Теорії змови як інструмент і замінник есхатологічного мислення

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Різноманітні теорії змови, а також сам образ конспірології відіграють у «культурних війнах» сьогодення амбівалентну роль.

Є очевидним, що люди часто здійснюють лихі речі таємно, а коли йдеться про групу осіб, цим речам передує змова. Є очевидним і те, що злочинна діяльність може бути справою рук дуже впливових людей і набирати значних масштабів. Звідси слідує доречність того, що можна називати конспірологією. Прикладом такої конспірології можна вважати звичайні журналістські розслідування.

З іншого боку, уявлення про конспірологію, що панують у масовій свідомості, відштовхуються від занадто вигадливих чи навіть божевільних теорій. Подекуди зміст таких теорій – це «копія без оригіналу», те, що вигадується самими противниками конспірології, аби бути розкритикованим і висміяним. Така ситуація формує атмосферу нетерпимості стосовно далеких від справжньої конспірології критичних висловлювань щодо ряду осіб, центрів упливу, процесів, тенденцій тощо. Конспірологічні теорії спираються передусім на інформацію (дійсні факти або вигадки), яка не є загальнодоступною, а також на припущення, які за своєю логічною структурою є виправданими чи невиправданими індуктивними умовиводами. Натомість «антиконспірологічно» налаштовані люди бувають схильними засадничо відкидати і ті тези, які спираються на загальновідому інформацію та дедуктивні умовиводи (або ж строгу індукцію).

Наприклад, для того, аби мати негативне ставлення до Джорджа Сороса, конспірологія необов’язкова. Для цього достатньо ознайомитися з відомим двотомником його філософського гуру Карла Поппера, прочитати книги самого Сороса, відвідати сайти соросівської мережі, погортати офіційні звіти і проаналізувати, на що саме виділяє кошти відомий «філантроп». Одначе зустріч із лаконічним новинним повідомленням чи виваженим аналітичним матеріалом, спертим на інформацію з офіційного порталу Міжнародного фонду «Відродження», у багатьох читачів викличе асоціації з людьми у шапочках із фольги, а відтак насмішку.

Можливо, якби різноманітних теорій змови не існувало, їх вигадували б самі «сильні світу цього», аби дискредитувати будь-яку серйозну критику на свою адресу. Але така дискредитація – не єдиний недолік цих теорій. Серйозною вадою конспірологічного мислення є намагання знайти прості відповіді на складні питання, зокрема – пояснити негативні обставини реалізацією чіткого плану конкретної групи осіб.

Такий підхід демонструє свою хибність при поясненні хоч минулого, хоч сьогодення.

Візьмемо ту ж тему масонства. Масони безперечно відіграли важливу роль у низці руйнівних процесів та явищ минулого. Продукування і поширення просвітницьких ідей, створення передумов для Французької революції кінця XVIII ст., війни та революції XIX ст., подальша боротьба проти Церкви і т.д. Повідомлення про те, що структури, які мають масонську ідентичність, намагаються завдати шкоди християнській релігії та моралі, можна зустріти і сьогодні.

Одначе було б хибно говорити, що впродовж кількох століть світом буквально правлять масони.

Комплекс ідей, які поширювали і впроваджували вільні мулярі зразка XVIII ст., не був чимось таким, що постало у масонських ложах «із нічого». Цей комплекс був закономірним продуктом розгортання ідей пізнього Середньовіччя та світанку Нового часу (хоч для справедливості потрібно визнати, що ці ідеї також подекуди продукувалися членами таємних товариств чи, принаймні, мереж тісно згуртованих інтелектуалів).

Водночас, пояснюючи природу багатьох історичних трансформацій, не варто цілковито зосереджуватися на ідеях та середовищах, які за ними стояли, ігноруючи при цьому класові соціально-економічні інтереси. Вочевидь, кола буржуазії, зацікавленої у відміні станових привілеїв, розпуску ремісничих цехів, ліквідації митних кордонів та відкритті ринку землі, були куди ширшими за масонські мережі.

Нарешті, базове знайомство з історією масонерії доносить до нас численні розбіжності, які існували поміж вільними мулярами стосовно світоглядних підвалин та цілей руху, його інституційних форм тощо. Масони впливали на суспільно-політичні процеси попри ці розбіжності, одначе цей вплив не можна змалювати як методичну реалізацію чіткої програми групою змовників.

Тим паче, не можна перебільшувати значення сучасного масонства. Нині у масонстві як підривній силі немає сенсу. Ми живемо у світі масонства, яке перемогло. Ідеї, одним із середовищ розвитку і реалізації яких раніше була масонерія, нині відображені у документах ООН, державних конституціях і навіть у енцикліках та виступах Римських Пап (передусім теперішнього) – попри те, що раніше ці ідеї засуджувалися Церквою. Одначе все це насамперед є тріумфом ідей як таких, а не свідченням того, що нами керують безпосередньо масонські еліти. Звісно, структури, які ідентифікують себе як масонські, існують і нині. Деякі з них схожі на клуби толкієністів чи історичних реконструкторів. Деякі – лишаються по-своєму шкідливими. Одначе наш світ був би масонським у вище окресленому сенсі навіть у тому разі, якби на всій планеті не було жодного масона.

Таку ситуацію можна проілюструвати на вужчому прикладі Церкви. Не варто цілком виключати можливості того, що окремі ієрархи, які стоять на становищі подальшої «модернізації» Церкви, справді є масонами. Одначе підлаштування Церкви під світські ідеї відбувається завдяки багатьом чинникам: автономному розгортанню богословських уявлень, традиціям, що сформувалися у навчальних закладах, і т.д. Руйнівні тенденції в існуванні Церкви будуть спостерігатися незалежно від того, хто саме очолює певну єпископську кафедру чи кабінет у Ватикані: член масонської ложі чи просто той, хто засвоїв у семінарії низку релятивістських, прогресистських та емансипаторських уявлень і веде недостатньо благочестиве життя, аби дозволити Святому Духові просвітити себе й утвердити в незмінних правдах віри.

З точки зору кращого розуміння церковної кризи, а також апології ортодоксальної позиції навіть є кращим не зачіпати масонської чи іншої «конспірологічної» проблематики, зосереджуючись, натомість, на аналізі конкретних ідей. Особливо – за умов відсутності переконливих доказів. Скажімо, про належність до масонства творця пособорної обрядової реформи архієпископа Аннібале Буньїні говорять лише поодинокі свідчення та факти, які можна вважати непрямими доказами. Одначе усвідомити, що «реформи» Буньїні вилилися у внесення до Літургії антропоцентризму й егалітаризму, можна і без документів, які підтверджували б приналежність цього ієрарха до масонерії.

Розважливий дослідник, що вивчає історичні трансформації останніх кількох століть та нашого часу, погодиться, що важко виділити площину, яка виступає самостійним рушієм змін. Відтак за цими трансформаціями стоїть складне переплетіння явищ і процесів у площинах інтелектуального життя, інтересів суспільних груп і економічних гравців, амбіцій політиків, технологічного розвитку тощо. Гадаю, інтелектуальна площина є найбільш значимою. Та ми, приміром, не зможемо пояснити ряд явищ, детермінованих марксизмом, виключно аналізуючи витоки, зміст та розвиток ідей Маркса та Енгельса. Для пояснення цих явищ потрібно враховувати появу залізниці, особливості релігійного життя у тій чи іншій країні, міждержавні суперечки та низку інших обставин, які самі по собі не належать до предметного поля історії ідей.

Інколи за значимими подіями та явищами стоїть дивовижна взаємодія кількох чинників. Візьмемо для прикладу підтримку крупними американськими капіталістами революційного більшовицького режиму. Що саме штовхало до такого симбіозу: прагматичні інтереси, ідейні симпатії чи плани певних еліт, говорити про існування яких означає переходити до конспірології? Ще одну стратегію пояснення цього симбіозу можна знайти на рівні історіософських узагальнень – артикулюючи спорідненість капіталізму та комунізму, а відтак тяжіння, що існує між ними.

За намаганнями побудувати конспірологічну «теорію всього» зазвичай стоїть відмова від усвідомлення складності історичних процесів – згадане намагання знайти прості відповіді на складні питання. Також прихильники конспірологічних теорій часто недооцінюють можливість отримання відповідей на рівнях історіософії та історії ідей. Та ключовою рисою амбітних конспірологічних теорій є ігнорування «тайни беззаконня». Християнину для пояснення руйнівних процесів історичного масштабу необов’язково вірити, що за ними стоїть план певних людей. Безперечно, за деякими такими процесами справді стоїть чітка реалізація плану. Подекуди аналіз подібних ситуацій вимагає конспірологічних гіпотез, подекуди – просто уважного ознайомлення з загальнодоступними текстами на кшталт документів ООН чи Всесвітнього економічного форуму. Одначе за будь-якими руйнівними процесами стоїть Божий допуск, у межах якого реалізується есхатологічна логіка – логіка утвердження влади Антихриста. Ця ж логіка може об’єднувати у єдину лінію різні процеси, різні ідеї, різних акторів – навіть якщо вони не тільки не перебувають у змові, але й ворогують між собою.

Окремі конспірологічні теорії – якщо вони є раціональними – справді можуть бути для християн корисними чи то для формування цілісного світогляду, чи то для належного реагування на поточні виклики. Та при цьому важливо не випускати з поля зору загальний есхатологічний ракурс. Стримуючи, наскільки це можливо, утвердження царства Антихриста, християни часом мають у «земний» спосіб протистояти конкретним силам і конкретним особам, але найважливішою є та боротьба, яка ведеться «не проти тіла і крові».

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Ocweekly.com

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: