Ярослав Божко
Після обстрілів Вінниці люди вчергове зіткнулись із власною агресією, яку більшості діти ніяк і нікуди окрім як фруструвати. Зараз Україна тримається на ненависті до РФ. Це закономірний наслідок російських дій. Дивуватися тут нічому.
Але об’єктивно це поганий порадник – ненависть працює реактивно, добре якщо вал постів «рашка іди нах*й», написаних через черговий обстріл українських міст, хоч якось зіпсує якомусь рашену хоча би настрій або життя. Насправді це лише наш горох об стінку у пошуку виходу негативних емоцій – агресії, яку нікуди діти зараз для тих, хто не в лавах бойових підрозділів.
Головна проблема тих обстрілів, які ми бачимо в ракурсі оптики соцмереж, полягає у тому, що це вкотре ставить нас перед проблемою нашого персонального безсилля. Проблема в тому, що багато людей так і не знайшли собі стійку соціальну роль, яка би допомагала їм жити, наповнювала сенсом їх існування в умовах війни. Безсилля на ній існує лише там, де ще не знайдено своє місце.
Купа нинішніх бійців і офіцерів не відчувають такої кризи сенсу для себе. Їхнє буття заповнене маленькими і великими завданнями, які виходять з їх ролі, з їх місця у строю – усі ці маленькі і великі завдання підв’язуються під сенси. Зберегти Україну, перемогти, бути найсильнішими і найкрутішими. Як казав Залужний у переддень війни, «яким би не був результат, нам уже ніколи не буде соромно». Це і є модус буття людей, які реально причетні до війни у перших лавах. Цей модус простежується і в інтерв’ю азовців, які повернулися з полону. Нікому з них не буде соромно.
Біль, яку ми переживаємо через черговий обстріл міста, у якому не знаходимось фізично, це сором за результати наших дій, за те що ми мало присвятили себе Україні колись, фрустрована агресія є продовженням нашого почуття вини за те, що місця у цьому ланцюжку із солдатів, волонтерів, рятувальників, критичних державних органів і лікарів далеко не усі собі знайшли.
Моє спостереження просте: найменше фруструються від таких речей завчасно ідеологізовані люди, які не те, що знали про війну – хотіли її побачити, думали про те, що без цього РФ нас задушить кредитами та душняком взаємин із стурбованою Європою і візьме без бою. Ці люди, які половину свого дорослого життя готувалися до війни, дивилися різні документалки про Сирію, набивали різних козаків собі на спину і думали про УСС і бій на заводі Арсенал. Кайфували від часу, що дав їм можливість бути не просто черговим поколінням, яке відклало кошти на власне житло і придбало машину. Нам випала честь бути з одного покоління із Редісом – Денисом Прокопенком та іншими дуже сильними фігурами, які не фруструються від обстрілів, бо знають своє призначення і бачать ворога у приціл. Не усім в цій системі судилося бути воїнами – але усім судиться зайняти своє місце десь, де їхня дія значить більше ніж просто донат і репост.
Людина хоче високого сенсу. Навіть найбільш затравлена міським комфортним життям – теж хоче високого сенсу, доторку до історії. Свого місця, в якому ти впливаєш на щось більше ніж власну долю.
Коли ракета прилітає в ТРЦ Кременчука або в центр Вінниці, коли дотла знищується Маріуполь або Волноваха, ти можеш відчути себе безсилим. Але у цього є причини.
Україна – примхлива жінка. Її не можна любити реактивно, лише коли із нею щось сталося. Не можна лише гасити пожежі. Те, що лише війна з РФ змусила більшість людей розвернутися до неї як явища обличчям – неймовірний сором. Це, власне, і є причиною війни яка походить зсередини нас. Це буде проблемою і після зникнення РФ: більшість з нас не готові лишатися з Україною сам на сам насправді, коли з цього рівняння буде викреслено ненависть до РФ як детермінуючий фактор. Бо досі більшість ненавидить РФ більше ніж любить Україну – причому другу любить «як дім, воли й корови» за Франком.
Освітлюйте свій шлях вперед. Ідеологічно індоктринуйтесь високими цілями – нехай я навіть аж надто часто глузую з ідеологічності в політиці. Але у війні без сенсу ніяк – особливо, якщо ви сам не воюєте. Всі мудрі книги про Визвольні змагання і всіляка націоналістична література сторічної давнини писані зовсім не тому, аби ви жили за ними щодня. Вони писані для того, аби вбудувати в вашу голову якусь лінію причетності до більшого і дати сенси, які збавлять тиск у вашій мозковій коробці.
Жити старим життям індивідуаліста і буржуа в Україні буде дедалі важче. Втім, не фізично: лате на кокосовому молоці ніхто в нас не забиратиме, все складніше буде це сприймати як раніше саме у площині речей, які крутяться в нашій черепній коробці.
Старий світ зруйновано остаточно і він не повернеться навіть після нашої перемоги.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
