Росія і Захід: стратегічне партнерство на тлі риторичного протистояння

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Байден і Путін

Ігор Загребельний

Цю статтю було написано наприкінці 2019 року, коли невиправданість українських сподівань на «стратегічних західних партнерів» у першу чергу була доведена поведінкою Франції та Німеччини (згодом, у 2020 році, розширений варіант статті вийшов у книжці «Європейські хроніки»). Тоді при владі у США перебував «проросійський популіст» Дональд Трамп. Нині Трампа змінив Байден, і це дозволяє більш цілісно оцінити ставку українського мейнстріму на колективний глобалістський Захід, беручи до уваги ту ж історію з «Північним потоком-2».

Звісно, може статися щось близьке до чуда, коли демократична адміністрація США увійде в різке протистояння з Росією. Та наразі більш очікуваним є продовження тієї стратегічної лінії, яка спостерігалася за президентства Обами і яку, зрештою, можна бачити у зразках американського агітпропу на кшталт серіалу «Мадам секретар».

Тож до американсько-російських відносин також можна застосовувати формулу «партнерства на тлі риторичного протистояння» – нехай і з урахуванням того, що адміністрація Байдена так чи інакше буде змушена рахуватися з певною антиросійською установкою, яка існує в американській політичній культурі за замовчуванням.

***

«Проросійський крен» західноєвропейських держав, який став особливо виразним у 2019 році, для багатьох українців виглядав немов холодний душ. Одначе більш доречним буде порівняння з мильною бульбашкою, яка луснула. Цією бульбашкою були фейкове інформаційне поле та резонуючий із цим полем політичний дискурс.

Впродовж останніх років значна частина українського суспільства вірила, що між Заходом, зокрема Західною Європою, та Росією спалахнула заледве не нова Холодна війна. Стабільність та інтереси Заходу нібито збігаються з українськими і водночас перебувають в антагонізмі з російськими. Україна «обороняє Європу» (популярний національний міф XX ст. отримав нове дихання). Водночас «наші західні партнери» непохитно підтримують Україну і протистоять Росії.

Відповідну базову систему координат творили панівні ЗМІ. Представники влади, передусім президент Петро Порошенко, знаходили в ній одну зі стратегій своєї легітимації. У сумновідомій розсилці від «інформаційних військ» невпинно розповідалося про успіхи України на міжнародній арені.

Питання збереження на Заході лібералістичного status quo теж включалося у схему гаданого протистояння між Заходом та Росією. Скажімо, важко було знайти мейнстрімне видання, яке не тиражувало б страшилок про «популістів» та «євроскептиків» із країн-членів Євросоюзу. Подекуди розповіді про «євроскептиків» набирали апокаліптичної забарвленості. В усякому разі ця тема висвітлюється у чорно-білий спосіб. Добро – дотеперішній стан речей у ЄС, панування «респектабельних» сил ліберальної демократії, які є «природними союзниками» України. Зло – «євроскептики», які зазіхають на status quo й апріорі є «проросійськими».

Ось пара характерних цитат зі статті, опублікованої напередодні виборів до Європарламенту у травні 2019 року: «Сталість ліберальної демократії – перемога України», «Для України головним позитивним результатом цих виборів повинна стати перемога ліберальної демократії в Європі. Саме її ідеї виступають рушійною силою протистояння російській агресії».

Зрозуміло, що ті українці, які довіряли подібній риториці, були вражені тенденціями 2019 року. Насправді ж жодних радикальних переломів упродовж 2019 року не відбулося. Хоч нові кроки у напрямку зняття санкцій, хоч ряд знакових виступів Еммануеля Макрона, хоч повернення Росії до ПАРЄ (значення цієї події, зрештою, перебільшують) не є свідченням того, що у Західній Європі почали принципово по-новому дивитися у бік Москви. Йдеться не про радикальні переломи, а про лінійний процес. Те, що ми бачимо сьогодні, є логічним продовженням того, що можна було спостерігати у 2014, 2015, 2016 роках.

Російська агресія 2014 року справді була тим, що шокує. Вона безперечно позначилася на відносинах Росії та Заходу. Та все ж анексія Криму та розв’язування збройного конфлікту на Донбасі не могли призвести до докорінних змін. Можна сказати, що нормалізація згаданих відносин розпочалася одразу після того, як ці відносини зіпсувалися.

Аби не зловживати узагальненнями, звернемося до економічних показників. 2014 року рівень німецьких інвестицій у російську економіку спав, сягнувши найнижчих із 2005 року показників. Проте ця прохолода невдовзі почала розвіюватися. Згідно з даними Німецького федерального банку, у першій половині 2016 року німецькі компанії інвестували в російську економіку 1,73 мільярда євро – приблизно стільки ж, скільки було інвестовано протягом усього 2015 року (1,78 мільярда). Лишень у другому кварталі 2016 року німецькі компанії інвестували 655 мільйонів, а це втричі більше, ніж у той же період 2015 року. До слова, у першому кварталі 2019 року німецькі компанії інвестували у Росію 1,8 мільярда євро, що на третину більше, ніж у попередньому році, і майже втричі – ніж у 2016-му.

З певною долею патетичності можна сказати, що російська агресія 2014  року виявилася землетрусом. На Заході таку сейсмічну активність відчули. Одначе цей землетрус не зруйнував загальну архітектуру геополітичної логіки у північній Євразії, композиційну основу якої становлять Берлін та Париж із одного боку та Москва – з іншого. На Заході не могли проігнорувати поведінку Росії. Здійснені у другій декаді XXI століття перекроювання кордонів та розпалювання збройного протистояння були діями, які вимагали реакції. Проте необхідності вживати якісь надзусилля не існувало. Натомість існували підстави вважати українсько-російський конфлікт таким собі «дуже прикрим непорозумінням», яке варто якнайшвидше вирішити, прибираючи будь-які перешкоди на шляху утвердження стратегічної геополітичної осі (чи, зрештою, усуваючи ризики для імпорту російських енергоносіїв).

Існує цілий ряд чинників, які впливають на формування «проросійських» ставок у Берліні, Парижі, а також, тією чи іншою мірою, в інших західноєвропейських столицях: економічні інтереси, енергетичні потреби, політичні традиції (передусім стиль зовнішньополітичної поведінки), метаполітичні/культурні установки. У випадку кожної з країн згадані чинники комбінуються і спрацьовують по-різному. Дуже тісними економічними зв’язками з Росією відзначається Німеччина. Франція відома своїм культурним москвофільством. А от енергетичне узалежнення від Москви – це те, що об’єднує західноєвропейські держави незалежно від інтенсивності інших економічних зв’язків із Росією чи специфіки культурних установок.

Якщо говорити про концептуальне осмислення альянсу Західної Європи та Росії, то воно розпочалося в умовах Холодної війни і здійснювалося як «зліва», так і «справа». Після Другої світової війни Америці вдалося взяти «вільну» частину Європи під свій «захист». З одного боку, західноєвропейські держави мусили миритися з такою ситуацією, усвідомлюючи потенціал комуністичної загрози. З іншого боку, існувало природне небажання узалежнюватися від заокеанського гегемона. Найчіткіше це небажання прослідковувалося у Франції за президентства Шарля де Голля. Будучи відносно правим політиком, де Голль усе ж не був принциповим антикомуністом у внутрішній політиці. У зовнішній політиці спостерігалася подібна ситуація: явно не бажаючи просування Москви/комунізму на захід, де Голль водночас вважав, що завдяки СРСР можна підтримувати на континенті баланс, протидіючи надмірним амбіціям США.

Концентрат того, що де Голль і його послідовники реалізували на практиці у поміркованому вигляді, взяли на свої прапори поодинокі, але дуже яскраві інтелектуали-дисиденти, яких зазвичай класифікують як «ультраправих» – попри всю екстравагантність їхніх поглядів (скажімо, бельгієць Жан Тіріар чи, навіть, американець, який пов’язав своє життя з континентальною Європою, Френсіс Паркер Йокі). Не маючи безпосереднього досвіду життя під владою червоного Молоха, вони теоретизували про те, що СРСР – куди менше зло, ніж Америка.

Так чи інакше, в часи Холодної війни у Західній Європі було закладено концептуальне підґрунтя для стратегічного партнерства з Росією: з’явилося кілька «формул Європи» («від Владивостока до Дубліна», «від Атлантики до Уралу» тощо), виникло уявлення про значення Росії для європейської суб’єктності.

Коли наприкінці 1980-х років у СРСР почали спостерігатися відцентрові тенденції, у Парижі це явно не викликало ентузіазму. Тогочасний президент Франсуа Міттеран вбачав у «демократизованому» СРСР важливий для всієї Європи центр геополітичної стабільності. І навпаки: розпад СРСР, на думку Міттерана, міг призвести до поширення у Європі націоналізму і міждержавної напруги. Взамін на дану Москвою згоду на об’єднання Німеччини Міттеран намагався створити передумови для поступової інтеграції СРСР у євроатлантичний простір.

Після розпаду СРСР російський вектор лишався для Парижа надзвичайно важливим. Наприклад, за президентства Жака Ширака Франція виступала проти запобіжного обгородження Росії «санітарним кордоном» (передусім в особі прем’єра Алена Жюппе).

Паралельно зі здійсненням «проросійської» політики Францією у гру вступила Німеччина, яка, оговтавшись від поділу, зайняла позицію континентального гегемона. Побудовою приязних відносин між об’єднаною Німеччиною та пострадянською Росією у першу чергу відзначилося канцлерство Ґергарда Шредера. Останній так сформулював своє бачення Росії: «Росія важлива для нас політично та економічно. Я щиро переконаний, що, розширюючись, Євросоюз чинить правильно, налагоджуючи стратегічне партнерство з Росією. Я прагну зробити внесок у цю справу, адже твердо переконаний, що це партнерство необхідне – у тому числі з урахуванням європейської історії».

Важливим маркером підходу до Росії у Західній Європі, зокрема у Німеччині, стала військово-політична нестабільність на Кавказі. У розпал Другої чеченської війни міністр іноземних справ ФРН Йошка Фішер заявляв про недопустимість надання Чечні незалежності, адже воно «привело б до подальшого розпаду Росії, що мало б руйнівні наслідки для всього регіону і для безпеки всього світу».

Не відволікаючись на деталі зазначимо, що Москва також достатньою мірою продемонструвала прагнення будувати тісні зв’язки з Західною Європою.

Узагальнюючи можна сказати, що між Західною Європою, зокрема франко-німецьким ядром ЄС, та Росією існує стійке геополітичне тяжіння. Це тяжіння стоїть вище за ціннісно-світоглядні орієнтири західноєвропейських урядів, і його дія простежувалася б і в тому разі, якби у Франції та Німеччині при владі опинилися консервативні сили-прихильники збереження національних суверенітетів. Але, як буде показано нижче, вісь Париж-Берлін-Москва має особливий сенс саме з точки зору реалізації глобалістських ідей.

Той самий Еммануель Макрон, який 2019 року продемонстрував чи не найбільш сприятливу для Москви позицію у межах ЄС, у 2017 році встиг відзначитися «антиросійською» заявою – буцімто Росія здійснює значне інформаційне втручання у політичне життя Франції. Наприкінці 2018 року французька влада заговорила про можливість інспірування Москвою протестів «жовтих жилетів». Чи йдеться тут про якісь суперечності? Аж ніяк. Адже «проросійська» та «антиросійська» риторики лунають у відмінних вимірах. «Проросійська» риторика стосується стратегічних політичних та економічних інтересів, «антиросійська» – інформаційного протистояння дисидентам, а також прагматичної потреби мати «Політичного Іншого».

Необов’язково читати Карла Шмітта, аби розуміти, що політичне життя вимагає існування образу ворога. Близько сорока років головним ворогом Заходу була радянська Москва. За цей час сам Захід значною мірою «полівішав», пережив радикальні культурні трансформації. Після краху соціалістичної системи й розпаду СРСР ситуація змінилася. Френсіс Фукуяма поспішно заговорив про «кінець історії», але від цього потреба у Політичному Іншому не зникла.

Певний полюс для його пошуків становив іслам. Найбільш експліцитно це проявлялося у політиці США в умовах республіканських адміністрацій обох Бушів. Запропонований Самуелем Гантінґтоном концепт «зіткнення цивілізацій» чудово обслуговував прагматичні інтереси Америки у Близькосхідному регіоні. Ще одним прикладом конструювання Політичного Іншого на основі ісламу стала тема тероризму (в діапазоні від конкретно ісламістського до максимально абстрактного «міжнародного» тероризму). Нарешті, був сконструйований образ «ісламофашизму» (тобто ісламу як світоглядної системи, неприйнятної з точки зору догм лібералізму). Звісно, все це чергувалося з умовною ісламофілією як елементом політики побудови мультикультурного суспільства.

У сприйнятті Росії єльцинського зразка окремі інерційні страхи часів Холодної війни поєднувалися з образом слухняного учня. Тема «загадочный русский душа» могла обіграватися в голлівудських фільмах. Та все ж існувала думка, що Росія неминуче інтегрується у простір The Liberal World Order. Ця обставина давала Москві карт-бланш на здійснення рішучих дій задля уникнення подальшої дезінтеграції (перша війна в Чечні), а також реалізації власних інтересів у суміжних регіонах (війна в Грузії та Придністров’ї, закріплення у своїй орбіті України та Білорусі тощо). Прихід до влади Путіна, збільшення російських амбіцій і ставка на псевдо- або квазіконсервативну ідеологію дещо змінили ситуацію, створивши умови для того, аби в пошуках Політичного Іншого почали епізодично звертати увагу на Москву. Після російської агресії 2014 року ця тенденція посилилася.

У насвітленні образу Росії як «недемократичної» держави поєднується ряд моментів: від акцентування на рисах путінського режиму, які можна розглядати як справді авторитарні, до приписування цьому режимові того, що просто демонізується сучасною ідеологією лібералізму: «расизму», «гомофобії» тощо. «Авторитарний. Ксенофобський. Расистський. Ворожий свободі вираження» – так, до прикладу, схарактеризував путінський режим Бернар-Анрі Леві.

Ще одним трендом стала конспірологія стосовно режисерування Росією процесів та явищ у Європі та США, які так чи інакше підважують панування лібералістичної ідеології і реалізацію глобалістського сценарію: Brexit, перемога Трампа, успіхи націонал-популістських і діяльність «ультраправих» сил, згадувані протести «жовтих жилетів».

У свою чергу в Росії можемо спостерігати спроби демонізації Заходу, здійснювані з консервативних позицій. Як і в випадку з західними країнами, ці спроби у першу чергу пояснюються необхідністю мати перед собою Політичного Іншого, образ якого покликаний гуртувати суспільство і наповнювати сенсом політичне життя.

В усіх щойно перелічених прийомах творення образу Політичного Іншого маємо справу з лицемірними спекуляціями.

Кадри протидії опозиційним мітингам в Санкт-Петербурзі та Москві неважко зіставити з подібними кадрами розгону протестів «жовтих жилетів». Російська цензура гідна «боротьби проти мови ворожнечі» на Заході.

Однією з рис російської політики «м’якої сили» справді є стимулювання проросійських настроїв серед західних правих (як, утім, і серед лівих). Але безглуздо пояснювати зростання на Заході настроїв незадоволення у першу чергу «російським втручанням». Такі пояснення – не більше, ніж намагання замовчати наявну ідейно-політичну кризу і дискредитувати опозиційні сили та світоглядне дисидентство. До слова, «антиросійська» риторика лібералістичних ЗМІ та істеблішменту якраз сприяє формуванню серед дисидентів проросійських настроїв. Спрацьовує «дзеркальне» мислення: якщо ліберали критикують Росію, значить це хороша країна: консервативна, релігійна, націоналістична, вільна від диктатури «політкоректності» і т.д.

Насправді ж сучасна путінська Росія дуже далека від консервативного ідеалу. А це робить невиправданими і «антиросійську» риторику західних лібералів, і симпатії західних дисидентів, і викриття «Гейпоры» з боку самих росіян. Російське суспільство за рівнем секуляризованості випереджає українське – що вже говорити про такі «гейропейські» країни як Польща, Литва, Словаччина, Румунія, Хорватія або ж консервативні штати Америки. Російське законодавство відзначається збереженим із радянських часів лаїцистським підходом. У площині етнічної політики у Росії діє стратегія мультикультуралізму, подібна до тієї, яка впроваджується в країнах Західної Європи включно з суворим «антидискримінаційним» законодавством (передусім сумновідома 282 стаття КК РФ – так звана «русская статья»). Аби позбутися ілюзії «білої Росії», достатньо переглянути світлини святкування Курбан-байрам у центрі Москви.

Вищезгадані риторичний вимір та вимір політичних і економічних інтересів безперечно перетинаються, і напруга у першому вимірі може проектуватися на відносини у другому. Одначе перший вимір є виміром не чогось глибоко світоглядного, а таких собі «риторичних вправ». Радикального ідеологічного протистояння між Росією та лібералістичним Заходом не існує. А це означає, що риторичне протиборство має дуже обмежений потенціал – потенціал, який навряд чи здатен переважити прагматичні інтереси.

У межах наївного дискурсу, який утверджувався в Україні від початку війни, вступ Росії до Євросоюзу або ж утворення якогось нового союзу шляхом об’єднання ЄС та РФ можуть здатися чимось фантастичним. Але насправді йдеться про досить імовірні речі. Звісно, імовірність – це всього лиш імовірність. По-перше, аби РФ почала дрейфувати у бік безпосереднього інституційного союзу з західноєвропейськими гегемонами, вона має відійти від «путінського формату»: стати менш своєвільною і більш відкритою до ліво-ліберальної ідеології. По-друге, не є певним майбутнє хоч РФ, хоч ЄС: Росія може зазнати подальшої дезінтеграції, ЄС – пережити розпад чи радикальне переформатування.

Можливість інституційного союзу з Москвою обговорювалася ще в останні роки існування СРСР. Так, Міттеран висував ідею створення Європейської Конфедерації, «двері» якої мали б бути відчиненими і для СРСР.

Значний внесок у популяризацію ідеї інституційного союзу з Росією здійснив Жак Атталі – один із провідних промоутерів сучасного глобалізму і важлива фігура французької та загальноєвропейської політики (займав високе становище у кабінеті Міттерана, 1991 року став першим головою Європейського банку реконструкції і розвитку, може вважатися патроном Макрона).

Атталі відомий ідеєю створення Континентального Союзу шляхом об’єднання ЄС та РФ. Поведінка Кремля у 2014 році не похитнула його стратегічного геополітичного бачення. Так, невдовзі після анексії Криму, у квітні 2014 року, Атталі зазначав: «Мені справді здається, що майбутнє Росії, а також майбутнє України або Молдови, наприклад, – це входження у загальноєвропейський простір. На мою думку, таким простором має послужити Європейська Спільнота, котра за визначенням мала би увібрати Росію. Звісно, все це має проходити поступово, за допомогою проміжних етапів, оскільки сама Росія зацікавлена у зближенні з Західною Європою, а також сама Західна Європа зацікавлена, аби Росія увійшла в неї».

Трішки раніше, у березні, Атталі говорив, що потрібно зробити все можливе, аби переконати росіян у необхідності зближення з ЄС. Водночас Україні він пропонував «бути мостом між двома Європами (ЄС та Росією. – І.З.) задля їхньої найбільшої вигоди».

Подібні погляди Атталі відстоював і впродовж наступних років. Так, у 2017 році він говорив: «Французи повинні усвідомити, що Росія, будучи союзником упродовж багатьох століть, сьогодні є фактором миру. Це європейська країна, важливий партнер в областях політики, торгівлі і культури. Саме тому ЄБРР виступив головною діючою особою зі зближення Росії з рештою Європи. (…) Все, що пов’язує Росію з Європою, це дуже добре».

Комусь може здатися, що позиція Атталі виняткова. Одначе щось подібне можна зустріти і в випадку тих діячів глобалістського спрямування, яких в Україні заведено вважати налаштованими антиросійськи. Так, 2014 року видання «New York Times» опублікувало статтю «Врятувати нову Україну». Текст був підписаний Бернаром-Анрі Леві та Джорджем Соросом. Ця стаття безперечно була словом на підтримку України (щоправда, саме «нової України» – такої, якою нашу країну прагнуть бачити особи штибу Сороса та Леві). Одначе не можна ігнорувати важливу деталь. Стаття закінчувалася висловленням надії на постання «нової Росії», здатної бути стратегічним партнером Європи. Між іншим, Сорос свого часу був прихильником реформування, а не дезінтеграції СРСР, а саме відстоював програму його перетворення на щось подібне до ЄС (див. наприклад його спогади з цього приводу у біографічній книзі-інтерв’ю «Сорос про Сороса»).

З точки зору тих, хто прагне поступово демонтувати державні суверенітети, стерти національні ідентичності і перетворити світ на глобальний супермаркет, інституційний союз Росії з західноєвропейськими гегемонами є чудовим способом реалізації власних намірів, адже дозволяє організувати величезний простір півночі Євразії у єдину політичну й економічну систему.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: РБК

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: