Тотальне стеження: безпека чи антиутопія? Великий китайський експеримент

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Питання контролю за масами людей обговорюється в Європі та Америці. Любителі прогресу обіцяють знищення злочинності внаслідок відстеження дій кримінальних елементів (для чого і потрібні камери на вулицях). Консерватори слушно побоюються неконтрольованих наслідків і технократичного рабства.

Та загалом обидві сторони виходять із моделей ймовірного, трохи фантастичного майбутнього. Тим часом, починаючи з 2014 року, систему тотального контролю (так званого «соціального кредиту») намагається запровадити Китайська народна республіка.

Система передбачає збір інформації про всі дії громадян (аж до рівня «доніс до урни – викинув сміття»). Відповідно надаються бали, що в теорії мають забезпечувати додаткові соціальні можливості для законослухняних та ініціативних людей. На практиці, як бачимо по локальному застосуванню (з 2017 року по окремих містах, з 2020 планувався перехід всієї КНР) забезпечується небачений раніше контроль уряду за діями людей. Особливо жорсткі прояви спостерігаються в Синцзян-уйгурському автономному районі, де фактично відбувається політика культурного етноциду уйгурів-мусульман.

З іншого боку, КНР намагається експортувати свій досвід. Під впливом породженої епідемією паніки це може стати значно простіше. Побоювання викликає не просто демографічна та економічна потуга КНР –  країни, що бореться за світове лідерство. Тривожними є аналогії з XX століттям – як і тоді, комуністична диктатура апробовує нові соціальні практики, що в подальшому (в рафінованому вигляді) експортуються на Захід. Як це було з ідеями сексуальної свободи та викоріненням впливу релігії, адже в СРСР ці ідеї розвивали вже 1920-х (хоч прихід Сталіна до влади дещо змінив ситуацію), тоді як США і Європа чекали ще чотири десятиріччя.

Західні країни критикують китайську систему, однак в погоні за цінностями безпеки все більш схильні жертвувати свободою індивіда. Тому, цілком ймовірно, після обкатки і загортання у більш витончену обгортку, ці практики перекочують до Європи.

Як це може відбуватись, бачимо на прикладі окремих держав китайської сфери впливу.

Китай завів багато «васалів». Особливо в Африці, що стала епіцентром зусиль в рамках китайської стратегії «Один пояс, один шлях», яка передбачає формування системи з приблизно 65 держав Азії, Африки та Європи (Білорусь), орієнтованих на китайські ринок та політичне домінування. Цікаво подивитись, які «досягнення» імплементують китайці.

Наприклад, в  Зімбабве після листопадового перевороту 2017 року і приходу до влади Емерсона Мнангагви відбувається посилення взаємовідносин із Китаєм. У 2018 році підписується угода з китайською корпорацією CloudWalk про розміщення камер по країні з системою розпізнавання облич і формування національної бази даних.

В CloudWalk, до речі, було інвестовано близько 300 млн дол. урядом провінції Гуанчжоу. За твердженням експертів, подібні системи можуть у тому числі (за вкладеними алгоритмами) розпізнавати окремі соціальні групи, зокрема етнічні меншини.

Звісно, і абсолютизувати китайський вплив теж не варто – на ринку технологій спостереження знаходять своє місце ліцензії технологій, імпортованих зі ЄС та США. Однак політичний приклад та ідеологічне оформлення переважно транслюються саме з Пекіна.

Загалом більшості африканських держав не вистачає технологічних ресурсів та достатнього рівня охопленості населення, аби впроваджувати китайські практики. Однак на рівні політичної філософії сама ідея поступово легітимізується.

Наприклад в Кенії висловлюються думки про китайську модель соціального кредиту як засіб боротьби з корупцією. Її просував Пітер Кагванія – директор Африканського інституту політики. Для неї навіть знаходять історичні «передумови» в африканській політичній традиції, зокрема возвеличенні Справедливості/Маат в Давньому Єгипті. Звісно, Кагванія критикує зловживання накопиченими «big data» з метою обмеження доступу дітей низькобальних громадян до шкіл чи переслідування громадських активістів. Однак дикий капіталізм та розгул корупції – інший полюс зла. Тому варто шукати золоту середину, що забезпечить «цілісність» суспільства (що в якості мети зафіксована навіть в кенійській Конституції).

На відміну від Уганди чи Зімбабве, де диктатори вже впроваджують обмежені китайські технології (зокрема розпізнавання облич на вулиці), Кенія як більш наближена до демократії не може собі цього дозволити. Але саме гуманістичне міркування про плюси та мінуси в довготерміновому вимірі значно гірше за забаганки окремих автократів. Бо продукує ті ідеї, що стануть фундаментом нових тюрем.

Китайська модель – це приклад того, як на практиці відбуватиметься діджиталізація всього соціального процесу. Що казковіша технологічна утопія, то більше зла приносить її практична реалізація. Сама ідея тотального контролю та загального збору інформації полегшує маніпулювання соціумом та позбавляє особистість залишків приватності, сприяючи демонстративно «правильній» поведінці.

Все це не може не турбувати християн.

Комуністичний Пекін лишається ворожим не тільки до мусульманської меншини уйгурів, але й до місцевих християн, передусім католиків.

Католицька Церква перебуває у КНР практично у катакомбному становищі. Звісно, останніми роками Ватикан намагається знайти консенсус із Китаєм, виявляючи певну дипломатичну підтримку у світі в обмін на обіцянки внормувати канонічну ситуацію з єпископатом. Тим часом справжнє лице Комуністичної партії Китаю демонструють нові призначення в Гонконгу. Зокрема однією із найбільш впливових осіб держави, секретарем пекінського управління у справах Гонконгу і Макао став Ся Баолун. Раніше він «прославився» у провінції Чжецзян, де знищив сотні християнських церков та хрестів.

У своїй антихристиянській політиці китайський режим має можливість використовувати високі технології спостереження за населенням. Не виключено, що у випадку перейняття китайського досвіду ці технології будуть використовуватися проти християн і на Заході.

Юрій Олійник

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Закінчив факультет соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістр політології, 2013). В 2013-2016 роках навчався в аспірантурі при Національному інституті стратегічних досліджень.

Співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень».

Інтелектуальні зацікавлення: національна безпека, Африканський регіон, історіософія, футурологія, глобальні загрози.