У війні без сенсу ніяк

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ярослав Божко

Після обстрілів Вінниці люди вчергове зіткнулись із власною агресією, яку більшості діти ніяк і нікуди окрім як фруструвати. Зараз Україна тримається на ненависті до РФ. Це закономірний наслідок російських дій. Дивуватися тут нічому.

Але об’єктивно це поганий порадник – ненависть працює реактивно, добре якщо вал постів «рашка іди нах*й», написаних через черговий обстріл українських міст, хоч якось зіпсує якомусь рашену хоча би настрій або життя. Насправді це лише наш горох об стінку у пошуку виходу негативних емоцій – агресії, яку нікуди діти зараз для тих, хто не в лавах бойових підрозділів.

Головна проблема тих обстрілів, які ми бачимо в ракурсі оптики соцмереж, полягає у тому, що це вкотре ставить нас перед проблемою нашого персонального безсилля. Проблема в тому, що багато людей так і не знайшли собі стійку соціальну роль, яка би допомагала їм жити, наповнювала сенсом їх існування в умовах війни. Безсилля на ній існує лише там, де ще не знайдено своє місце.

Купа нинішніх бійців і офіцерів не відчувають такої кризи сенсу для себе. Їхнє буття заповнене маленькими і великими завданнями, які виходять з їх ролі, з їх місця у строю – усі ці маленькі і великі завдання підв’язуються під сенси. Зберегти Україну, перемогти, бути найсильнішими і найкрутішими. Як казав Залужний у переддень війни, «яким би не був результат, нам уже ніколи не буде соромно». Це і є модус буття людей, які реально причетні до війни у перших лавах. Цей модус простежується і в інтерв’ю азовців, які повернулися з полону. Нікому з них не буде соромно.

Біль, яку ми переживаємо через черговий обстріл міста, у якому не знаходимось фізично, це сором за результати наших дій, за те що ми мало присвятили себе Україні колись, фрустрована агресія є продовженням нашого почуття вини за те, що місця у цьому ланцюжку із солдатів, волонтерів, рятувальників, критичних державних органів і лікарів далеко не усі собі знайшли.

Моє спостереження просте: найменше фруструються від таких речей завчасно ідеологізовані люди, які не те, що знали про війну – хотіли її побачити, думали про те, що без цього РФ нас задушить кредитами та душняком взаємин із стурбованою Європою і візьме без бою. Ці люди, які половину свого дорослого життя готувалися до війни, дивилися різні документалки про Сирію, набивали різних козаків собі на спину і думали про УСС і бій на заводі Арсенал. Кайфували від часу, що дав їм можливість бути не просто черговим поколінням, яке відклало кошти на власне житло і придбало машину. Нам випала честь бути з одного покоління із Редісом – Денисом Прокопенком та іншими дуже сильними фігурами, які не фруструються від обстрілів, бо знають своє призначення і бачать ворога у приціл. Не усім в цій системі судилося бути воїнами – але усім судиться зайняти своє місце десь, де їхня дія значить більше ніж просто донат і репост.

Людина хоче високого сенсу. Навіть найбільш затравлена міським комфортним життям – теж хоче високого сенсу, доторку до історії. Свого місця, в якому ти впливаєш на щось більше ніж власну долю.

Коли ракета прилітає в ТРЦ Кременчука або в центр Вінниці, коли дотла знищується Маріуполь або Волноваха, ти можеш відчути себе безсилим. Але у цього є причини.

Україна – примхлива жінка. Її не можна любити реактивно, лише коли із нею щось сталося. Не можна лише гасити пожежі. Те, що лише війна з РФ змусила більшість людей розвернутися до неї як явища обличчям – неймовірний сором. Це, власне, і є причиною війни яка походить зсередини нас. Це буде проблемою і після зникнення РФ: більшість з нас не готові лишатися з Україною сам на сам насправді, коли з цього рівняння буде викреслено ненависть до РФ як детермінуючий фактор. Бо досі більшість ненавидить РФ більше ніж любить Україну – причому другу любить «як дім, воли й корови» за Франком.

Освітлюйте свій шлях вперед. Ідеологічно індоктринуйтесь високими цілями – нехай я навіть аж надто часто глузую з ідеологічності в політиці. Але у війні без сенсу ніяк – особливо, якщо ви сам не воюєте. Всі мудрі книги про Визвольні змагання і всіляка націоналістична література сторічної давнини писані зовсім не тому, аби ви жили за ними щодня. Вони писані для того, аби вбудувати в вашу голову якусь лінію причетності до більшого і дати сенси, які збавлять тиск у вашій мозковій коробці.

Жити старим життям індивідуаліста і буржуа в Україні буде дедалі важче. Втім, не фізично: лате на кокосовому молоці ніхто в нас не забиратиме, все складніше буде це сприймати як раніше саме у площині речей, які крутяться в нашій черепній коробці.

Старий світ зруйновано остаточно і він не повернеться навіть після нашої перемоги.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ярослав Божко

Ярослав Божко

Магістр політології

Голова Центру політичних студій «Доктрина».

Випускник філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Досліджує питання політичної модернізації, формування громадської думки, ідеологічного позиціонування політичних партій та безпекової політики.

Читайте також: