Ігор Загребельний
Багатьом доводилося зустрічати кумедні новинні повідомлення про те, як літні люди проводять заходи, пов’язані з комсомолом або піонерією.
Кадри, що доходять до нас із Росії чи окупованих українських територій, межують із сюром: чоловіки та жінки, під пропорції яких невдовзі доведеться підбирати домовину, приміряють на себе піонерські краватки та пілотки (чи – як варіант – будьонівки) і співають «Взвейтесь кострами синие ночи».
Щось подібне можна спостерігати і в житті Католицької Церкви.
Наталі Бекар, яку нещодавно призначили заступником секретаря Синоду єпископів, оцінила погляди Франциска такими словами: «Папа Франциск є людиною свого покоління, яка не обов’язково поділяє мислення молодої людини, але він близький і вкорінений у народі Божому». Бекар дала знати, що налаштована більш радикально, ніж Франциск, але замість того, аби якось раціонально обґрунтовувати свій радикалізм, апелювала до «мислення молодої людини». З висловлювань Бекар можна зрозуміти, що молодість для неї є певним критерієм легітимності: Франциск може рухатися в бік «мислення молодої людини», адже «вкорінений у народі Божому» і, як зазначила вона далі, «пише історію – звісно ж, керуючись Святим Духом».
Ці апеляції до молоді належать жінці, яка вийшла за межі репродуктивного віку. В лестливих щодо Бекар публікаціях окремих католицьких ЗМІ можна знайти репліки про те, що вона демонструвала «ефективність» – зокрема під час форуму, що передував Синоду щодо молоді у 2018 році, – бо ставилася до представників молоді як до однолітків.
Ще один приклад, який стосується батьківщини Бекар: нещодавно Ватикан поспішно прийняв відставку архієпископа Авіньйону Жана-П’єра Каттеноза, подану ним у зв’язку з досягненням віку 75 років. Імовірною причиною цієї поспішності є критика помірковано консервативного єпископа з боку місцевої мирянської групи «Chrétiens en Vaucluse», що відзначається лівими поглядами. Представники групи склали перелік «настанов» для наступного єпископа, який містить вимоги вести міжрелігійний діалог, бути відкритим до сучасних ідеологічних віянь і т.д. Також документ має вимогу здійснити в архієпархії «модернізацію, омолодження та викорінення стереотипів – таким чином, аби молодь почувалася залученою».
Що ж собою становить ця група, яка вимагає «модернізації і омолодження»? В огляді National Catholic Register члени «Chrétiens en Vaucluse» змальовуються як такі, що «належать до “генерації Другого Ватиканського собору”, були сформовані Католицькою акцією або рухами на кшталт “Християнська студентська молодь”, є літніми християнами середнього класу (всі вони старші 70 років), не приховують своїх прогресивних поглядів» (згаданий рух «Християнська студентська молодь» був заснований ще 1929 року, але, як не важко здогадатися, після Другої світової пережив радикальну світоглядну трансформацію і зайняв свою нішу в процесах 1960-х років, співпрацюючи з комуністичними та іншими лівацькими середовищами).
До тем молоді та молодості часто апелює і сам Папа Франциск. Ці апеляції він використовує в руслі свого бачення необхідних змін у Церкві, а також утілення політичних цілей.
Відносно нещодавно апеляція до молоді стала звичною стратегією легітимізації в межах світського суспільно-політичного і культурного життя. Нині, як бачимо, ця стратегія утвердилася і в житті Церкви.
Уже ситуація у світській сфері є виразним свідченням виродженості сучасної цивілізації. Тут не місце детально розписувати історію становлення згаданої апеляції. Спираючись на власне дослідження проблеми, можу сказати, що масштабна політизація молодості бере свій початок із першої пол. XIX ст. Це були часи, коли Адам Міцкевич написав «Оду молодості», Джузеппе Мадзіні заснував «Молоду Європу», а однією з основних лабораторій революційної думки було явище, відоме під назвою младогегеліанства. У XX ст. потужним акордом політизації молодості став 1968 рік.
Що ж стосується раніших часів, то звичним критерієм мудрості вважався зрілий вік. Справді, окремі риси молодості шанувалися. Молодечий запал міг вважатися чудовим ресурсом, яким можна скористатися на полі бою. Але молодість не розглядалася як щось пов’язане зі здатністю приймати правильні рішення, диктувати нормативність і т.д. Тобто ситуація, яка з пришвидшенням формувалася упродовж останніх двох століть, на тлі світової історії виглядає як щось украй патологічне. Запозичення означеної стратегії легітимізації церковним мисленням засвідчує ще й кризу самої Церкви.
Звісно, до верхів католицької ієрархії молодь наразі не рекрутують. Навпаки, ці верхи становлять доволі літні люди – ровесники тих, хто відзначилися у мітингах, на барикадах та в оргіях 1968 року (і нині залишаються частиною політичного і культурного істеблішменту). Йдеться не про молоді кадри, а про апеляції до молоді задля обґрунтування сумнозвісних «реформ». Формула проста і дієва водночас: «Молодь вимагає…», і далі додати якусь новинку, яку потрібно легітимізувати.
Сам етос молоді чудово зміцнює структури прогресистського мислення, передбачаючи постійні зміни та й просто визнаючи «правду завтрашнього дня». Легітимізоване молодече бунтарство (яке в умовах здорової культури обмежується жорсткими рамками) легітимізує переступ «застарілих» норм. Що стосується конкретної молоді, то завжди можна підібрати саме ту, яка потрібна.
Скажімо, існує католицька молодь, яка спрагла за порядком і авторитетом, намагається відроджувати традиційне літургійне життя і демонструє ледь не екстремістський громадський активізм (наприклад, протестує проти запровадження «одностатевих шлюбів»). Одначе це якась «неправильна» молодь. Сам Франциск – цей адоратор молоді і адепт лагідного пастирського підходу – відгукувався про подібних молодих католиків дуже грубо, навіть не цураючись таких «компліментів» як приписування проблем із психікою.
Пристарілим церковним «реформаторам» потрібна молодь, залучена до різноманітних ініціатив в дусі глобалізму і SJW. Також «правильна» молодь може вимагати перегляду церковного вчення щодо сексуальності (так було, зокрема, під час згаданої підготовки до Синоду 2018 року). Та щонайменше це має бути молодь, яка полюбляє Меси під гітару і пісеньки про мир і братерство.
Безперечно, сучасна католицька молодь не формується у стерильних пробірках – вона так чи інакше формується у межах сучасної дехристиянізованої культури. Своєю чергою церковний мейнстрім заохочує молодь виховувати власну віру у руслі безупинних «реформ». Одначе існує і згадана «неправильна» молодь, яка готова протистояти і світському, і церковному мейнстріму. Серед міленіалів католиків-традиціоналістів зустріти легше, ніж серед вірян старших поколінь. Коли у Франції запровадили жорсткі обмеження богослужінь, на протестах під гаслом «Прагнемо Меси!» переважала молодь, а не представники «генерації Другого Ватиканського собору». Цю тенденцію не варто перебільшувати. Але вона існує, і факт цього існування робить прийоми пристарілих комсомольців у ватиканських кабінетах та на єпископських кафедрах особливо недолугими.
Ми живемо у перевернутому світі. А це змушує тих, хто незадоволений кризою, реагувати на неї також у певному сенсі перевернутим чином. Відтак і молодь, і консервативні католики інших поколінь мають право на бунт: бунтувати в ім’я порядку, демонструвати непослух в ім’я ієрархічності, здаватися єретиками, зберігаючи незмінне вчення Церкви.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: Vest-news.ru
