Ризики лібералізму для Православної Церкви України

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Юрій Олійник

Кожне досягнення несе у собі певні ризики. Не є винятком і здобуття Томосу та творення Православної Церкви України.

Попри незавершеність процесу консолідації більшості православних християн довкола Київського митрополичого престолу, актуалізуються нові загрози внутрішнього переродження під тиском ідеологічної гегемонії ліво-ліберального духу, яка запанувала на Заході.

Звісно, небезпека стосується всіх конфесій, але очевидна мішень – саме Церква, що позиціонує себе як Помісна для більшості українців, з особливими відносинами з державним апаратом.

Варто виділити головні загрози для майбутнього ПЦУ в середньостроковій, підкреслюю, перспективі (на десятиліття вперед):

– Загальний тиск світових негативних тенденцій, що можуть використати моменти слабкості в часі загального переформатування православного поля України та його недовершеність через продовження процесу витіснення Московського патріархату.

– Нав’язування штучної дихотомії «модерно-європейської» ПЦУ та «скрєпно-традиціоналістського» Московського патріархату.

– Запозичення не зовсім вдалих моделей екуменізму, що поєднується з догматичним релятивізмом заради «єдності» чи досягнення спільної мети у соціальному служінні. Негативні прояви суперекуменізму (спільні молитви з юдеями та мусульманами) також потребують критичного осмислення. На щастя, досі це лише окремі випадки практики, не підкріпленні якимось соборними чи синодальними рішеннями, але в церковній площині теж діє принцип «вікна Овертона».

– Відкидання цінності монашества, що посилюється дискредитаційними посилами ЗМІ – поки що передусім під виглядом боротьби з Московським патріархатом, але не тільки. Відродження монашеської традиції – це той стовп, який збереже ПЦУ, будучи гарантом правильного виховання і трансляції традиції.

– Прояви крайнього виродження під тиском секулярних норм – на зразок одруження гомосексуальних пар і жіночого священства – зараз малоакутальна загроза. Одначе зсування в бік прогресизму все таки готує відповідну базу, насамперед для ліберальної теології.

Однією з ключових потреб нашого часу є впорядкування питання освіти майбутніх пастирів. Критично важливо запобігти ліберальній та прогресистській інфільтрації в семінаріях та майбутньому Православному Університеті.

З іншого боку, проблемою є звична для пострадянських християн певна віддаленість від актуальних політичних проблем, пов’язаних з моральними загрозами у суспільній пропаганді (як ЛГБТ-паради). Загроза – відсутність чіткої вимоги вибору для прихожан і захожан, що можуть поєднувати походи в церкву на свята і підтримку сумнівних моральних нововведень. Тому питання відповідних санкцій для політиків та громадських діячів, яких відлучатимуть до покаяння, – необхідний дисциплінарний захід.

Один із можливих варіантів захисту майбутнього ПЦУ – існування та медійна популярність богословів (як священиків, так і  єпископів) з високим освітньо-культурним рівнем і науковим статусом, визнаним суспільством. Водночас ці люди повинні презентувати саме консервативний порядок денний – в основному «за замовчуванням», але у особливо очевидних моментах – прямо.

Інша важлива ціль – закріплення свого простору в університетах і школах (те ж саме питання християнської етики). Навіть якщо доведеться з боєм віддавати зайняту територію, це створить певний часовий і ресурсний запас для маневру. Бачимо, наскільки важливо для деструктивних сил мінімізувати присутність Церкви у школі.

Врешті, з часом постане питання самовизначення на міжнародно-богословській арені. Тут Київ міг би навіть у Православній Ойкумені зайняти вільну нішу здорового консерватизму, будучи балансиром між істерично-псевдоконсервативною позицією Москви та непродуманими нововведеннями Вселенського патріархату (все більше зав’язаного на позиції Американської митрополії).

Водночас слід уникати пасток самодискредитації. Наприклад, у питанні щодо вакцинації (попри всі зауваження) ієрархія ПЦУ (як і ряду інших конфесій) вчинило мудро – вказало на відсутність власне релігійних перешкод для вакцинації як такої, але при цьому наголосила на добровільності й уникнула суджень щодо якості вакцин. Не можна дозволити заганяти себе в очах значних сегментів суспільства (що часто дивиться на події очима ангажованих ЗМІ) у нішу «антиінетелектуальних мракобісів». Натомість слід ставити на публічне обговорення важливі моральні та богословські питання подолання деструктивних тенденцій у суспільстві (від збереження сімей до загального оздоровлення моралі, що потребує синергії Церкви та суспільства).

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Reuters

Юрій Олійник

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Закінчив факультет соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістр політології, 2013). В 2013-2016 роках навчався в аспірантурі при Національному інституті стратегічних досліджень.

Співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень».

Інтелектуальні зацікавлення: національна безпека, Африканський регіон, історіософія, футурологія, глобальні загрози.

Читайте також: