицької Церкви традиційного латинського обряду.

Радикальний крок Франциска можна обговорювати під численними кутами зору: власне літургійним, кутом зору соціології традиціоналістичних груп і їхнього значення для сучасного католицького світу, кутом зору взаємозв’язку між «духом» обряду та культурною і політичною налаштованістю християн і багатьма іншими. Та тут я зупинюся на досить вузькій проблематиці.

Цікавим контекстом для сприйняття «Traditionis custodes» є Амазонський синод, що пройшов у Ватикані у жовтні 2019 року. Обряд, війну якому оголосив Франциск, є скарбом, який традиція Церкви може пропонувати людям різних рас і культур. Одначе він особливим чином належить народам європейської культури. Тож дії цілої шереги «реформаторів» – від творців novus ordo до самого Франциска – є обкраданням цих народів. Натомість однією з центральних ідей згаданого синоду було творення релігійно-культурної моделі, яка мала б максимально відображати специфіку тубільного населення Амазонії.

У всьому цьому важко не розгледіти дотримання подвійних стандартів. Індіанці Латинської Америки мають право на плекання чи творення чогось автентичного (принаймні того, що вважатимуть автентичним у ватиканських кабінетах). Натомість католикам-представникам європейських народів, які хочуть плекати традиційний європейських обряд (у тому числі у його локальних виявах), чиняться значні перешкоди.

За такою, здавалось би, непослідовністю насправді стоїть виразна послідовність. Дотримання подвійних стандартів спирається на чітку логіку.

Той шлях, на який Католицька Церква ступила в 1960-ті роки, справді значною мірою є антиєвропейським. Одначе він спрямований проти того, що можна назвати традиційною Європою. А окрім цієї Європи існує ще й інша – просвітницька. Ця друга Європа виросла з заперечення середньовічної європейської цивілізації, спрямовувалася на подолання того, що від неї залишилося, й водночас була кабінетним проектом самоконструювання.

Зв’язок шляху, яким Церква рухається останні пів століття, із Просвітництвом та його дещо більш ранніми коренями добре помітний у самій літургійній «реформі». Це була саме кабінетна «реформа», штучне створення обряду. Звісно, творці novus ordo прикривалися апеляціями до минулого, зокрема ранньохристиянського. Але це був самонадіяний археологізм, намагання дійти фундаменту в обхід традиції. Розробники нового обряду просто поєднали давні елементи, стосовно яких існує певність, власні «археологічні» реконструкції та відверте новаторство. Цим, до речі, вони лише повторили поведінку будівничих просвітницької Європи, які прокладали шлях прогресистській динаміці апеляціями до епохи Античності.

Відзначена спрямованість Амазонського синоду відображає окремі етапи реалізації просвітницької програми, розгортання якої сповнене численними діалектичними суперечностями. Сама увага до «периферій» і «маргіналізованих груп», яку можна вважати однією з провідних тем риторики Франциска, відтворює як загальний просвітницький мотив емансипації, так і пошуки «земного христа», на які була особливо щедрою перша половина XIX століття і які у середині того ж століття увінчалися марксизмом з його сотеріологією пролетаріату.

Водночас, поєднуючись із антиєвропейською налаштованістю, такі речі як Амазонський синод відтворюють ідеї, народження яких менш віддалене від нас у часі, хоч і сягає корінням щойно згаданих речей. Йдеться про спектр ідей 1968 року (у широкому сенсі), в якому поєднувалися концепція деколонізації, зацікавлення долею країн Третього світу і агресивний антипатріотизм стосовно власних країн (згадаймо, які прийоми американські та французькі ліваки влаштовували власним солдатам, що поверталися з Індокитаю, Алжиру та В’єтнаму).

Я жодною мірою не хочу сказати, що ставка на інкультурацію, характерна ще для понтифікату Івана Павла II (див. зокрема його послання «Catechesi tradendae»), є чимось засадничо поганим. Гадаю, ця ставка може приносити чудові плоди, якщо підходити до неї саме як до гнучкого інструмента євангелізації, а не ідеологічного фетиша. Одначе перейнятість темою самобутності неєвропейських «периферій» з одночасною ненавистю до того, що залишилося від традиційної Європи, є вкрай несправедливою. І йдеться тут не лише про питання обряду.

Понтифікат Івана Павла II увійшов в історію як досить контроверсійний. Та все ж цей Папа, з-поміж інших заслуг, був великим захисником самобутності європейських народів. Його тематичні заяви можуть сміливо братися на озброєння багатьма політиками націонал-консервативної орієнтації, яких Папа Франциск нині картає як «популістів».

Францискова візія Європи – просвітницька. Минулого року Берголіо виступив із листом на ім’я держсекретаря П’єтро Пароліна, який мав зустрічі з очільниками Європейського Союзу. Цей лист добре відображає таку візію.

Документ містить номінальні посилання на справжні цивілізаційні витоки Європи. Одначе його пафос – просвітницький, конструктивістський, спрямований на майбутнє. «Тож Європі хочу сказати: ти, що протягом століть була кузнею цінностей, а тепер, як здається, втрачаєш свій порив, не зупиняйся на тому, щоб дивитися на минуле як на альбом спогадів», – говориться у листі. Згадуючи про «тисячолітню історію», Франциск пише, що вона «є вікном у майбутнє більше ніж у минуле», жодною мірою не уточнюючи, що бажаним є майбутнє, альтернативне тому, яке готують панівні сили Євросоюзу. Навпаки, своїм листом він вкотре виступив на підтримку цих сил, засуджуючи їхніх опонентів – політиків, що намагаються хоч якось захистити державні суверенітети і самобутність європейських народів. Звісно, автор листа не забув нагадати і про необхідність заселення Європи вихідцями з інших континентів (що знову ж таки контрастує з увагою до прав корінних народів, яку можна було бачити під час Амазонського синоду).

Отож, Францискова Європа – це просто «кузня». Уніфікований простір, де можна виробляти і впроваджувати ідеї. Панівні сили Євросоюзу активно втілюють таку візію Європи навіть без підбадьорень Берголіо.

Схоже, Церкву слідом за іншими «реформаторами» Франциск бачить так само, як і Європу – як поле для експериментів. Одначе Церква має ще більш об’єктивну природу, ніж європейськість, що передувала Просвітництву. І намагання насильницьким способом змінити її природу можуть мати особливо трагічні наслідки.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Christian Hartmann / Reuters

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: