Природний порядок і лібералізм

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Марсель Лефевр

Фрагмент книги «Вони скинули Його з престолу: від лібералізму до апостазії. Трагедія Собору»

Архієпископ Марсель Лефевр

Є праця, яку я украй рекомендую читати тим, хто прагне чіткого та всеосяжного огляду лібералізму, щоб відтак могти презентувати його тим людям, які навіть серед католиків, прихильних до традиції, не відають ні про цю хибу, ні про її парості, та звикли «мислити ліберально». Межи них зазвичай є ті, хто не усвідомлює глибини наскрізного просочення лібералізму у наше суспільство й у наші сім’ї.

Легко визнають, що «передовий лібералізм» Жіскара д’Естена в 1975-х роках схилив Францію до соціялізму. Однак ми добромисло віримо, мовляв «ліберальна правиця» здатна вивільнити нас від тоталітарного гніту. Вдумливі душі не певні, чи треба підтримувати, чи, навпаки, осуджувати «лібералізацію абортів», але вони ладні підписати петицію за лібералізацію евтаназії. Насправді все, уміщене в обгортку свободи, впродовж двох минулих століть увінчали ореолом престижу, який оточує усе дотичне до цього сакрально-священного слова. Та саме через це слово ми гинемо. Саме лібералізм отруює як громадянське суспільство, так і Церкву. Отже, відкриймо книгу, про яку я вам кажу: «Лібералізм і католицтво» абата Русселя, надруковану 1926 року, і, долучивши невеликий коментар, читаймо ті сторінки, на яких лібералізм описано напрочуд конкретно (с. 14-16).

«Ліберал – це фанатик незалежности. У всіх царинах він проповідує її аж до абсурду».

Ось і визначення. Далі ми побачимо, як його застосовують та визволень від чого вимагає лібералізм.

1. «Незалежність істини та блага відносно буття: це релятивістська філософія мінливости та становлення. Незалежність інтелекту відносно свого об’єкта: як суверенний розум не має підкорятися своєму об’єктові, він його створює. Звідси радикальна еволюція істини; релятивістський суб’єктивізм».

Наголосімо на двох ключових словах: суб’єктивізм і еволюція.

Суб’єктивізм полягає у введені свободи до сфери інтелекту, тоді як шляхетність інтелекту, навпаки, вимагає підпорядкування його своєму об’єктові, себто адекватности чи відповідности суб’єкта, що мислить, мислимому об’єктові. Інтелект працює як фотокамера, він мусить точно фіксувати інтелігібельні дотики реальности. Його досконалість полягає у вірності реальности. Саме з цієї причини визначаємо істину як адекватність інтелекту речі. Істина – це властивість мислення до узгодження з річчю, з тим, що є. Не інтелект створює речі, натомість речі накладають себе на інтелект – такими, які вони є. Відповідно істинність того, що стверджуємо, залежить від того, чим воно є, це щось об’єктивне. Тому той, хто шукає істини, мусить зректися себе самого, відкинути виображення свого розуму, відмовитися вигадувати істину.

У суб’єктивізмі, навпаки, розум вибудовує істину: об’єкт підкорено суб’єктові! Суб’єкт перетворюється на центр усіх речей. Речі вже не є такими, якими вони є, лиш такими, як я їх мислю. Тоді людина верховодить істиною, як їй заманеться. Ця помилка називатиметься ідеалізмом у філософському аспекті та лібералізмом – у площині моральній, соціяльній, політичній та релігійній. Отже, поміж окремих індивідів та соціяльних груп істина різнитиметься. Звідси істина неминуче розділена. Ніхто не має права допоминатися, ніби володіє нею цілісно. Її вибудовують і шукають без кінця. Можемо лиш здогадуватися, як сильно це суперечить Господу нашому Ісусу Христу та Його Церкві.

Історично цю емансипацію суб’єкта від об’єкта (від того, що є) творили три особистості. Насамперед Лютер відкинув учительство Церковного Магістеріуму, зберігши лише Біблію, оскільки не сприймав хай якого сотвореного посередництва між людиною та Богом. Він запроваджує вільне дослідження (libre examen), керуючись помилковим розумінням про натхненність Святого Письма. А саме – індивідуальну натхненність! Потім Декарт, а за ним і Кант систематизують суб’єктивізм. Інтелект замкнено в собі самому, він здатен пізнати лише власне мислення. Ідеться про картезіянське «коґіто» та кантівські «категорії». Речі як такі – непізнавані. Нарешті, Руссо. Емансипованого від свого об’єкта, позбавленого буденного розуму (здорового глузду), беззахисного суб’єкта віддано на поталу суспільній думці. Особиста думка розчиниться в суспільній думці, цебто в тому, до чого хилиться загал або більшість. І цю опінію творитимуть методами групової динаміки, сформованими ЗМІ, які, в свою чергу, перебувають у руках фінансистів, політиків, масонів тощо. Самим своїм інтелектуальним рухом лібералізм неодмінно виливається в тоталітаризм думки. Відкинувши об’єкт, ми стаємо свідками усунення й самого суб’єкта, який вже дозрів до цього добровільного рабства. Отже, суб’єктивізм, голосно вивищуючи свободу думки, насправді призводить до її поневіряння.

Друга ознака інтелектуального лібералізму, це, як ми вже окреслили, еволюція. Відмовляючись підкорятися дійсності, ліберал навчається відкидати незмінні сутності речей. Для нього немає природи речей, не існує і незмінної людської природи, керованої установленими Творцем доконечними законами. Людина вічно перебуває у прогресивній еволюції. Людина відучора не є людиною сьогодення. Нас оплутує релятивізм. Опріч того, людина творить себе сама, вона автор власних законів, які мусить постійно корегувати, аби пристати до єдиного незмінного закону – необхідности прогресу. Це і є еволюціонізм у всіх царинах: біологічній (Ламарк і Дарвін), інтелектуальній (раціоналізм з його мітом про нескінченний прогрес людського розуму), моральній (емансипація від «табу»), політико-релігійній (емансипація суспільства від Ісуса Христа).

Апогею еволюціоністських марень сягає отець Тейяр де Шарден (1881-1955), який в ім’я псевдонауки та псевдомістики стверджував, ніби матерія перетворюється на дух, природа стає чимось надприродним, а людство – Христом. Потрійна плутанина еволюційного монізму, яку ніяк не примирити з католицькою вірою.

Для віри еволюція – смерть. Коли говорять про Церкву, що еволюціонує, хочуть і еволюції віри. «Ви мусите скоритися живій Церкві, Церкві сьогодення», – писали мені люди з Риму 1976 року, так ніби сьогоднішня Церква має бути відмінна від Церкви вчорашньої. Я їм відповідаю: «За цих умов завтра не буде вагомим те, що говорите сьогодні!». Ці люди геть не мають уявлення ні про істину, ні про буття. Вони – модерністи.

2. «Незалежність волі відносно інтелекту: як свавільна і сліпа сила, воля аж ніяк не керується судженнями розуму. Вона творить благо достеменно так, як розум істину».

Словом, довільно: «sic volo, sic jubeo, sic pro ratione voluntas!» («Так хочу я, так волію я, хай доказом буде воля моя» – Децим Юній Ювенал, Сатири, VI, 220. – прим. пер.).

3. «Незалежність совісти відносно об’єктивного припису, закону. Совість сама себе іменує найвищим приписом моральности».

На думку ліберала, закон обмежує свободу, накладаючи на неї приневолення: спершу моральне – обов’язок. Згодом фізичне – санкцію. Закон з його обмеженнями суперечить людській гідності та совісті. Ліберал плутає свободу і свавілля. Одначе наш Господь Ісус Христос – це живий закон і водночас Слово Боже. Це вкотре засвідчує, як глибоко ліберал супротивний нашому Господу.

4. «Незалежність анархічної сили почуттів відносно розуму: це одна з ознак романтизму, ворожого до панування розуму».

Романтик залюблено витворює гасла. Він засуджує насильство, забобони, фанатизм, фундаменталізм, расизм за те, що саме ці слова розбурхують у людській уяві та пристрастях. У такий спосіб він подає себе апостолом миру, свободи, толерантности, плюралізму.

5. «Незалежність тіла відносно душі, тваринного від розумового –  це докорінний занепад людських цінностей».

Підноситимуть і сакралізуватимуть сексуальність. Скасують дві цілі шлюбу (народження і виховання дітей, з одного боку, втамування хоті, з іншого), визначивши первинною ціллю шлюбу тілесну насолоду та «розвій чоловіка та жінки» або «партнерів». Так руйнуватимуть шлюб і сім’ю. Не кажучи вже про збочення, які зведуть святилище шлюбу до біологічної лабораторії, де ненароджену дитину перетворено на прибутковий косметичний матеріал. (див. Fideliter n° 47). 

6. «Незалежність сьогодення відносно минулого, звідки – зневага до традиції та хвороблива любов до всього нового, що приховане під іменем прогресу».

Переклад – Галина Помилуйко

Джерело: Mgr Lefebre. Ils l’ont découronné: du libéralisme à l’apostasie, la tragédie conciliaire. Editions Fideliter, 1987

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Марсель Лефевр (1905-1991)

Марсель Лефевр (1905-1991)

Французький католицький архієпископ

Богословську освіту здобув у Григоріанському університеті та Папській французькій семінарії у Римі.

Сповнював душпастирські обов'язки у Франції та африканських країнах, де здобув чималі місіонерські успіхи. Був основним радником Папи Пія XII при написанні послання «Fidei donum».

Брав активну участь у підготовці та проведенні Другого Ватиканського собору. Критикував втручання у роботу собору позацерковних сил, «мафіозний», на його думку, характер діяльності частини учасників собору, а також практику внесення в документи двозначних формулювань.

Принципово відкидав окремі тези недогматичних документів собору, критично ставлячись до загального курсу на «модернізацію» Католицької Церкви, який він пов'язував саме з «духом собору». За дозволом місцевої церковної влади заснував семінарію у Швейцарії, а також Братство св. Пія X, метою яких вважав традиційну формацію духовенства в умовах наростання церковної кризи.

1988 року у зв'язку з несанкціонованим Римом висвяченням Лефевром чотирьох єпископів було оголошенно про автоматичне відлучення самого Лефевра та цих єпископів. Відлучення єпископів було зняте у 2009 році Бенедиктом XVI, хоч Братство св. Пія X і по нині залишається спільнотою із неврегульованим канонічним статусом.

Читайте також: