У свідомості сучасних християн та людей постхристиянської культури Різдво тісно пов’язане зі святкуванням світського Нового року.
Близькість у часі доповнюється смисловими паралелями. Смислове навантаження Нового року очевидне. Свято Різдва резонує з цим навантаженням не тільки тому, що йдеться про явлення нового життя, але й тому, що це життя Того, хто докорінно оновив усе суще.
Близькість обох свят у часі та смисловій площині може бути вельми корисною під духовним кутом зору. Звичним атрибутом зустрічі нового року є підсумки року, що минув. Спомин про найвеличніше в історії людства народження запрошує нас підводити підсумки саме у світлі тієї події космічного значення.
2021 рік, як і рік 2020, був черговою ілюстрацією того, що здійснюючи самовпевнений відхід від Божих законів, люди карають самі себе. Відкидаючи науку Логоса, Божого Слова, що задля нас стало тілом, люди врешті-решт бунтують навіть проти природного розуму і перетворюють власне життя на хроніки абсурду.
Впродовж останніх десятиліть відбувалася нормалізація низки радикальних моральних відхилень і навіть відвертого бунту людини проти власної природи. Все це робилося під вивісками «толерантності», «інклюзивності» і, звичайно ж, «свободи» та «прав людини». Натомість у 2020 році сотні мільйонів зіткнулися з нахабним обмеженням дійсних прав і свобод – навіть включно з правом пересуватися вулицями рідного міста. У 2021 році ситуація майже не змінилася. Ба більше, цього року відбувся ще більший наступ на людську свободу: уряди багатьох країн почали діяти так, ніби мають право на тіло своїх громадян.
У Європі абсурдність запроваджених обмежень доповнювалася ще й тим, що обмеження свободи пересування для власних громадян поєднувалося з прийомом мігрантів-неєвропейців. Після відносного падіння у 2020 році, у 2021 році міграційний натиск на Європу знову посилився. Нещодавно ми могли спостерігати, як наднаціональні структури критикували Польщу за використання водометів під час захисту власних кордонів. Ця критика пролунала на тлі того, що до числа звичних європейських реалій ввійшло застосування водометів у холодну пору року для розгону демонстрантів, які протестують проти санітарних обмежень – так уряди нібито дбають про здоров’я власних громадян.
Абсурдністю наповнюється і церковне життя. З-поміж іншого, 2021 рік став роком агресії, здійсненої Ватиканом проти католиків, які плекають традиційний римський обряд. Сучасний Ватикан також використовує риторику «інклюзивності». Але тисячам католиків було сказано, що вони небажані, що вони проблема, якої варто позбутися. І все це відбувається на тлі того, що ватиканські ієрархи майже не реагують на жахливі літургійні зловживання, а також пов’язаний із ними занепад віри у те, що євхаристійні види є дійсними Тілом і Кров’ю Того, хто народився у Вифлеємі. Ще одним важливим тлом є млявість чи просто імітація реакції на доктринальне відступництво багатьох священників та навіть єпископів – чого лише варта ситуація з відкиданням церковного вчення про сексуальність німецьким духовенством.
Також 2020-2021 роки були багатими на підтримку Ватиканом політиків, які впроваджують ворожі християнській вірі та моралі речі. І навпаки: можна було бачити, як Ватикан протидіє силам, які більш чи менш послідовно відстоюють християнську ідентичність власних країн, захищають релігійну свободу, чинять спротив впровадженню антилюдських доктрин.
Немає гарантій, що 2022 рік буде кращим. Він навіть може бути гіршим, увиразнюючи ті негативні тенденції, свідками яких ми були. Проте і Різдво, і Новий рік – це час надії. Знаком надії наповнена навіть доволі світська різдвяно-новорічна атмосфера. Для християн же надія є однією з фундаментальних, богословських чеснот – поруч із вірою та любов’ю. І різдвяно-новорічний час є чудовою нагодою актуалізувати цю чесноту.
Цей час є нагодою помолитися, аби Бог відвів від нас випробування. Накопичення абсурду, як би воно нас не лякало, саме по собі несе шанс на повернення до норми. Це щось схоже на повітряну кульку: чим більшою вона стає, тим більша ймовірність того, що вона лусне. Можливо, Господь змилосердиться, і до кульки абсурду, яку відчайдушно надувають чергові будівничі раю на землі, діткнеться голка Божого Провидіння.
Утім, християнська надія відрізняється від звичайних світських надій-сподівань. Вона підпорядкована вірі. Тома Аквінський писав: «Любов не може бути правильною, якщо не встановлено належної мети для надії, а цього не може бути, якщо бракує пізнання істини. Тож насамперед необхідна віра, яка дасть тобі пізнати істину; по-друге – надія, яка зосередить твої наміри на належній меті».
А наша віра говорить нам, що Хлоп’ятко, яке народилося у Вифлеємі, перемогло світ, Предвічний Логос, воплотившись, є Істинним Царем: «Влада на плечах у Нього; і дадуть йому ім’я: Чудесний порадник, сильний Бог, Отець довічний, Князь миру. Щоб збільшити владу в безконечнім мирі на престолі Давида і в його царстві, щоб його утвердити й укріпити справедливим судом віднині і повіки, – ревність Господа сил це чинить» (Іс. 9:5-6). У цьому – джерело нашої надії.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
